«Вдома я нічого не боюся - ні злодіїв, ні нудьги». Олексій Глінка

На запитання, яким їм бачиться чоловік, з яким хотілося б прожити все життя, дівчата зазвичай видають цілий набір характеристик: красивим, багатим, комунікабельним ...

І щоб не зраджував.

Старші жінки стриманіші: таким, який вміє все робити.

Про це раптом згадалося при зустрічі з Олексієм Глінком у невеликій Попільні Низьковської сільради Щорського району.

Куплені речі в його дворі можна перерахувати на пальцях. Практично все зроблено своїми руками: добротно - на віки. Великий просторий будинок із дерев'яним мереживом над вхідними дверима та вікнами, вікна, двері та піч у хаті, криниця з журавлем, розкішний сад - все сам. Навіть трактор у нього саморобний.

- Це - будинки, а у людей скільки всього мого, - каже господар. - Такий вдався: без роботи ходжу як хворий. Правда, останнім часом щось зледащів.

«Щось» - це його 86 років. А ще - роздроблена в коліні нога: був поранений у війну під Будапештом. Ходить з двома паличками, але лягає відпочити, лише коли дуже втомиться. Переконаний: не будеш рухатися, хвороби здолають з усіх боків. І хоч робота вже не так горить в його руках, як у молодості, все намічене на день виконує. Варить собі і господарству (курям, коту і собаці), прибирає в будинку (не у кожної жінки буває так чисто, як у нього), пере (дочкам «у машину» віддає тільки постільну білизну). Зараз на домашні справи у нього більше часу, тому що весь врожай вже зібрано і зберігається в погребі (дідусь не визнає куплених овочів - тільки вирощені власноруч).

- Город тепер вже невеликий. І працюють на ньому більше дівчатка (дочка Валентина - приватний підприємець, мешкає в Щорсі, і внучка Юлія - ​​вчителює в Чернігові), - розповідає. - Я тільки допомагаю.

Син живе в Черкасах. Працює на ВАТ «Азот» (найбільше в Україні підприємство з виробництва азотних добрив).

- Хороші в мене діти, - продовжує Олексій Степанович. - Жаліють. До себе кличуть. А я ніяк не можу кинути те, що моїми руками зроблено. Дорого воно мені - знаю, як кожен цвях був забитий. В інших стінах просто пропаду. А в своїх мені спокійно, затишно. Вдома я нічого не боюся - ні злодіїв, ні нудьги.

Від непрошених гостей у нього - «пріпеканка» (мисливська рушниця). Каже: пошкодують, якщо сунуться, - на фронті був кулеметником, стріляти на все життя навчився. А від самотності - робота і телевізор. Іноді заходить сусідка - пограти в карти.

Дружини немає вже 18 років. Коли померла, йому було 68. Інші в такому віці сходяться з жінками, щоб легше було коротати старість. Він не захотів, хоч бажаючих було чимало.

- Після Ані ніхто мені не милий. Ми прожили з нею 47 років. У світі і радості. Двічі таке не повторюється.

Обоє народилися в Попельні (вона - на рік старше). А познайомилися тільки через 20 років.

- У 1929-му мого батька оголосили ворогом народу і вислали в Архангельську область. Він був простим селянином. За що? Як знати. Та хіба його одного? Будинок наш забрали. Ми з сестрою (вона на три роки старша) ходили з матір'ю по чужим людям, які пускали до себе пожити. Потім нас приютила самотня бабуся в Новій Буді Корюківського району. Там і залишилися. Щоб вижити, працювали всі втрьох. У 13 років я вже пас більше півсотні колгоспних коней.

У 43-му забрали на фронт. Мені не було і 18-ти.

Після другого поранення довелося довго лікуватися. Нога зовсім не згиналася. Я вже думав, що нічого не допоможе. Навіть курити почав із туги. Але, слава Богу, у Кисловодську, куди направили в госпіталь, були хороші лікарі. Прийшов додому на своїх ногах. Перед самою Перемогою. А жити ніде. Батьківський будинок у Попільні спалили німці, коли відступали. Де сам батько, що з ним, ми не знали. Це і досі невідомо.

Допомоги чекати було ні від кого. Почав будувати сам. Чого не вмів, навчався на ходу. Втомлювався так, що гуляти майже не ходив. А в той вечір ніби магнітом тягнуло на вулицю, де збиралася молодь. Тоді я й побачив Аню.

Вона приїхала провідати рідних. З Донбасу. Завербувалася туди після повернення з німецького рабства.

Все це вона мені потім розповіла. А в перші хвилини я тільки стояв і дивився на неї. Вона була красива. Кучерява. Ні в однієї з дівчат не було такого волосся. Та що там: не було ні однієї такої дівчини, як Аня.

Я боявся підійти до неї. Думав: побачить, що інвалід, і не захоче навіть говорити. Але все-таки наважився.

Вона, дякую, не відштовхнула. З часом розрахувалася з роботи і повернулася в село. Вже коли ми були одружені, зізналася, що, коли «замовила сон» на судженого, приснився хлопець, дуже на мене схожий. І був він в вишиванці - як і я в той вечір.

Виходить, ми долею один одному були призначені. Тому й жили, як кажуть, душа вдушу. Хто не був щасливий у шлюбі, той ніколи не зрозуміє, як це - жити душа в душу.

Живеш - і жити хочеться. І жінка, яка поруч з тобою, всіх миліше. Всі старіють, а вона ні. З нею будь ноша під силу. Все, що вона робить, - найкраще.

Вишиті дружиною букети досі прикрашають, стіни його будинку. Вони - за склом, в акуратних рамочках.

- Все хрестиком вишивали, а Аня - гладдю. Так красивіше, адже правда? А пироги які пекла! Та хіба тільки пироги? Хто вчився в попельнянской школі і зараз згадують її обіди - вона там працювала кухарем.

Була справжньою господинею. І серце мала добре.

Коли її не стало, мені вдруге в житті стало так боляче - ніби й сам зараз помру.

- А вперше?

- Вперше було в неповні чотири роки. Коли забрали батька, а нас серед зими викинули на вулицю.

Марія Ісаченко, газета "ГАРТ" № 45 від 8 листопада