Заводу «Пожспецмаш» – 80 років!

У вересні один із найбільших українських заводів із випуску пожежної техніки святкує своє 80-річчя. Як відомо, зараз державне підприємство МНС «Пожспецмаш» переживає не найкращі часи. Виробництво скорочується, кадри йдуть, постійні борги… Та й якість продукції не на найліпшому рівні.

Яку історію залишив по собі завод? Має він шанс на майбутнє чи вже час ставити на ньому крапку та списувати в утиль?

Завод почався із… шпани!

Починали велику справу малолітні крадії та злочинці. У Прилуцький район Чернігівщини, в селище Ладан наприкінці двадцятих років почали звозити неповнолітніх злочинців, яких безліч залишилося по всій країні після громадянської війни. Вони жили в комуні, тут же працювали, отримували одяг і їжу.

Саме «безпризорники» почали будувати завод на місці монастиря. Більшість із них залишилася працювати на заводі, обравши Прилуччину домом. У селі їх називали комунарами та ставилися з повагою.

Час минав, їхні діти залишалися там, де працювали батьки… Так виникли цілі робітничі династії в найкращих японських традиціях.

Нащадок одного з комунарів Олександр Клименко розповідає про свого діда та бабусю: „Вони обидва були безпризорні по 13-14 років, коли потрапили до комуни. Родом звідкілясь із Росії. Саме вони стали одними з тих, хто засновували завод. Звичайно ж, церкву довелося руйнувати. Та такі часи були. Проте бабуся в Господа вірила, хоч і комуністка. Хрестика та ікону при собі тримала. Дідусь не мав спеціальної освіти, але, казали, був майстром від Бога. Дуже любив книги та платівки. Після війни на певний час зник. Здається, його репресували. Трохи згодом повернувся додому. Більше по нього не приходили, а в похвальних газетних статтях про це не згадували. Моя мама та її сестри теж працювали на заводі...”

Про події тих часів можна прочитати в романі «Ранок» українського репресованого письменника Івана Микитенка. Причому головні герої книги існували насправді і навіть прізвища деяких не були змінені.

Війна та повоєнні бідування

Гасили пожежу війни всім колективом. Вогнегасники – перша пожежна техніка, яку почали випускати на заводі.

Під час Другої світової підприємство разом із робітниками евакуювали на Урал, де вона працювало для потреб фронту. По війні повернулися в Ладан.

Жителі пригадують, що було надзвичайно важко, їли бадилля з буряків. Але виробництво не припинялося.

Початок п’ятдесятих – роки поступового відновлення заводу. Працювали в три зміни. Дівчата по 16-17 років ледве витримували, бо були дуже слабкими від голоду та холоду.

Часи розквіту

На шістдесяті – початок сімдесятих років припадають часи розквіту підприємства.

«Пожспецмаш» посідає перші місця на соціалістичних змаганнях, профільного міністерства.

Машини, випущені на заводі, гасять пожежі не лише по всьому СРСР, а й навіть за кордоном.

Була налагоджена співпраця з 29 країнами, здебільшого Азії та Африки. Щодня виготовляли близько 15 спецавтомобілів. Окрім пожмашин, випускали молоко- та водовози.

Потенціал заводу тоді також націлюють на потреби військової та космічної галузі. Здійснювали це напівтаємно, мабуть, тому й називали скромно «замовленням Міністерства».

За внесок у розвиток космічної галузі деякі працівники отримували нагороди також під прикриттям «успіхів у праці». Все це говорить про значний кадровий та технічний потенціал підприємства.

Виходила газета «За трудові успіхи», її редагували самі ж робітники

Коштом заводу побудували школу, три дитячих садки, Будинок культури, стадіон тощо. Щороку зводили нове житло. Перераховували гроші на лікарню та піонерський табір, комунальна сфера Ладана була на утримуванні заводу.

«Училище здалося мені раєм…»

Працівники, що приходили на завод, навчалися в училищі. В основному це були місцеві, але не тільки.

Бажаючих було багато. На одне місце за спеціальністю „токар” подавали 5-6 заявок. І це не дивно. Розповідає Іван Григорович Каїка, він прийшов на навчання 1949 році з Ічнянщини босим:

«Училище здалося мені раєм. Тут годували тричі на день, одягали і давали житло».

На учнів, окрім цього, чекала військова дисципліна. Жили в бараках по 25 чоловік. Перед навчанням щодня – політінформація. Мали вільний час лише під час вечірньої прогулянки строєм до вокзалу під маршову пісню. На вечірньому шикуванні обов’язково були присутні директор заводу та бригадири. Додому навіть місцевих відпускали тільки на великі свята.

Дисципліна на виробництві була одна з найкращих в Україні. Пізніше побудували ще й технікум, аби працівники не відривалися від роботи для здобуття спеціальності.

«Сумно, якщо тільки працювати…»

Навколо заводу зосереджувалося все соціально-культурне життя селища. Кожен цех по черзі готував програму на свято для всього села.

При заводі були футбольна команда, гуртки та різні види самодіяльності. Духовий оркестр заводу виступав не лише в Ладані чи Прилуках, а у Чернігові та Києві, навіть на партійних з’їздах.

«Хоч робота була важкою, все одно було цікаво», – зазначає Володимир Микитович, який тоді займався кадрами: «Сумно, якщо тільки працювати і світу не бачити».

У пошуках ринкових шляхів

Складні часи для підприємства почалися наприкінці вісімдесятих - на початку дев’яностих. Довелося пристосовуватися до ринкових умов та виживати.

Із 1992 трудовий колектив бере в оренду підприємство та обирає нового директора Петра Дзюбу, колишнього начальника матеріально-технічного відділу.

До 1994 року попередні резерви підприємства закінчуються, починається поступовий спад. Дирекція заводу стверджує, що причина тому - нестабільна економічна ситуація та відсутність коштів у потенційних замовників.

Керівники постійно шукають бюджетні кошти та обіцяють розпочати випуск не тільки пожежних машин, а й іншого обладнання, на потреби часу. Але скорочення виробництва, відтік кадрів та невиплати зарплатні свідчать – не вийшло.

Володимир Кузнєцов працював на заводі до 1994 року помічником директора по кадрах та побуту: «Раніше ми мали чіткий план того, що і скільки нам потрібно виготовити. Ми були переконані, що отримаємо прибуток. Нам важко було перейти на ринкову економіку. В цьому нам могла б допомогти австрійська фірма, яка обіцяла вивести техніку на світовий рівень. Але ми тоді проголосували за пропозицією Дзюби, що зможемо без іноземних інвесторів. Я теж голосував «за». Хоча, напевно, це було помилкою».
«Відтоді, як підприємство стало орендним товариством – воно було приречене», – зазначає Людмила Зубакіна, до 1997 завідувачка виробничого бюро, нині пенсіонерка. – Керівництво зациклилося на пожежній техніці та очікуванні бюджету, і час був утрачений. Кращі кадри пішли в бізнес. Тепер якщо з’явиться серйозне замовлення, його нікому буде виконати».

Із 2004 – знову державне підприємство

Ситуація не покращується. Директори змінюються ледь не щороку, немає жодної стратегії руху.

«Насправді, протягом довгого часу розвитком заводу ніхто не займався», – переконаний один із онуків комунарів, який нині працює у Ладанській сільській раді, Олександр Клименко.

Призначені директори знали, що надовго не затримаються. «В їхніх діях більше політики, ніж економіки», – зазначає пан Олександр.

А як сьогодні?

Зараз завод очолює Анатолій Редкач. Він пояснює, що спільно з колективом визначена стратегія розвитку підприємства.

«Ми не збираємося очікувати замовлень від держави, а активно шукаємо їх самі, як в Україні, так і за кордоном. Така політика вже зараз дозволила нам завантажити виробництво на 70%. Аби конкурувати на ринку по цінах, на заводі віднайшли можливість зниження відпускної ціни нашої продукції. Це дозволить отримати прибуток за рахунок великого обсягу замовлень».

На думку Анатолія Редкача, для виходу підприємства на пристойні потужності треба великі капіталовкладення, а також незмінний курс розвитку - хоча б на певний час.

Директор відзначає, що певні напрацювання вже є. «Пожежспецмаш» таки має шанс відновити свої потужності та посісти гідне місце серед інших підприємств України.

Чи буде це і коли? Побачимо.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити