«Поховали мене під дівочим прізвищем — Олена Калита» (фото)

Десять років тому йду я по Центральному ринку в Чернігові, — розповідає 41-річна мешканка Жеведі Чернігівського району Олена Волошина. — Назустріч кума. Очі квадратні зробила, шарахається: «Лена, це ти? Ти жива?»

«Жива, — кажу, — а що б зі мною сталося? «А ми тебе вже поховали. Хрест на могилі поставили. Пом'янули».

Єдиний документ — свідоцтво про смерть

— Виявилося, що між Гончарівським та Михайло-Коцюбинським у канаві знайшли понівечений труп жінки. Опізнали в ньому мене. А я тоді була на роботі у Чернігові. Батьки на той час уже померли, брат жив у Києві. Кажуть, це Надія Серідко, на той час секретар селищної ради, мене опізнала. Мені про це кума розповідала (Надія Серідко цей факт заперечує, а куму не запитаєш, бо вона в тюрмі. Як би там не було, поховали когось зі зневіченим обличчям у закритій труні. — Авт.). Похованням займалася Гончарівська селищна рада.

— У Чернігів без документів поїхала, — каже Олена. — Працювала на приватника, він документів не вимагав. Торгувала рибою (хотілося б знайти того приватника, який продуктами торгувати взяв людину не те, що без санітарної книжки, а навіть без паспорта! — Авт.) потім кавунами. Якби куму на базарі не зустріла, так і не дізналась би про свою смерть (сміється).

Жінка говорить, що у її смерть повірили всі, окрім невістки Тетяни, дружини брата. (Брат В'ячеслав у Києві в охороні працює). Нині невістка вже покійна, померла від раку.

— Вона сама не вірила і брата переконувала, що то не мій труп. А от куми повірили. Накрили стіл дома. Випили за упокій душі. А я собі живісінька, нічого не знаю. Люди шарахалися спочатку. Бабусі хрестились та «свят-свят-свят» говорили. Мені й самій цікаво стало: яка там у мене могила? Поїхала в Гончарівське, подивилась. Нічого особливого не відчувала, коли бачила табличку на хресті з власним іменем та роками життя. До того ж поховали мене під дівочим прізвищем — Олена Калита. Так що наче й не моя могила.

— Коли Лена мені розказала, що її похоронили,—долучається до розмови її цивільний чоловік 45-річний Григорій Рябус, — не повірив. Думаю, бути такого не може, щоб живій людині могилу викопали і хрест поставили. Не вірив, поки сам не поїхав та не побачив. Страшно це.

Сьогодні Олену непокоїть одне — відсутність документів.

— Не маю нічого, жодного документа. Тільки похоронне (свідоцтво про смерть. — Авт.) у невістки десь було. А невістки уже немає в живих, і дім її згорів. Сестра покійної Ірина Кот говорить, що свідоцтва не бачила. Зате чула, що я загинула у Чернігові.

А воно ж не до молодості, до старості вже йде. Може, й до пенсії доживу, а гроші отримувать не зможу, бо ж я померла у 2002 році. Наш дільничний, Сергій Заліський, клопотав мені про документи, та зробить нічого не може. Як довести, що я жива? Єдине, чого сьогодні досягли, так це те, що хрест прибрали. Лишилась тільки могила, а в ній — невідома дівчина, яку, можливо, і досі шукають рідні. Ніколи б не подумала, що таке може зі мною трапитися. Так добре моє життя починалося, це вже потім доля покидала...

Дитинство було щасливим

З Оленою Волощиною та Григорієм Рябусом говоримо, сидячи на лаві, коло двору. На вигляд жінка нічого. Старенька кофтинка, потерті штани, біла хустка. Одяг чистий, свіжий. З-під хустки час від часу вибивається неслухняне пасмо волосся, яке Волошина постійно поправляє.

До 2002 року Олена жила в Гончарівському Чернігівського району.

— Батько, Михайло Миколайович, був військовим. Мама, Єфросинія Миколаївна, працювала у воєнторзі, газировку робила. У Гончарівському я й зростала. Двома роками пізніше народився брат Станіслав. Сім'я була хорошою, дружною. На дитинство поскаржитись не можу — жилося добре. З особливою радістю згадую, коли приїжджали хрещені батьки. Завжди подарунків багато привозили. У Гончарівському і до школи пішла. Був у мене в школі навіть кавалер — сміється. — Славик Леликов. Його тато у мого командиром був. Хороший хлопець. Портфель мені носив додому, подарунки дарував. Він мені на 8 Березня, я йому на 23 лютого. Така в нас дитяча симпатія була. Однак тільки дитяча.

1986 року закінчила вісім класів. Поїхала навчатися у Чернігів до профтехучилища №13, на швачку. Почала зустрічатися з майбутнім чоловіком Анатолієм. Він, як і батько, військовим був. А вже у вісімнадцять вискочила заміж. Чого, питається, так рано? Та вже вийшло, як вийшло. Жити лишилися в Гончарівському, бо в нього там робота була. А я ким тільки не працювала: і офіціанткою, і продавцем. Де платили гроші, туди і йшла. За професією роботи майже ніколи й не було.

Настя і Саша потрапили до притулку, Сніжану вдочерили

Через три роки шлюбу у 1992 році в Олени народилася перша дочка Настя. Але не від чоловіка, від іншого військового. У 1994 році — син Саша. Через чотири роки, від другого шлюбу, з Волошиним, — донька Сніжана.

— А де ж діти?—запитую в Олени.

