Останнє оновлення: 20:11 середа, 18 вересня
Подорожі
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / «КАВКАЗЬКИЙ ЩОДЕННИК» ОЛЕКСАНДРА ВОЛОЩУКА
«КАВКАЗЬКИЙ ЩОДЕННИК» ОЛЕКСАНДРА ВОЛОЩУКА

«КАВКАЗЬКИЙ ЩОДЕННИК» ОЛЕКСАНДРА ВОЛОЩУКА

Чернігівський мандрівник і письменник Олександр Волощук, як вже повідомляв наш сайт, сповнений творчих планів на наступний рік. Він має намір видати кілька книг, одна з яких буде присвячена його подорожі 2010 року по регіонах Північного Кавказу і країнах Близького Сходу.

Книга ще знаходиться у процесі написання, а назву матиме, скоріш за все, - «Кавказький щоденник».

Олександр люб’язно погодився на публікацію у «Високому Валі» уривків зі своєї майбутньої книги. Сьогодні пропонуємо вашій увазі перші із них - розповідь про  пригоди автора на Західному Кавказі та в Адигеї.

ЧЕРНІГІВСЬКЕ-НА-КУБАНІ

На просторах колишнього Радянського Союзу чимало населених пунктів мають назви, похідні  від слова "Чернігів". У Приморському краї це райцентр Чернігівка, в Амурській області – два села з такою ж назвою, є своя Чернігівка на Запоріжжі, у Самарській області – Велика Чернігівка. Всі вони мають пряме відношення до Чернігова, бо засновувалися вихідцями з Чернігівської землі. Є такі поселення і на карті Краснодарського краю. Уважно роздивляючись її ще перед початком подорожі, я знайшов два села з однаковою назвою – Чернігівське. Одне знаходиться в Білоріченському районі, друге – в Апшеронському. Вирішив побувати в апшеронській Чернігівці, оскільки на відміну від першої, вона розташувалася не в долині, а  примостилася біля самісіньких Кавказьких гір.

Через Білоріченськ пройшов пішки і на виході з міста спустився на берег річки, яка дала назву місту. Влітку вона спокійно несе свої води, але в період дощів і танення снігу в горах стає бурхливою і непередбачуваною, про що свідчила зруйнована бетонна набережна. Я тоді ще не здогадувався, який "сюрприз" піднесе мені Біла через три дні, але про це – у наступному розділі. Було жарко, я із задоволенням скупався в чистій і прохолодній воді, а потім продовжив рух у напрямку Апшеронського району. Плюс 35 градусів, йду весь мокрий від поту, на шортах і футболці проступає сіль… За Білоріченськом трапився перший зі старту подорожі "таксист", який захотів 100 рублів за підвезення до Апшеронська. А коли вже сів у безкоштовну машину, назустріч проїхав "ЗіЛ-157" - ретро-вантажівка, яку я давно мрію зупинити на трасі, але поки що марно – таких раритетів залишилось надто мало. В Апшеронську також не затримався і на трьох наступних машинах досяг Чернігівського. Село розташоване у чудовій місцевості – біля підніжжя гір, на березі стрімкої і чистої річки Пшехи, оточене сосновим лісом. Свіже прозоре повітря і широта простору радували око і піднімали настрій. Вдихнувши на повні груди, я пішов шукати будинок сільської ради, щоб якомога більше дізнатися про історію села.

Візит мандрівника з Чернігова дуже зацікавив голову сільради і для мене навіть викликали з дому завідуючу бібліотекою: "Вона як ніхто добре знає нашу історію". Дійсно, головна хранителька книг Чернігівського багато розповіла про минуле села. Роком його заснування вважається 1924-й, коли в тутешніх лісах почалася масштабна лісозаготівля і з’явився завод із виробництва шпал з ялиці. Спочатку виникло невеличке робітниче селище, яке навіть не мало назви. Та коли тут побудували школу, лікарню та все інше, необхідне для життя і діяльності лісорубів, виникла й назва. Працювали на лісозаготівлі головним чином чоловіки з села Чернігівського, - того самого, що в нинішньому Білоріченськом районі. Так у Краснодарському краї з’явилося дві Чернігівки. А щодо походження назви білоріченської Чернігівки, то вона її отримала від Чернігівського полку, який стояв там під час Кавказької війни ХІХ століття.

Лісу навколо апшеронської Чернігівки густо, роботи було вдосталь і на багато років уперед, тож почали будуватися багатоквартирні будинки. Але війна завадила чернігівцям пожити в гарних умовах. Всі чоловіки села стали до лав Червоної Армії, а у серпні 1942 року Чернігівське окупували німці. Саме тут проходила передова лінія фронту і село зазнало великих руйнацій. При його визволенні у 1943 році загинуло 400 радянських воїнів. Після війни Апшеронський ліспромгосп відбудував Чернігівське, з’явилися нові цегляні будинки і водовід, по якому в село подається унікальна за своїми властивостями вода з річки Серебрячки. Цікаво, що до 1953 року Чернігівське входило до складу Вірменського національного району і лише після його ліквідації стало підпорядковуватися Апшеронську. Але такий факт – 48 відсотків населення Чернігівського сьогодні складають саме вірмени. Як пояснила Тамара Євгенівна, приріст вірменського населення відбувається головним чином за рахунок високої народжуваності у родинах вірмен. Є в селі й етнічні українці, але в порівнянні з "синами Арарату" їх у п’ять разів менше.

Є в селі Чернігівському ще одна цікавинка. Тут діє мало не єдина у Краснодарському краї вузькоколійна залізниця і кожного дня ходить поїзд "Чернігівське – селище Отдальонний". Взагалі-то, в Росії "вузькоколійки" мають сталу тенденцію до вимирання, з кожним роком їх меншає навіть на Півночі. А ця діє, хоча її в 1990-х роках наполовину вкоротили (раніше поїзд їхав в Отдальонний з Апшеронська). Коли я дізнався про діючу "вузькоколійку", то не втримався від спокуси покататися на ній. Востаннє ж бо їздив по вузькій колії у 1983 році, в Архангельській області. Як вирішив, так і зробив.

Поїзд "Чернігівське – Отдальонний" являв собою локомотивчик "ТУ-6" з двома вагонами – вантажним і "теплушкою" для пасажирів. У останньому дверей не було з обох боків, а всередині стояли дерев’яні лавки для сидіння. Приблизно п’ята частина вагону призначалась для перевезення дрібної худоби і була відгороджена від пасажирського "салону" фанерною перегородкою. В Отдальонний їхало близько 30 чоловік і коза, яка невдоволено мекала за перегородкою. Я розташувався біля дверного прорізу, сівши на власний туристичний килимок, і з інтересом спостерігав за повільною зміною місцевості. Час від часу траплялись дерев’яні мости, старовинні недіючі ручні "стрілки", залізниця потроху забирала в гору, петляючи в мальовничих каньйонах і скелястих напівтунелях. Почалися реальні гори, ми "набирали висоту". Дерева і кущі хльоскали по вагону і доводилося ухилятися від ударів буйної кавказької зелені. Їхали повільно, вагон хитався на обидва боки, подовгу стояли на зупинках. На одній з них з "тваринного" відсіку вагона вивели козу і вона відразу ж кинулась поїдати траву біля залізничного насипу. Вперше за останні 27 років їдучі по "вузькоколійці", я з цікавість фотографував і знімав на відео, бо коли ще доведеться проїхати на такому поїзді? Поки дісталися до кінцевого пункту, майже всі пасажири вже посходили на проміжних зупинках. До Отдальонного разом зі мною доїхала лише одна жінка. Було близько десятої години вечора, стемніло. Незважаючи на свою назву і дійсну віддаленість від великих і малих міст, в селищі все ж таки були ознаки цивілізації: "Урали"-лісовози, супутникове телебачення, будинок культури, магазини. У 1950-1960-х роках сюди їхали люди з усієї країни у зв’язку з розквітом лісопереробної промисловості, і зараз переважну більшість населення Отдальонного складають лісозаготівельники. Як по зовнішньому вигляду, так і по своїй суті це селище нагадує подібні "лісові містечка" у північних краях – на Вологодчині, в Карелії, Архангельській області, Комі. Хіба що гір там немає. У кращі часи населення Отдальонного складало 3000 чоловік, сьогодні – лише 700 постійних мешканців. Задовольнившись візуальним знайомством із селищем і спогляданням навколишніх гір, я вирішив ночувати прямо у вагоні, тим паче що о 4.00 ранку поїзд вирушав у зворотну дорогу на Чернігівське. Машиніст не заперечував, бо й сам спав у локомотиві. Хтось із пасажирів забув у вагоні пакунок з огірками, банкою моркви "по-корейськи" і літром квасу. "Не пропадати ж добру" - вирішив я і з апетитом повечеряв. Потім заліз у спальний мішок і віддався в обійми Морфея.

