Шрі-Ланка і Ліван відкрили "представництво" у Чернігові?

За останні два місяці в „опікунстві” Чернігівського громадського комітету захисту прав людини побували шість шукачів притулку: три представники Лівану і три - з Шрі-Ланки. В межах реалізації проекту„Сприяння дотриманню прав людини та основних свобод біженців та мігрантів, протистояння нелегальній міграції в Україні», на Комітет надав їм правову допомогу.

За межами реалізації проекту - харчування, одяг, житло, прогулянки містом, знайомство з представниками міжнародних правоохоронних організацій, і все це не за рахунок донорів, як прийнято вважати, а з власних коштів. Не за для показовості, а лише з власної ініціативи; керуючись не пунктами проектів, а позовом власних сердець.

Про людей, які опинилися на території України в пошуках притулку, можу сказати, що це не просто „мігранти”, „безпритульні”, „жебраки”. Як правило, кожен з них - цікава, інтелігентна людина, часто з вищою освітою, зі своїм унікальним і не повторним внутрішнім світом.

Груповий портрет ліванців

Група шукачів притулку з Лівану складалася з двох чоловіків: Алі 28 років, Махамед 30 років і його 18 річна дружина - Іхеб. Ці люди залишили власні домівки, батьків та родичів через нестабільну і ворожу ситуацію у рідній країні. В своїй країні, Алі та Махамед отримали вищу освіту та працювали механіками, мали власну майстерню по ремонту авто і мріяли про сім’ї і щасливе майбутнє. Але все це було втрачено, коли хлопців насильно було завербовано у солдати.

Нам, громадянам України, важко уявити, як це жити в країні, де кожної миті на вулицях міста лунають вибухи і гинуть діти. Через постійні переслідування з боку військових угрупувань, через небажання воювати, вбивати і померти в бою Алі, Махамед і його молода дружина, залишили Батьківщину.

Так вони опинилися на території України, як шукачі притулку. Після перебування деякий час у прикордонній заставі, вони потрапили до Чернігівського громадського комітету захисту прав людини.

З власних кишень представники Комітету оплачували місячне проживання ліванців, 3 разове харчування, організовували прогулянки. Паралельно надавалась правова допомога, готувалися документи для вирішення питання про надання статусу біженців.

 На запитання „Що ви плануєте робити, якщо отримаєте статус біженця?” Махамед Азаб відповів, що перш за все він хоче вивчити свою дружину, разом з найкращим другом займатися улюбленою справою і мріє, щоб його діти народилися громадянами України. Але, нажаль попри всі сподівання, в наданні статусу біженця було відмовлено.

У пошуках кращого життя

Нещодавно, до Чернігівського громадського комітету захисту прав людини потрапили 3 громадянина з Шрі-Ланки. Рамеш Мадука Апухамі, Сарат Гамаралаладж, Джарахан Дінеш Раджапаша, провівши місяць в Росії, залишили її територію і потрапили до Української прикордонної застави, де провели 3 місяці. 4 квітня 2005 року, рішенням органу міграційної служби в Чернігівській області, їм було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. На рішення міграційної служби, Комітетом було подано скаргу до суду.

Рамеш, Сарат, Дінеш – це троє чоловіків різного віку, віросповідання (Сарат - буддист, а інші – католики ), різного сімейного стану: Рамен має дружину і 2 річну донечку на ім’я Нурі, Сарат щасливий батько 5х малюків, а Дінеш, в свої 40 років не одружений. Не дивлячись на всілякі різності, всіх трьох об’єднує любов до Батьківщини, яку, на жаль, довелося залишити. в рідній країні дуже нестабільна ситуація, пов’язана з ворожнечею навколо території держави.

Громадяни Шрі-Ланки розділилися на два внутрішніх ворожі табори – одні належать до терористичних організацій, а інші – до миротворців. Рамеш, Сарат і Дінеш стали суб’єктами ворожнечі та переслідування в рідній державі з боку терористичних угрупувань, що і підштовхнуло їх на залишення території своєї країни.

Порівнюючи своє тимчасове перебування в Росії та в Україні, хлопці відмітили велику і вагому різницю в ставленні до них людей. За словами шріланкійців, російські охоронці порядку відрізняються расизмом, агресивним, насильницьким ставленням до представників іншої раси. На відміну від яких, українські громадяни, мають добре і дбайливе серце.

 Потрапивши до Комітету, хлопці одразу стали суб’єктами уваги та піклування. Їм було надано проживання у готелі, триразове харчування, міжнародний телефонний зв’язок, знайдено житло, де хлопці проживають в очікуванні прийняття рішення суду. Представники комітету, ставляться до шукачів притулку, з розумінням і співчуттям, оскільки важко уявити, що відчуває людина, якій довелося залишити дім, сім’ю, країну, опинитися в незнайомій державі і не знати, що принесе наступний день.

Чернігівський громадський комітет
захисту прав людини,