— Десять років тому мене позбавили батьківських прав. Двоє старших потрапили до сиротинця, молодшу вдочерили. Перейменували на Тетяну. Прізвища не знаю, де вона зараз — також. Про дітей знаю тільки, що найстарша десь у школі міліції навчається. І я колись хотіла. 3 нею, Настею, племінниця моя, братова дочка, спілкується, по тому й знаю.

— За що ж позбавили батьківських прав?

— Я коли до, Чернігова працювати поїхала, дітей на маму лишила. А на Сніжанку мою якась родина оком накинула. Вдочерити захотіли. Не знаю, що там секретар селищної ради наговорила мамі, але та віднесла їй усі дитячі свідоцтва про народження, медичні картки. Так я й залишилася без малих, — уникає прямої відповіді Олена. — Того ж року мама померла. Батько — ще раніше, у 98-ому.

Про колишнього чоловіка Олена розповідає також туманно:

— Він уже покійний. З Толею ми розлучилися. Потім його направили в Хабаровський край по службі, служив у хімбатальйоні. Там і поховали.

***

— Нічого вона не знає про дітей, — говорить Надія Серідко, колишній секретар селищної ради. — Та й неправда, що дітей на бабусю лишила. Баба на той час уже покійна була. Олена зійшлася з якимось грузином, з ним і до Чернігова поїхала кавунами торгувати. Діток залишила самих. Жінка й раніше так робила. її перед тим тричі попереджали, що за таку поведінку можуть позбавити батьківських прав. Отож залишила малих, вони голодні. Плачуть, кричать. Сусідка підгодовувала, а потім привела у селищну раду. Забрали дітей до притулків. Через певний час дівчаток удочерили. Хлопчик так і залишився у притулку. Я вже не працювала, коли мене розшукала бабуся старшої дівчинки Насті. Вона хотіла забрати Настю до себе в Москву. Казала, що хоче гріх сина спокутувати, який по військовій службі трохи в Гончарівському працював, дитину по собі залишив. Я стала розшукувати дівчинку. Тоді й дізналася, що її також удочерили.

Надія Яківна розповідає, що в Гончарівському Олена Волошина з'явилася аж років через чотири після того, як забрали дітей.

— Прийшла до мене п'яна, почала кричать, де я її дітей поділа, — згадує жінка.—А я їй і кажу, що мої діти при мені, а тобі твої чотири роки не були потрібні, тепер надумалась. Іди й шукай. Більше я Олену не бачила.

Після смерті поїхала у Жевідь

— Дев'ять років тому, після своєї «смерті», я приїхала в Жевідь до знайомих у гості. А до них якраз зайшов Гриша. Уподобали одне одного, — згадує жінка.

— Мені Лена своєю працьовитістю сподобалася, — додає чоловік. — Я до неї з жінкою жив. Та спати любила, їсти готувать не хотіла. А Лена ні. Раненько прокинеться, приготує сніданок. Усе щось клопочеться. Сьогодні ось картоплю копать піде. За день п'ятдесят гривень платять. Я на тракторі підробляю. Мій заробіток більший, ніж у неї.

Поки сезон, пара ходить по людях, підробляє, збирають на продаж гриби та ягоди. Тримають кролів. Мають клаптик землі, на якому садять картоплю, помідори, капусту, моркву, буряки, квасолю.

— А взимку де гроші берете?

— А де їх брать? На зиму в сплячку залягать треба, — знизує плечима Григорій. — У селі їх брать нема звідки.

— Навіть якби була робота, то без документів нікуди піти не можу, — жаліється Олена. — Урожай зберемо — їсти є що. Оце тільки кролі пропадать стали. Дев'ять уже пропало, залишилося шість. Одна кролиця погупяна, але чи встигне вивести потомство. Очі закисають, наче аж вивертаються, вуха гниють. Це не тільки в нас — пошесть якась. Кажуть, що треба кролів хворих на землю випускати, нехай пасуться. Вони самі знають, яку травинку з'їсти, а яку не треба. Думаємо спробувати. От тільки нас завжди вдома немає, що ж їх, самих лишати? Порадили чорнобривців їм дать. Дала, наче очі трохи підправилися.

— Про спільних дітей не думали?

— Ой, ні! — махає руками жінка. — А записать їх на кого? Та й старі ми вже. Якби ж получав пенсію яку, тисячі півтори, то й про дітей можна думать, а так — ні.

— Мені своїм помагать треба, Вероніці й Андрюші. Я ж одружений був. Діти не винні, що ми з їхньою мамою розлучилися.

— А ви випиваєте? — ставлю запитання, яке найбільше хвилювало усю розмову.

— Випиваємо. І я, і Лена, — чесно відповідає Григорій. — Ось я сьогодні вже сто грамів прийняв. Але ніколи не п'ємо так, щоб робити не змогли. На роботу — це святе. А після — то вже наша особиста справа. У всьому треба знати міру. Я не тільки можу випить, я ще й побитися можу. Дивлячись за що.

— Та живемо ми добре. Якби погано жили, то за дев'ять років розійшлися б, — підсумовує Олена. — Спромоглися навіть хатку купити. У Гриші є батькова. Але ж то батькова. А ми — окрема сім'я.

Потім проводжають мене селом. Вона завертає на город, де вже трудяться люди. Він веде далі.

— Гришо, — перестрічає його односелець. — Іди сюда. Іди, лаяти не буду. Мені город треба розорать...

Далі не дослуховуюсь.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №35 (1373)