Віктор Семеренко малює... ногами. Фото

Двадцятиоднорічний чернігівець Віктор Семеренко знає, навіщо людині потрібні руки. Щоправда, тільки теоретично, адже у нього їх ніколи не було.

Зате є ноги. Хай навіть одна коротша за іншу, та все ж свої. Ними можна крутити педалі велосипеда, грати у футбол, тримати ложку, ручку й олівець, чистити картоплю, одягатися, робити ще безліч необхідних і корисних справ.

Народився Віктор на Чернігівщині. Налякана фізичними вадами сина, мати відразу залишила його державі. Отож ріс хлопчина серед собі подібних в спеціалізованому інтернаті в Херсонській області. Там дітей одягали, годували, навчали різним наукам. А от науку вижити в цьому складному світі кожен опановував сам, у міру своїх здібностей і сили волі.

"В інтернаті нас ніхто ні до чого не примушував, - розповідає Віктор. - Тільки, якщо сам усвідомлював, що попереду в тебе ціле життя - починав пристосовуватись і чомусь учитись. Я сам навчився і писати, і одягатися. Питання про те, що без рук це неможливо, просто не поставало".

Здоровій людині важко уявити, яких неймовірних зусиль довелося докласти хлопцеві без рук по самі плечі (!), щоб навчитися повністю себе обслуговувати. Його "руками" стали ноги, груди, плечі, підборіддя, губи, зуби, язик.

За певних умов, виявляється, ці частини тіла здатні виконувати значно більше роботи, аніж ми, цілі й неушкоджені, звикли. Так, наприклад, їздити на велосипеді можна, утримуючи руль грудьми. А писати й малювати - затиснувши олівець між плечем і підборіддям. Але герою нашої розповіді творити більше подобається пальцями ніг. Вони у нього добре розвинуті, гнучкі, і яскраве свідчення того - писані олівцем портрети, до створення яких Віктор має не тільки тягу, а й, вочевидь, природний хист. Хлопець любить вдивлятися в обличчя людей, вишукувати в них притаманні кожному особливості, а потім переносити все це на папір. Залюбки малює портрети з натури. Хто їх бачив - такі чіткі, точні, з правильним дотриманням пропорцій, надовго залишаються під враженням - у художника ж немає рук!

Якоїсь слави, навіть невеличкої, Віктор не прагне. Каже, якби хотів, вона у нього була б. Але йому достатньо малого - відчувати себе потрібним. Саме це привело його рік тому в Чернігівську міську громадську організацію інвалідів "Шанс". Прийшов юнак туди з проханням допомогти знайти роботу.

Побачивши хлопчину без рук, керівник організації Світлана Федорова розгубилася: "А що ж ти можеш, дитино?" Та не встигла вона й оком кліпнути, як гість зняв кросівки, сів за комп’ютер і навіть не знімаючи шкарпеток, зайшов в Інтернет, швидко відкрив кілька сторінок. "Та я можу все! - примовляв весело. - Диспетчером на телефоні працювати, встановлювати й переустановлювати Windows - я всі комп’ютерні програми знаю, можу загалом налагодити роботу комп’ютера. Допоможіть з роботою". Ну як було не посприяти такому цілеспрямованому хлопцеві!

Як з’ясувалось, опанувати тонкощі комп’ютерної науки Віктору в Чернігові допомогли сусіди. Не вистачало йому тільки сертифіката, який би давав право на працевлаштування. І хлопець не полінувався - закінчив комп’ютерні курси при обласному центрі зайнятості. Тепер він при роботі - працює адміністратором комп’ютерно-інформаційного центру ГО "Шанс". А ще доводить до ладу техніку знайомих і незнайомих інвалідів, з яких ніколи не бере грошей. Можливість же заробити йому дають студенти, які, з метою підтримки цього життєлюбного юнака, частенько викликають саме його. І він щасливий від того, що комусь потрібний. Каже, що йому й грошей платити не треба, аби тільки робота для нього була.

"Вітя Семеренко - надзвичайно сильна особистість. Як його життя не било, та він усе витримав. Його приклад, його активна життєва позиція дуже позитивно впливають на людей з обмеженими фізичними можливостями. Він для них - взірець і приклад для наслідування", - характеризує свого тепер уже друга Світлана Федорова. Автора ж цих рядків Віктор вразив глибоким почуттям власної гідності і самоповаги. Вона відчувається у всьому - в його поведінці, манері розмовляти, недопущенні сторонніх у своє не таке, як у всіх, життя, і головне - в незалежності. Незважаючи на те, що хлопець виріс в інтернатному закладі, він ні від кого не чекає милості, а покладається тільки на себе, на свої здібності, на свою працю, як і належить дорослому чоловікові.

Рік тому Віктор Семеренко їздив до Сполучених Штатів Америки, де йому зробили хороші протези рук. Та, як виявилось, вони йому вже не потрібні. Коли людина власних рук не мала від народження, навчилася обходитись без них, то штучні кінцівки - абсолютно зайва річ. Навіть якщо подарована з найкращими намірами...