АДИГЕЙСЬКИЙ «АДРЕНАЛІН»

Вранішній рейс вузькоколійного поїзда був "холостим" - за дві з половиною години руху від Отдальонного до Чернігівського його пасажирами стали лише п’ятеро: я і чотири лісоруби. Коли машиніст збирав плату за проїзд (56 рублів), то поцікавився, хто я і звідки.

- Мандрівник. З Чернігова. Того, що в Україні.

- З Чернігова та й у Чернігівське?

- Ага…

О 6.30 поїзд прибув у вже знайоме село з рідною назвою. Сонце викотилося з-за гір і його промені розлилися по всьому небу, на якому не було жодної хмаринки. "Знову сьогодні буде +35" - подумав я і розташувався на сніданок під навісом напроти залізничного вокзалу. Посмакував дарованою в Усть-Лабінську динею, зробив необхідні записи у похідному щоденнику і поповнив у сусідньому магазині власні продовольчі запаси. Метою сьогоднішнього дня було повернення в Адигею і досягнення Хаджохської ущелини. "Це приблизно 50 кілометрів, але рухатися доведеться не стільки по асфальту, скільки по ґрунтових і лісовозних дорогах", - міркував я. На двох машинах швиденько доїхав до невеликого села Красний Дагестан. Далі пішки і по грунтівці. За Красним Дагестаном – невидимий кордон між Краснодарським краєм і Республікою Адигея. Назустріч пройшла череда корів з дзвіночками на шиях. Корови здивовано озиралися на мене, а я дивився не на них, а під ноги, бо доводилося обходити грязюку. Незабаром мене наздогнала "Нива" і підвезла до станиці Дагестанської. В цьому районі Адигеї майже немає мостів через гірські річки і тому одну з них біля станиці довелося форсувати вбрід. Для "Ниви" така перешкода не є великою проблемою і, підстрибуючи на донному камінні, машина виїхала на протилежний берег. У Дагестанській треба було знайти потрібну лісовозну дорогу, показану на карті пунктирною лінією. Звернувся до місцевого дідуся, який сидів на лавочці біля двору і задоволено курив люльку.

- Слухай уважно, повторювати не буду, - відповів той, - і розповів як знайти дорогу. Судячи з вимови дідуся, він був дагестанцем. Мабуть, і станиця отримала свою назву від національної приналежності перших поселенців. Я пішов у вказаному напрямку. Розбита важкими машинами грунтівка, посипана щебенем, піднімалася на перевал. Довелося попотіти, щоб дійти до його вищої точки. Поки відпочивав, з Дагестанської на перевал повільно заїхав "Урал"-лісовоз. Я підняв руку і він слухняно зупинився. Водій, не виймаючи цигарки з рота, запитав:

- Куди тобі.
- В Хаджох іду. Мені потрібен поворот на Первомайський.

- Через Первомайський ти зробиш великий крюк. Краще пройти по "давиденківській" старій лісовозній дорозі, так кілометрів на двадцять ближче буде. Я якраз у той бік їду, до "давиденківської" підкину.

Я поглянув на свою карту-"двокілометрівку", але ніякої "давиденківської" лісовозної дороги не знайшов. Та все ж таки вирішив їхати, бо карти далеко не завжди повною мірою відображають дійсність.

- Залазь у кузов, - сказав водій. Я послухався, заліз, схопився за борти і поїхав. "Урал" сповз із гори і занурився в ліс. Дорога йшла вздовж річки Хокодзь, переходячи з одного берега на інший. Машину бовтало як корабель на морі під час шторму, доводилося не тільки міцно триматися за борти, а й ухилятися від гілок дерев. "Ну точнісінько як на Колимі", - подумав я, згадавши "туристичну" дорогу на озеро Джека Лондона. Хвилин через двадцять "Урал" зупинився.

- Я їду прямо, а тобі – ліворуч, - сказав водій.

У вказаному напрямку я побачив колію, яка, петляючи між дерев, заглиблювалася в ліс. Це і була "давиденківська". За словами водія, по ній до Хаджоха  лише 12-15 кілометрів. Навіть за відсутності машин ця відстань легко проходиться за 3-4 години. Так я вважав. Але дійсність виявилась значно гіршою. Спочатку дорога була більш-менш нормальною, потім дедалі частіше на шляху виникали великі калюжі і грязюка. Де в обхід, де навпростець через них вперто рухався уперед. Однак перешкод ставало все більше. Суха на початку "давиденківська" перетворилася на суцільне болото з коричневою каламуттю і такого ж кольору грязюкою. Я вже не обминав калюжі, а йшов по них, інколи загрузаючи по коліна. Час втрачався, стало зрозумілим, що на будь-яку машину тут ледь і розраховувати. На шляху трапився стан лісозаготівельників: будка на колесах, стіл з двома лавками під навісом, трактор, дві собаки. А от людей не було. Перепочивши і попивши чистої води (відро з нею стояло у незачиненій будці), рушив далі. А далі почалося ще гірше – волога дорога почала розгалужуватися і "тікати" на різні боки, виводячи на лісові вирубки. Поблукавши по них з півгодини, зрозумів, що без сторонньої допомоги правильної дороги не знайти, а чимчикувати навмання не хотілося. Вирішив повертатися туди, де зліз з "Урала", і йти в Хаджох через Первомайський. Не треба більше слухати порад йти по дорогах, яких немає на карті…

Повернувся до точки старту. Пройшовши по лісу і болотній грунтівці не менше 11 кілометрів, я добряче втомився, намок і забруднився наче чорт. Тому, вийшовши на берег річки Хокодзь, виправ весь одяг і змив із себе грязюку. Організм вимагав відпочинку, - пообідав банкою тушонки, ліг на гаряче каміння і хвилин на сорок розслабився. Триваліший відпочинок не міг собі дозволити, бо хотілося до вечора досягти Хаджоха.

Дорогу в бік Первомайського знайшов швидко і спочатку вона викликала оптимізм – накатана суха грунтівка. Але радів я рано, бо скоро почалося те ж саме, що і на "давиденківській": калюжі, глибока грязюка, незрозумілі розвилки. На щастя, натрапив на рибалок, які вказали правильну дорогу і я, підбадьорившись, рушив далі. Та знову ж таки радість виявилась передчасною. Тіло на цей час вже достатньо втомилося і наполегливо вимагало тривалого відпочинку. Наплічник раптом поважчав і тягнув "на дно", дорога дедалі ставала важчою і йшла на перевал. Немилосердно дошкуляли комарі і болюче кусали оводи. Упродовж кількох годин поспіль тіло було мокрим, на кожному привалі доводилося викручувати футболку. Коли м’язи на ногах і животі почала зводити судома, я зрозумів, що треба припиняти знущання над власним організмом і десь зупинятися на ночівлю. Якось дістався до вершини перевалу і впав на траву. Судоми не припинялися, а ставали дедалі сильнішими і болючішими. У мене ледь вистачило сил встановити намет, на що витратив півгодини (зазвичай вистачає 7-10 хвилин). Ледь заповз усередину намету, про вечерю не хотілося навіть і думати. Ніколи ще я так не "заганяв" власне тіло! Ні, так більше робити не можна. А лісовозні дороги Адигеї – це тренінг для садомазохістів…

Вранці, тільки-но прокинувся, прислухався до тіла - начебто за ніч організм відпочив. Ну то й добре. Почав снідати і раптом зрозумів, що скінчилась питна вода. Замість неї з’їв кілька соковитих огірків, знайдених у вагоні вузькоколійного поїзда. Перш ніж рухатися у бік Первомайського, я захотів побувати на перевалі Вовчі Ворота, до якого було сім кілометрів. Заховавши наплічник у кущах, пішов по карті і компасу, ласуючи по дорозі ягодою княженікою. Але виявилося, що цей перевал не являє собою нічого цікавого і, побачивши його, лише пожалкував за втраченим часом. Вирушив назад і … заблукав. Чи то далася взнаки моральна втома учорашнього дня, чи не спрацювала зорова пам’ять, але (як потім з’ясувалося) я тричі проходив повз місце нічної стоянки, не впізнаючи його. Допоміг водій дуже вчасно  зустрінутого «УАЗа», який був місцевим жителем і добре орієнтувався у лісі. Він же довіз і до Первомайського. Відпочивши в тіні великого дуба, я вийшов на асфальтовану трасу (на адигейські грунтівки і лісовозні дороги вже з’явилася алергія) і незабаром досяг селища Кам’яномостського, більше відомого за своєю колишньою назвою – Хаджох. Біля нього знаходиться одне з найвідоміших туристичних місць Адигеї – Хаджохська тіснина.

Русло річки Білої проходить тут в мальовничій і вузькій ущелині, порослій священними для адигів дубами і буками. Упродовж століть стрімкі потоки вимили у скелях чимало гротів, ванн, карнизів, чудернацьки "облизали" камені-валуни. Кілька оглядових майданчиків і розташований поруч великий туристично-готельно-сервісний комплекс слугують для опорожнення гаманців туристів і поповнення республіканського бюджету. Я не мав бажання платити за огляд того, що створено природою, а не людиною, і замість головного входу махнув через невеличкий металевий паркан. Внутрішнього контролю не було, я спокійнісінько милувався красотами Хаджохської тіснини і фотографував. А ночувати вирішив вище по течії Білої, знайшовши досить затишний піщано-кам’янистий майданчик на березі річки. Ставити намет потреби не було – вночі пісок і каміння віддавало накопичене вдень тепло. А наді мною було чисте зоряне небо, яскраві світила і мерехтіння неосяжно-далекого Чумацького Шляху. Мабуть, у такі романтичні ночі народжується багато віршів і мрій. До речі, місцевість на південь від Хаджоха дуже нагадує улюблений мною Мангуп – у тутешніх краєвидах я вгадував Сосновий мис, гору Чардакли-Баїр, ущелину Шайтан-дере…

Неподалік від Хаджохської тіснини знаходиться ще одне цікаве і красиве місце – комплекс водоспадів на річці Руфабго, яка впадає в Білу. Заховавши наплічник у прибережних кущах і повісивши на шию фотоапарат, я пішов дивитися на чергове природне диво.

Як відомо, більшість проблем і небезпечних ситуацій людина створює собі сама. Ось і я цього дня мало не спричинив власну загибель. Трапилося це так. Щоб потрапити до водоспадів на Руфабго, треба було перебратися з правого берега Білої на лівий і трохи заглибитись у ліс. Є міцний і надійний металевий міст через річку, але прохід по ньому виявився платним (бо ж водоспади – теж туристичний об’єкт). Я принципово не звик платити за споглядання витворів матінки-природі і почав обдумувати інші варіанти потрапляння на протилежний берег. І раптом зір вихопив серед прибережних скель альпіністську мотузку, перекинуту через річку метрів за 150 від мосту.

Я зрадів і за кілька хвилин вже випробував мотузку на міцність. Вона була добре закріплена за стовбур дерева на лівому березі Білої. Подумав - якщо вона тут перекинута, значить по ній люди вже переправлялися. А значить, успіху досягну і я, річка у цьому місці завширшки не більше трьох метрів. Роззувся, зняв футболку, замотав у неї мобільний телефон і закинув усе це на протилежний берег. У трусах і з фотоапаратом на шиї, тримаючись за мотузку, ступив у воду. Але нога не знайшла дна, а течія миттєво підхопила мене і зі швидкістю понесла уперед. На щастя, я не випустив мотузки, вона натягнулася і мене сильно вдарило об каміння протилежного берега. Учепившись за мотузку руками і навіть зубами, намагався зафіксувати ноги на скельній стінці, щоб вибратися на берег. Та швидкість течії була настільки сильною, що просто відривала ноги від кам’яної тверді.

Борсання у воді і конвульсивні, на рівні інстинкту самозбереження, спроби врятуватися тривали приблизно півтори хвилини (а мо’ й більше – тоді про час не думалося) і закінчилися щасливо – нарешті спіймавши ногою виступ скелі, я зафіксував ногу, підтягнувся на мотузці і витяг своє тіло з бурхливої води. Виліз на берег, тремтячими ногами дійшов до найближчого каменя, сів на нього і фізично відчув, як по крові розливається адреналін (вперше таке відчуття я пережив двома роками раніше на Командорських островах, коли рятувався на прибережних скелях від океанічного припливу). Хвилини через дві, усвідомивши те, що трапилося, оглядів власне тіло. У трьох місцях з нього сочилася кров, на правій нозі і плечі шкіра була частково стесана від тертя об каміння у боротьбі з течією.

Вже потім згадав про фотоапарат, який під час пригоди висів на шиї. Він промок, вода потрапила усередину і вже порушила його цифрові функції. Годинник теж намок, але працював. Я не засмутився, бо навіть дорога техніка – це залізо, - головне, що сам залишився живим і відносно неушкодженим. Добре, що зі мною не було наплічника, бо з ним я з Білої річки навряд чи врятувався б…

Душевне заспокоєння від пережитого стресу знайшов у Михайло-Афонському чоловічому монастирі, розташованому за 15 км від Кам’яномостського. У ХІХ столітті це була найбільша і найкраща обитель на Північному Кавказі, тут зберігся чудовий ансамбль храмів, та й самою природою ці місця неначе створені для служіння Богу. У найкращі свої часи монастир приймав до п’яти тисяч паломників, а за радянської влади в ньому розміщувалися колонія для малолітніх злочинців, школа для дітей з вадами розумового розвитку, турбаза. Отримавши благословення від ігумена Герасима, зупинився у невеличкому готелі для паломників і здійснив вечірню прогулянку на вершину сусідньої гори до монастирського джерела зі святою водою. Дивним було те, що при поселенні у паломницький готель з мене хотіли взяти плату - 100 рублів. Гроші невеликі, та все ж таки… У ході нетривалих переговорів вдалося домовитись, що грошей не платитиму, але о 6.00 ранку залишу монастир.

Перед сном, уважно оглянувши свої кросівки, зрозумів, що вони не "дотягнуть" навіть до Приельбрусся – надто дошкульного удару завдали їм адигейські дороги.


Збільшити

Краснодарський край, село Чернігівське


Збільшити

Краснодарський край, село Чернігівське


Збільшити

Краснодарський край, село Чернігівське


Збільшити

вузькоколійний поїзд Чернігівське - Отдальонний


Збільшити

фото під час руху вузькоколійкою


Збільшити

фото під час руху вузькоколійного поїзда Чернігівське - Отдальонний


Збільшити

с. Чернігівське


Збільшити

Хаджохська тіснина


Збільшити

Хаджохська тіснина


Збільшити

Хаджохська тіснина


Збільшити

природа Західного Кавказу


Збільшити

природа Західного Кавказу


Збільшити

на річці Білій


Збільшити

річка Біла (Адигея)

Коментарі (8)

Олекса _Пекур | 2011-11-16 14:31

За Чернігівку в передгір'ях Кара-Тау не скажу, а Полтавку проїзджали точно.

Волощук | 2011-11-16 11:28

Олекса _Пекур
Сподіваюсь ще їх побачити, на берегах Іссик-Куля. У наступній мандрівці.

Олекса _Пекур | 2011-11-16 10:45

Не знаю, як зараз, але на початку 80-х, проїзджаючи трасою Бішкек ( а тоді ще Фрунзе) - Тошкент, із здивуванням спостерігав персонажі, наче списані з енциклопедичного видання 1903 року "Малороссія. Томъ седьмой. Черниговская, Полтавская, Харьковская губерніи."

Семен | 2011-11-16 08:05

Горожанка
Володя, именнно ты скрываешься под ником "горожанка". Эт случайно не ты у меня книгу Норы Галль стырил :) стилист ты наш :)

Горожанка | 2011-11-16 07:56

"Книга ще знаходиться у процесі написання" - это "шедевр". Советую ВВ писать человеческим языком. например, "автор дописывает книгу", "она скоро выйдет в свет" и т.д.

А. Волощук | 2011-11-15 15:59

Дмитрий
Ценитель
Ребята, в ближайшие лет шестьдесят я умирать не собираюсь! :))

Ценитель | 2011-11-15 12:29

Дмитрий
А он этого не боится. Ему якутская шаманка нагадала долгую жизнь и необычную смерть. ))

Дмитрий | 2011-11-15 10:55

Не-е, Волощук своей смертью не умрёт...
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  «Президентський» під’їзд і козак Мамай

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор