Та, що виправляє дефекти дзеркал
(Цей текст – про неповторну Ліну Костенко. Без причини. Просто так. Тому, що вона є...)
“Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу.
Образ нації спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.
Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців...”
Цими словами Ліна Костенко звертається до всіх нас. Може, вона буде почута? Бо слова її пронизані великим болем і великою любов’ю, а більшої сили за любов – немає.
Ліна Василівна нечасто з’являється перед своїми читачами, тому кожен її виступ, кожна публікація в пресі є резонансною подією. Саме такою подією стала лекція на тему: “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”, одного разу прочитана студентам Києво-Могилянської академії і надрукована київським видавничим домом “KM Akademia”.
Що таке гуманітарна аура? Це те незабутнє, коштовне, неповторне, що має непроминальну вартість – як “посмішка Джоконди”. У свою чергу якість аури напряму залежить від точності моральної оптики. Уявімо собі складну систему дзеркал: якщо хоча б одне з них має дефект, то всі інші відбиватимуть спотворене зображення. Ця система є моделлю людських і суспільних стосунків. Маленька неправда тягне за собою велику брехню. Велика брехня переростає у велику трагедію. Брехня епохи побудови комунізму – підміна моралі, зневаження основоположних цінностей – вела Україну в історичне небуття. Головне дзеркало мало дефект. Що ми побачимо у спотвореному дзеркалі? Відповідь міститься у підручниках історії і літератури: Іван Мазепа – зрадник, Шевченко – атеїст, Леся Українка – мало не пролетарська письменниця, Винниченко – буржуазний націоналіст, у тому дзеркалі відсутні імена письменників періоду “розстріляного відродження”.
Дефект головного дзеркала робить неприпустимі речі: приховує справжні цифри жертв голодомору, репресій, розстрілів, замовних політичних убивств, пограбувань народного майна і обману нації...Поверхня спотвореного дзеркала здатна відбивати дійсність лише у фальшивих рожевих тонах – за таких умов навіть у смертельно небезпечні дні чорнобильського вибуху люди йшли святкувати Першотравень.
Усунення дефекту – справа не одного десятиліття, і водночас це справа кожного дня, кожної миті кожного з нас.
Поезія Ліни Костенко – це всуціль боротьба за правду, боротьба з дефектом дзеркала, тому в ній сильна гуманітарна аура нашого народу, яка, попри багатовікові викривлення і дефекти різних дзеркал, на диво, збереглася. І якщо через сотню років той, хто не знає, що таке Україна, прочитає поезії Ліни Костенко, то побачить правдивого і природного в кожному жесті Івана Миколайчука, умиротвореного Григорія Сковороду, незламного Тараса, мужню і самотню Лесю Українку, українських пращурів – князів, козаків, чумаків, що йшли “за часом, як за плугом”. І якщо нащадок придивиться до того дзеркала, то побачить, скільки болю й скільки мучеників було на українській землі.
А ще в невикривленому дзеркалі видно інші постаті – Данте, Ван Гог, Галілей, Моцарт, Пастернак – то духовне братство поетеси, яке не дозволяє втратити себе чи бути самотньою. Вони ведуть Ліну Костенко через життя. Це творена віками гуманітарна аура людства, без якої поезія українців виглядала б збіднілою і не вписаною в контекст світових культур.
Ліна Костенко пішла шляхом великих своїх попередників – узяла на себе тягар обов’язку перед світом: пояснювати свій народ, а також обов’язок перед своїм народом – відкривати йому світ, а ще – пояснювати народові самого себе. Тому, напевно, історизм її поезії ніколи не був простим фіксуванням певних подій – поетеса завжди будує мости між минулим та сучасним, і навіть майбутнім. Часто за образами бачиться вона сама: пекучо щира Маруся Чурай, божевільно самотній Ван Гог – хіба то не про неї?
“Я вибрала долю собі сама”
“Вірна поезії як долі”, – окреслив життя і творчість поетеси професор Микола Ільницький. Доля прозирає крізь вірші, поезія є долею... Малослівна щодо самої себе, Ліна Костенко залишає читачам право бачити у віршах відблиск свого життя, почуттів, тяжкої письменницької праці. Ії біографія ніби вписана у творчість.
Ліна Василівна Костенко народилася в родині вчителя 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, за 80 кілометрів від Києва вниз по Дніпру. Коли Ліні було шість років, сім’я переїхала до Києва. У добу полювання на “ворогів народу” батька засудили на 10 років таборів – був занадто інтелігентний і освічений, знав 12 мов...З початком війни їй довелося скуштувати гіркої біженської долі.
По війні закінчила в Києві середню школу, вчилася деякий час у Київському педагогічному інституті. У 14 років почала писати вірші, відвідувала літературну студію. Вона ступила на шлях серйозної літератури, і в педінституті було затісно для людини таких творчих амбіцій, такого польоту. Тим паче, що Київ задихався у безповітряному просторі радянської колонії.
Отож Ліна Костенко їде до Москви, де “свіжіші подуви, вільніше дихання” – і в 1952 році стає студенткою Літературного інституту ім. М.Горького. Кращої гуманітарної освіти в тодішньому Союзі годі було здобути. Поруч з нею освоюють поетичну майстерність, вивчають світову літературу такі неординарні особистості як Роберт Рождєственський, Фазіль Іскандер, Юнна Моріц. Ліна Костенко вчиться у семінарі Михаїла Свєтлова.
Навчання було закінчено в 1956-у, а наступного року відбувся яскравий і сильний дебют – вийшла друком перша збірка поезій “Промені землі”. За нею – “Вітрила” (1958 р.)
Переломний період радянського суспільства, що задихалось в атмосфері страху і тривоги – “хрущовська відлига” – породила явище українського шістдесятництва як відгуку на свободолюбно-бунтівні світові тенденції: поява численних течій авангардизму, золота пора хіпі, “Бітлз”, “Ролінг Стоунз”. Нові віяння в Москві представляли поети Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Роберт Рождєственський, режисер Андрій Тарновський, правозахисники Андрій Сахаров та Олександр Солженіцин. На українському небосхилі з’явилися імена поетів Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, актора Івана Миколайчика, режисера Юрія Іллєнка, трохи пізніше – Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Василя Стуса. Гучною літературною подією 1961 року став вихід третьої збірки Ліни Костенко “Мандрівки серця”. На авторські вечори сходилися юрми людей. І хоча поетеса залишалася вірною традиціоналістським принципам у поезії, на відміну від новаторських шукань своїх сучасників, її вірші віддзеркалювали епоху, в якій головною цінністю стала людина.
Одначе обнадійлива “хрущовська відлига” дуже швидко почала “підмерзати”. Від 1963 року – із сумнозвісної зустрічі М.С.Хрущова з інтелігенцією – почалося “закручування гайок” у новаторському літературно-мистецькому процесі. Тоді ж почалося цькування Ліни Костенко – кожне слово перевірялося і зважувалося з метою запобігання алегоріям. 1963 року набір четвертої книжки “Зоряний інтеграл” було розсипано. Така ж доля спіткала книгу віршів “Княжа гора” уже 1972 року. Реакція ставала все лютішою, з 1966 року почалися арешти. Принциповість позиції Ліни Костенко муляла очі владі, але популярність її була настільки великою, що чіпати боялись. Про те, якою ціною давалася поетесі її незалежність, найкраще знають найближчі люди, зокрема донька – відомий культуролог, перекладач і поет Оксана Пахльовська...
І ось після 16-річного мовчання Ліні Василівні вдається видати книгу віршів “Над берегами вічної ріки” (1977 р.). Через два роки з’являється історичний роман “Маруся Чурай”. Про успіх говорить такий факт: повторне видання через три роки, уже накладом 100 тисяч, швидко зникло з полиць. Наступними були книги поезій “Неповторність” (1980р.), “Сад нетанучих скульптур” (1987 р.), збірка віршів для дітей “Бузиновий цар” (1987 р.), а щедрий подарунок читачам – “Вибране” (1989 р.), куди увійшла збірка “Інкрустації” ,– 70 тисячами примірників розійшовся миттєво. У 1999 році Ліна Костенко видає історичний роман у віршах “Берестечко” – про найбільшу поразку в українській історії: “Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.”
Ліна Василівна має особливу потребу перебувати в зоні боротьби, у зоні ризику: У часи перебудови вона каже: “Зараз час обнадійливий і цікавий, але – не мій. Не для мене час, коли бути сміливим дозволено”.
Тоді ж вона передбачала перетворення боротьби за долю України у “велике мискоборство”. Тому поетеса відійшла від суспільного життя на видноті і залишила собі зону відчуження – біль Чорнобиля. Тепер її життя складається з експедицій у 10-кілометрову чорнобильську зону, зустрічі з людьми що повернулися у мертві поселення, документальні записи, фіксація на кіноплівці. У цей період свого життя вона буває на Чернігівщині – їздить по глухих селах, найбільше постраждалих від чорнобильського лиха, розмовляє з селянами Козелецького та Ріпкинського районів, спілкується з чернігівцями. “Люблю чернігівську дорогу –
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибону
високі в сонці ясени...”
Можливо, скоро ми побачимо велику документальну повість про Чорнобиль та нову книгу віршів, як і було обіцяно поетесою...
У 2000 році Ліна Василівна стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги – “за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, високохудожні твори в галузі літератури, що є визначним внеском у духовне життя українського народу, збагачує його історичну пам’ять, стверджує високі гуманістичні ідеали”.
У перші ж, найскладніші й тривожні, дні помаранчевої революції Ліна Василівна вийшла зі стану самоізоляції – вона публічно підтримала програму кандидата в президенти України Віктора Ющенка. А її підтримка дорогого вартує...
Отак жила і живе в Україні Ліна Костенко – поет світової величини. Чи стоїть вона у невижатих чорнобильських травах, чи замикається від недосконалого світу в мушлі своєї домівки – вона є. І в дзеркалі її поезії – наша Україна.
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 7780 |
Коментарі (2)
Гість | 2008-03-24 17:14
прихильниця | 2006-09-06 12:52