Останнє оновлення: 10:09 середа, 17 липня
Культурна спадщина
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Тіні минулого: українські сліди у Варшаві
Тіні минулого: українські сліди у Варшаві

Тіні минулого: українські сліди у Варшаві

У столиці Польщі є чимало слідів української присутності протягом минулих сторіч. Пропонуємо віртуальну прогулянку до деяких із таких пам’ятних місць.

Варшава стала столицею Польщі в другій половині XVII століття. Коли сюди із Кракова перемістилися головні установи королівства, до міста, серед інших, почали приїжджати українці, щоб полагодити різноманітні справи.

Деякі з них, як скажімо, Іван Мазепа затримувалися тут надовше. Чимало українців мешкало в місті над Віслою у XIX столітті, коли воно опинилося під російським пануванням. Найбільшого розквіту українська громада польської столиці зазнала в період між двома світовими війнами. Тоді Варшава стала центром політичного, громадського та культурного життя політичних емігрантів, що під тиском більшовицької Росії покинули окуповану Україну.

Погортаймо сторінки історії міста, пошукаймо українські епізоди. Їх так багато, що з них можна скласти своєрідну епопею. За епіграф нашої подорожі в минуле візьмімо слова поетки Олени Теліги, для якої місто над Віслою не було чужим:

Але, буває, крізь вогонь межі

Минулі дні вертаються, як спогад.

Ми завтра знов не будемо чужі,

Це світлий дар приймаючи від Бога.

Королівський замок

Zamek Królewski w Warszawie, Plac Zamkowy 4

Юліан Цеглінський, Королівський замок у Варшаві, фот. Національний музей у Варшаві; Королівський замок у Варшаві, 2019, фот. Arkadiusz Ziółek/ East News

В осідку польських королів на межі XVI-XVII століть неодноразово перебували козацькі посольства. У травні 1659 року тут відбулася урочистість затвердження та ратифікації Гадяцького договору, згідно з яким українська козацька держава мала стати третім рівноправним членом Речі Посполитої (разом з Польщею та Великим Князівством Литовським).

Документ присяги Яна Казимира до тексту Гадяцької унії, 10 червня 1659 р., фот. Public Domain

Після прочитання королем Яном Казимиром ІІ Вазою тексту присяги «присягали примас, єпископи, сенатори й міністри, а насамкінець козацькі посли», та передусім русько-українські посли й сенатори, що засідали в тодішньому польському парламенті.

Найвідоміший українець, який тривалий час перебував у Королівському замку – шляхтич Іван Мазепа (гетьман України у 1687-1709 рр.). Замолоду, за наполяганням батька Стефана-Адама Мазепи, він подався на службу до двору короля Речі Посполитої, великого князя литовського і руського, згаданого вище Яна Казимира ІІ. У Варшаві Іван став королівським пажем, що допомогло йому швидко опинитися в колі довірених осіб першої людини королівства. Протягом 1660-х років Мазепа виконував важливі дипломатичні доручення короля, зокрема в Україні. Саме при королівському дворі народилася легенда про вигнання молодого шляхтича з Варшави. Мовляв, його покарали за любощі з жінкою впливового магната. Втім, завдяки цій романтичній легенді Мазепа став героєм багатьох літературних, мистецьких та музичних творів.

Пам’ятник Тарасові Шевченку... і не тільки йому

Cквер Тараса Шевченка, Skwer Tarasa Szewczenki

Пам'ятник Тарасові Шевченку у Варшаві, фот. Arkadiusz Ziółek/East News

Хоча сучасні дослідники біографії Шевченка схиляються до думки, що поет навряд чи був у Варшаві, та припущення про його перебування в місті над Віслою настільки подобається варшавським українцям, що воно живе своїм життям. Зрештою, хіба можна сумніватися в тому, що юний Тарас таки побував у Варшаві, якщо саме тут в 2002 році, поетові звели нетиповий пам’ятник, що зображає його 16-річним юнаком? Сталося це за підтримки тодішнього посла України в Польщі Дмитра Павличка.

Хай там як, та у Варшаві точно протягом тривалого часу перебували побратими Шевченка з часів Кирило-Мефодіївського братства – письменник Пантелеймон Куліш та громадський діяч, редактор Василь Білозерський. У житті Куліша було два «варшавські періоди». Вперше він приїхав до міста над Віслою у 1847 році після одруження з 18-річною Олександрою Білозерською – однією з перших українських письменниць, відомою під псевдонімом Ганна Барвінок. Побачене дорогою до Варшави настільки вразило молоденьку дружину Куліша, що вона почала писати оповідання. До речі, весільним дружбою у Кулішів був Шевченко. Саме у Варшаві Пантелеймона Куліша заарештували за участь в Кирило-Мефодіївському братстві. Олександра на той час була вагітною. Внаслідок стресу від пережитого під час затримання чоловіка у неї стався викидень. Після цього пара залишилася бездітною.

Ганна Барвінок, 1866 рік, фот. суспільне надбання

Вдруге подружжя Кулішів потрапило до Варшави у 1864-1868 роках, коли Пантелеймон отримав посаду урядовця в російській адміністрації (за що йому перепадало на горіхи від критиків царату). Вільний від роботи час письменник присвячував пошуковій роботі у варшавських архівах, літературній творчості та перекладам. У ті роки в місті мешкав шваґро Куліша (брат його дружини) – Василь Білозерський, на той час – директор Канцелярії урядового комітету Королівства Польського.

Оскільки своїх пам’ятників у Варшаві Куліші та Білозерський не мають, то, мабуть, пам’ятним «кулішівсько-білозерським» місцем можна вважати сквер імені їхнього товариша – Шевченка.

Великий театр

Teatr Wielki, Plac Teatralny 1

Великий театр у Варшаві, прибл. 1900 р., фот. суспільне надбання; Оперний співак Олександр Мишуга, 1897 р., фот. Maurycy Pusch/Biblioteka Narodowa Polona

На сцені цього оперного театру зазнали слави чимало українських співаків. Найвідоміші серед них – Олександр Мишуга та Соломія Крушельницька, які були вихованцями талановитого львівського педагога співу Валерія Висоцького й виступали у Варшаві в період російського панування. Мишуга, який володів найбільш рухливим голосом з-поміж усіх тенорів – з ніжним, м’яким і тонким забарвленням – т. зв. ліричним тенором, тріумфував на варшавській сцені в 1884-1892 роках, коли виконував головні чоловічі ролі в операх Станіслава Монюшка – Йонтека в «Гальці» та Стефана у «Страшному дворі». Виняткове обдарування Мишуги влучно оцінив український поет-модерніст Степан Чарнецький. Він писав, що співак-українець «зачаровував» та «гіпнотизував» слухачів своїм одухотвореним співом, називав Мишугу «співаком з Божої ласки». Втім, варшавський період життя для Мишуги був не тільки часом овацій та схвальних рецензій у пресі. Тут його спіткало велике нещастя – трагічна смерть коханої жінки, популярної драматичної акторки Марії Вісновської. У приступі ревнощів її застрелив російський офіцер Алєксандр Бартенєв, який упадав за легковажною красунею. Мишуга, який надавав свідчення в суді, відмовився говорити російською, сказав, що він – поляк. Історія вбивства акторки Вісновської свого часу набула такого розголосу, що надихнула кількох письменників на створення пісень, літературних та драматичних творів.

Соломія Крушельницька в ролі Графині, фот. Muzeum Teatralne w Warszawie

Ще більшого успіху на сцені Великого театру зазнала Соломія Крушельницька, яка виступала на варшавській сцені у 1898-1902 роках. Значною мірою завдяки її чудовому голосу (лірико-драматичне сопрано) та феноменальному вмінню перевтілюватися в різноманітні ролі, польська оперна класика, яку в «російській» Варшаві звели до ролі Попелюшки, знову стала популярною. Особливим звершенням в її творчій кар’єрі стали ролі Гальки та Графині в однойменних операх Монюшка. Після виступів Крушельницької у цих виставах овації лунали «мов грім», а сцену встеляли килими квітів. Свого часу вона була найкраще оплачуваною акторкою Великого театру. Проте й до неї у Варшаві доля не тільки усміхалася. Через інтриги заздрісників та наклепницькі статті у пресі вона залишала місто над Віслою з розбитим серцем, в якому були і світлі спогади, і гіркота. В 2009 році у фойє театру врочисто встановили погруддя Соломії Крушельницької, що увічнює співачку в образі гордої Графині.

Українська військова місія

Длуґа 29 / Długa 29

Будинок у якому в 1920 році знаходилася Українська військова місія УНР та меморіальна дошка встановлена на споруді в 2019 році, фот. Ростислав Крамар

В квітні 1920 року Польська Республіка та Україна (УНР) уклали військово-політичну угоду – т. зв. Варшавський договір, відомий також як Договір Пілсудський-Петлюра. Сторони домовилися про те, де пролягатиме кордон між двома державами, а також про спільну боротьбу проти більшовицької Росії, яка на той час окупувала більшість українських земель.

Генерал Віктор Зелінський, фот. суспільне надбання

Щоб налагодити ефективну співпрацю у час спільної боротьби проти більшовизму, при дипломатичній місії УНР у Варшаві, на базі військової секції, в липні 1920-го створили Українську військову місію. Її очолив генерал Віктор Зелінський. У місії працювало 30 осіб. Бюро установи розташовувалося в приміщеннях «Готелю Польського» на вулиці Длуґій. Місія була головним посередником між польською та українською арміями в той час, коли російська орда рвалася через Україна та Польщу на Захід. Передусім вона займалася поповненням особового складу Армії УНР, налагодженням постачання зброї для українського війська та перемовинами з країнами, які могли б сприяти Україні в її боротьбі з Росією. Діяльність цієї установи згорнули в листопаді 1920 року. У наш час Інститут Юзефа Пілсудського в Америці оцифрував збережений архів Української військової місії й виклав їх у мережі.

Варшавський університет

Uniwersytet Warszawski, Krakowskie Przedmieście 26/28

Палац Казімєжовський у Варшаві, 1935 р., джерело: Національна бібліотека/www.polona.pl; Палац Казімєжовський у Варшаві, сучасний вигляд, фот. Krzysztof Wojcieszowski / Forum

У стінах столичного університету протягом XX сторіччя навчалося чимало українців. Серед викладачів також не бракувало вихідців з українських земель. Вже перед Першою світовою в університеті були спроби української культурної діяльності. З ініціативи студента філологічного факультету, подолянина Олекси Приходька в 1908 році університетський студентський хор включив у свій репертуар українські твори. Публіка реагувала на ці пісні з таким ентузіазмом, що вихідці з України вирішили створити окремий український хор. А вже в цьому колективі виникла ідея заснувати у Варшаві організацію – Українську громаду, яку втілили в життя у 1909 році. Першим головою управи цієї організації обрали Зіновія Гутникова, лікаря-харків’янина, професора медичного факультету Варшавського університету.

У міжвоєнний період в університеті функціонував структурний підрозділ, який певною мірою виконував функцію українського вищого навчального закладу – Студіум православного богослов’я (1925-1939). Офіційно він не мав статусу факультету, та його нерідко саме так називали. Тут навчалися здебільшого українці, а серед викладачів були відомі українські науковці, зокрема мовознавець та історик церкви Іван Огієнко (майбутній митрополит Іларіон), історик В’ячеслав Заїкин, літературознавець-шевченкознавець Павло Зайцев (у Студіумі м. ін. навчав української мови), історик та письменник Олександр Лотоцький, історики Василь Біднов та Дмитро Дорошенко. Робота в столичному університеті для українських вчених-емігрантів була періодом стабілізації, завдяки чому вони могли зосередитися на науковій діяльності.

Інтернат для студентів Студіум православного богослов’я

ul. Cyryla i Metodego, 4

Приміщення на вул. Кирила і Мефодія, де в міжвоєнний період містився інтернат Студіум православного богослов'я Варшавського університету, фот. Ростислав Крамар

У варшавській дільниці Прага Північ, поряд із митрополичим собором Марії-Магдалини, зберігся будинок, який слугував гуртожитком для студентів Студіуму православного богослов’я Варшавського університету. Інтернат звели в 1927-1930 роках. Тут точилося студентське життя молодих богословів, відбувалася гурткова робота, а іноді й лекції. Мешканці інтернату, що були вихідцями з Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя не залишалися осторонь українського студентського життя. Деякі з них включилися в роботу Української Студентської Громади (УСГ). Це не сподобалося тодішній церковній владі, яка вважала УСГ політичною та антирелігійною організацією. Чотирьох студентів за участь в УСГ покарали виселенням з інтернату. Аби уникнути непорозумінь управа УСГ звернулася до православного митрополита, щоб той дав дозвіл на участь студентів-богословів в українському товаристві. Отримавши згоду церковного начальства, громадівці створили окрему секцію православних богословів. Її опікуном з боку викладачів став Іван Огієнко. Після Другої світової війни, в період сталінізму, приміщення інтернату зайняло Міністерство державної безпеки, а згодом – міліція. Щойно в 2010 році будинок повернули Польській автокефальній православній церкві (ПАПЦ). Сьогодні там розміщені Центр православної культури, гуртожиток для студентів православного віросповідання, каплиця св. Кирила і Мефодія та Музей варшавської православної митрополії.

Сейм і Сенат РП

Sejm RP, Wiejska 4

Будинок Сейму Республіки Польща у Варшаві, 1930 р., фот. Національна бібліотека Полона; Будівля Сейму Республіки Польща у Варшаві, сучасний вигляд, фот. Wojciech Kryński/Forum

У міжвоєнній Польщі 5 мільйонів громадян декларували приналежність до української нації. Це була найбільша національна меншина країни. Українці здебільшого мешкали в південно-східних регіонах тодішньої Польської Республіки. У двопалатному парламенті (Сеймі та Сенаті) її інтереси представляли десятки депутатів (польською мовою – послів). У парламенті 1-го скликання (1922-1928) загалом було 26 українських «послів» – 20 депутатів Сейму та 6 Сенату. Передусім це були народні обранці з тих регіонів, що до Першої світової входили до складу Російської імперії (Волинь, Люблінщина, Полісся). Українці Галичини перші повоєнні вибори переважно бойкотували. Тоді ж новообрані депутати створили об’єднання, що представляло в законодавчому органі українські політичні сили – Українську парламентську репрезентацію. Її очолив депутат-правник із Волині Самійло Підгірський (закатований енкаведистами в 1945 р.). В Сеймі та Сенаті представники української меншини створили свої фракції («клюби»).

Українська парламентарна репрезентація в Сеймі та Сенаті РП (депутати обрані в 1922 році), фот. суспільне надбання

Українське населення Польщі мало своїх репрезентантів у чотирьох наступних скликаннях парламенту. Найчисельнішим воно було в 2-му скликанні (1928-1930) – 37 осіб. Серед депутатів були такі відомі українські діячі як правники Володимир Загайкевич, Лев Бачинський та Осип Когут (вбитий енкаведистами в 1941 р.), педагог та публіцист Михайло Галущинський (віце-маршал Сенату у 1928-1930 рр.), політик і публіцист Василь Мудрий (віце-маршал Сейму в 1935-1939 рр.), громадський та церковний діяч Степан Скрипник (після Другої світової – предстоятель УПЦ у США, митрополит Мстислав). Двічі обиралася до Сейму Мілена Рудницька – відома діячка українського жіночого руху, очільниця Союзу українок. Варто згадати, що в 1938 році сенатором польського Сенату став видатний український письменник, професор Ягеллонського університету Богдан Лепкий.

У сучасному польському парламенті є меморіальна дошка з викарбуваними прізвищами депутатів, що загинули під час Другої світової, де серед інших є прізвища політиків-українців.

Академія образотворчих мистецтв (ASP) у Варшаві

Akademia Sztuk Pięknych, Wybrzeże Kościuszkowskie 37

Будівля Академії мистецтв в міжвоєнний період на вул. Wybrzeże Kościuszkowskie у Варшаві, фот. Public Domain; сучасний вигляд будинку ASP (факультет скульптури), фот. Adrian Grycuk/Wikipedia.org

У 1920-1930-х рр. цей навчальний заклад розташовувався на прибережній вулиці Узбережжя Костюшка, де й сьогодні розташований один із навчальних корпусів вишу (Факультет скульптури). Молода варшавська мистецька школа приваблювала студентів своїми сміливими творчими пошуками, своєрідним духом змагання з Краківською академією, де домінували класичні підходи до мистецтва й навчання. Вона була неабияк популярна й серед української молоді. У цій вищій школі саме українці були другою за чисельністю національною групою студентів після поляків. Здебільшого тут навчалися вихідці з Наддніпрянщини (емігранти-петлюрівці) та українці Волині. Серед відомих випускників Варшавської ASP такі видатні українські художники як Петро Холодний-молодший, Петро Андрусів, Петро Мегик, скульптор Володимир Побулавець, графіки Ніл Хасевич і В'ячеслав Васьківський та багато інших. Ці митці створили об’єднання, якому дали назву «Український мистецький гурток Спокій». Гурток ставив собі за ціль підвищувати освітній рівень своїх членів і симпатиків, а також розвивати й пропагувати українське образотворче мистецтво. З цією метою він організовував публічні лекції, виставки, видавав каталоги художніх робіт. Після Другої світової частина гуртківців опинилася в США, де продовжувала діяльність розпочату у Варшаві. Яскравий приклад такого творчого розвитку «спокоївських» ідей на повоєнному Заході – іконостас славнозвісного греко-католицького храму в французькому Люрді, створений Петром Холодним-молодшим.

На фасаді старого будинку ASP є меморіальна дошка на честь професора-графіка Владислава Скочиляса, який серед інших навчав і студентів-українців.

Українська Студентська Громада (УСГ)

Брудновська 14 / Bródnowska 14

Будинок на вул. Брудновська 14, в якому у 1930 роках знаходились керівні органи Української студентської громади, фот. Ростислав Крамар

Життя українських студентів у міжвоєнній Варшаві годі назвати безтурботним. Більшості з них, як емігрантам, так і тим, що походили зі східних воєводств Польщі, докучали побутова невлаштованість і безгрошів’я. Об’єднати українське студентство Варшави, а також допомогти йому у вирішенні насущних проблем мала Українська Студентська Громада, що виникла в березні 1921 року. Її першим керівником став Тиміш Олесіюк – український діяч родом із Південного Підляшшя. Кількісно найбільшою групою в УСГ були студенти Варшавського університету, та в цілому вона репрезентувала всі столичні виші – від Політехніки й Вищої торгової школи до Консерваторії та Академії образотворчих мистецтв. Свої різноманітні культурні, національно-патріотичні та харитативні заходи УСГ проводила в приміщеннях Українського Центрального Комітету та Українського клубу, що розташувалися в кам’яниці на вул. Подвалє 16. Цей будинок не зберігся, його зруйнували в 1944 році під час Варшавського повстання. Проте збереглася кам’яниця на вул. Брудновській 14, де від 1929 до приблизно 1937 року містився Український студентський дім. У ньому розташувалися 20-місний інтернат, канцелярія та бібліотека УСГ. Серед членів УСГ були такі відомі українські діячі як Микола Лівицький (син Андрія Лівицького, президента УНР в екзилі), художники Петро Мегик та Микола Щербак, економісти й публіцисти Іван Липовецький (автор численних повідомлень у тодішній пресі про життя української громади Варшави) та Євген Чехович (редактор газети УСГ «Студентський голос»), а також багато інших. УСГ припинила своє існування восени 1939 року, після вибуху Другої світової війни.

Міська публічна бібліотека на вул. Кошиковій

Biblioteka Publiczna m. st. Warszawy, ul. Koszykowa 26/28

Бібліотека на Кошиковій, сучасний вигляд, фот. Ростислав Крамар; Публічна Бібліотека на Кошиковій, 1936 рік. Фото із книжки: Faustyn Czerwijowski «Biblioteka Publiczna m. st. Warszawy», 1936

Одна з найстарших та найгарніших книгозбірень Варшави, відома серед містян як «бібліотека на Кошиковій», в міжвоєнний період була провідною установою польського бібліотекознавства та книгознавства. Значною мірою це стало можливим завдяки двом вихідцям з українських земель – багатолітньому директору бібліотеки, полякові з Поділля Фаустину Червійовському та його заступнику, наддніпрянцеві польсько-українського походження Левові Биковському. Цей тандем своєю копіткою працею створив на Кошиковій зразкову бібліотеку, яка стала прикладом до наслідування для книгозбірень в цілій країні. Обидва книгознавці писали посібники для бібліотекарів, викладали на курсах підвищення кваліфікації. Лев Биковський виконував обов’язки директора в період німецької окупації. Під час Варшавського повстання він приймав на зберігання в книгосховищах приватні книгозбірні, а також рятував цінні видання, зокрема українські, що залишалися в різних місцях зруйнованого німцями міста. Дещо із тоді врятованого збереглося на Кошиковій дотепер.

Школа ім. Лесі Українки

Торгова 14 / Targowa 14

Будівля, в якій у 1930-х роках діяла школа ім. Лесі Українки, Targowa 14, фот. Ростислав Крамар; Олена Теліга в парку Королівські Лазєнки, м. Варшава, літо 1934, фот. суспільне надбання

Українські емігранти, що в 1920-х опинились у Варшаві прагнули прищепити любов до України, її історії та мови власним дітям, тож серед пріоритетів громади було створення школи. Невелику школу заснували в 1929 році. Вона проіснувала тільки рік, та в 1933-му емігрантам знову вдалося реалізувати задумане. Школа імені Лесі Українки не мала постійного приміщення.

Бандурист Михайло Теліга, фот. суспільне надбання

Дослідники історії української еміграції у Варшаві вказують, що спершу уроки для українських дітей відбувалися в приміщеннях Східного інституту, що розташовувався в Палаці Теппера за адресою Медова 7 (будинок не зберігся). Згодом заняття проводили в будинку на Черняковській 204 (не зберігся), а в кінці тридцятих років на Гожій 25 (Hoża 25), де оригінальний довоєнний будинок також не зберігся.

На щастя, на правому березі Вісли в дільниці Прага Північ збереглася кам’яниця на вул. Торговій 14, де за даними дослідника Омеляна Вішки, школа ім. Лесі Українки функціонувала в середині 1930-х. У той час однією з вчительок школи була поетка Олена Теліга. У шкільних урочистостях брав участь її чоловік Михайло Теліга. Він виконував для дітей і дорослих пісні у супроводі бандури. Cьогодні будівля у плачевному стані, та її внесли у перелік архітектурних пам’яток і обіцяють відремонтувати.

Помешкання Олени і Михайла Теліг та видавництво «Варяг»

Каліська 17 / Kaliska 17

Будинок на вул. Каліська 17, де мешкало подружжя Теліг, фот. Ростислав Крамар; Олена та Михайло Теліги, 1933 рік, фот. суспільне надбання

Олена Теліга, одна з найталановитіших українських поеток XX століття, протягом 10 років (1929-1939) мешкала у Варшаві. У місто, до якого вже перебралися Оленині батьки, вона переїхала з Праги. Прибула з чоловіком Михайлом – інженером-лісівником за фахом, бандуристом за покликанням. Молоде подружжя опинилося Польщі у період світової економічної кризи, тож початки їхнього варшавського життя були вельми тяжкими. Та згодом побут Теліг налагодився, серед Олениних підробітків було вчителювання в школі ім. Лесі Українки. За даними дослідника Романа Шаґали, у 1930-х Теліги наймали помешкання на вулиці Каліська 17, кв. 33 (дільниця Охота).

Хтозна, можливо саме в помешканні на Каліській Олена написала пророчий вірш «Чоловікові»:

Не цвітуть на вікні герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

(...)

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може, завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому!

У сусідньому з Телігами помешканні (кв. 34) розташовувалося видавництво «Варяг» (1933-1939 рр.), що видавало часопис «Ми». Навколо цього видавництва гуртувалися українські письменники Варшави, яких раніше об’єднувала літературна група «Танк» (1929). Серед авторів та співробітників часопису «Ми» були такі українські письменники як Євген Маланюк, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Косач, Андрій Крижанівський, Борис Ольхівський та ін.

Греко-католицька церква та монастир отців Василіан на Медовій

Klasztor oo.Bazylianów, Miodowa 16

Церква і монастир Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Медовій у Варшаві. Гравюра на дереві Міхала Штаркмана близько 1855 р., фото з книги: Юліан Бартошевич: « Kościoły Warszawskie Rzymsko-Katolickie opisane pod względem historycznym», Варшава, 1855/Громадське надбання; Церква і монастир Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Mедовій у Варшаві, фот. Marek Bazak/East News

Проєкт споруди василіанського монастиря у Варшаві виконав королівський архітектор Домінік Мерліні, а наріжний камінь у 1780 році закладав останній польський король – Станіслав Август Понятовський. Схоже, що в короля була «легка рука», бо саме варшавська обитель у XIX столітті стала тим василіанським монастирем, який найдовше діяв на території Російської імперії, де уніатську церкву ліквідували. У 1876 році монастир передали Російській православній церкві, а храмові (іконостасові і царським вратам) надали російського стилю. Після Першої світової отці Василіани розпочали тривалий і складний процес повернення відібраної росіянами святині. Це вдалося щойно в 1929 році. Довголітнім невтомним настоятелем монастиря був отець Павло Пушкарський. Саме він керував відбудовою напівзруйнованої обителі в повоєнні роки. Протягом багатьох років це був єдиний діючий василіанський монастир на території комуністичних держав. Силою обставин він був (і залишається) центром не тільки духовного, а й національного життя українців Варшави. У монастирі є багата книгозбірня рідкісних видань, а також архів, де зберігаються цінні документи церковних та культурних діячів, наприклад особистий архів поетки Уляни Кравченко.

Православне кладовище та церква на Волі

Cmentarz Wolski, Cerkiew św. Jana Klimaka, Wolska 138/140

Пам'ятник борцям за волю України на вольському кладовищі, фот. Ростислав Крамар

Церква св. Івана Ліствичника, споруджена на поч. XX ст., спершу виконувала функцію цвинтарної каплиці, та в міжвоєнний період вона стала парафіяльним храмом. Іконостас для церкви створив видатний український художник Олександр Мурашко. Тут молилися й провожали в останню путь своїх близьких українці-емігранти, зокрема військові. У храмі зберігаються реліквії українського священника Василя Мартиша, вбитого в 1945 році, якого Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ) проголосила священником-мучеником. Поряд із храмом знаходяться могили священників-українців, зокрема одного з повоєнних митрополитів ПАПЦ Стефана Рудика.

Іконостас у православній церкві на Волі створений українським художником Олександром Мурашком, фот. суспільне надбання

На розташованому за церквою кладовищі є чимало могил відомих українців. Серед найстаріших поховань відома, наприклад, могила Марії Білозерської (дружини кирило-мефодіївця Василя Білозерського). У міжвоєнний період Вольський православний цвинтар став місцем вічного спочинку багатьох українських емігрантів – церковних, культурних, громадських та політичних діячів, а передусім – ветеранів Армії УНР. В двадцяті роки на кладовищі виділили окремі поля для українських військових поховань. Серед похованих на Волі – художник Петро Холодний, скульптор Петро Побулавець, міністр внутрішніх справ Директорії УНР Олександр Саліковський, генерал Марко Безручко, генерал Олександр Бурківський, генерал Всеволод Змієнко, полковник Володимир Буйницький, капелан армії УНР Анатолій Волкович та багато інших. В період комуністичної неволі могили українських політемігрантів зазнали руйнувань, деякі зникли назавжди. У наш час стараннями варшавської української громади та за сприяння Посольства України поховання впорядковані, на кладовищі встановили два пам’ятні знаки у формі хрестів – борцям за волю України та жертвам Голодомору.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Спека у багатоповерхівках: безпека для дорослих і дітей

SVOBODA.FM