9 травня. День чогось уже далекого і незрозумілого

Я їхав з дачі тридцять шостим автобусом. У місті він їде за маршрутом 8-го тролейбуса. Було 9 травня і був ранок. Тому в будь-якому разі ми мали наткнутися на „парад”.

Власне, так і сталося. Не доїжджаючи Валу, ми побачили величезну червону зірку на „газіку”, за нею купу прапорів. Гаїшники змусили нашу маршрутку заїхати на перпендикулярну вулицю – тому далі все це „магічне дійство” я мав нагоду спостерігати з боку метрів з 15.

Ну, і що ж ми побачили? За армійськими прапороносцями йшли прапороносці партійні. Мушу сказати, що це цікавіше за будь-який парад, тим більше, що в нашій країні вони жахливо попсові. Як і на 9 березня, попереду йшов натовп комуністів, нашоукраїнців і бютівців. З гучномовця доносився голос:

-   Штота ми вас на палях вайни нє відєлі!!! – істерично волає він. Явно якийсь „комуніст” явно на адресу „опозиції”. При чому, судячи з голосу, дядя цей сам війни не бачив і судить про неї виключно совєцьких фільмів типу „Ати-бати шлі салдати”. Хороше кіно, нічого не скажеш. Але ж ви розумієте, наскільки там все „правдиво”.

   Потім десь тут з’явились „офіційні особи”. Соколов махає ручкою, як Сталін з мавзолею, тільки ще й ходить при цьому. Воістину вождь. Він теж ветеран. Тільки афганський. Два роки десь, можливо, в Кандагарі в комсомолі з папером воював. Ну, і зі спиртом. Правильно, спирт – це зло. Його треба знищувати. От він і знищував. У той час, як його, по ідеї, побратимів підривали в колонах з РПГ-7. Їх такі, як і він сам, комсомольці і вірні лєнінці „талкалі” наліво. Добре, це вже лірика.

Далі був автобус ветеранів. Страшна це штука, коли стільки старих людей збирається в одному місці і в один час. Особливо круто, коли на мітингу їм дають слово. Вони про „родіну і сталіна” шпарять.

На мою думку, люди, що пройшли м’ясорубку, на яку їх кинули партія, таваріщ Сталін і головний „стратег” Жуков, до нашого часу просто не могли дожити. Люди, які справді з берегів Волги йшли в бій у Сталінграді, які звільняли Київ, які брали Бухарест, Будапешт, Відень і Берлін, померли ще в 60-ті роки. А ті, які зараз носять нагороди за перечислені вище „заслугі”, по-любому або з трофейних команд, або ж із «заградотрядів НКВД». І перших, і других залюбки перестріляв би кожен справжній фронтовик.

До речі, у нас в родині День Перемоги ніколи не святкували. При совку святкували, але то швидше робили вигляд, щоб бути „як усі”. А тепер ні.

У нашій родині ніхто не воював. Ми не евакуйовані, ні ще там якісь. Просто у 1937-му році перестріляли більше десятка моїх прадідів. Залишили тільки немічного батька їхнього і двох моїх дідів, бо були малолєткі. Куркулі ми були (я, до речі, пишаюсь своїм походженням – саме на таких, як мої предки, людях і піднялось село після різних воєн 1914-1921 рр.). Найкраще господарство на всі Мокрі Велички. Заздрісників багато було. От і стуканули про „антісавєцкую агітацию”. Мужиків постріляли, з хати викинули, господарство відібрали. А німці тільки комору з зерном вигребли. І хто особисто мені має бути ворогом?

Далі йшли „регіони”. Їхня колона через неорганізованість розтягнулась і була вдвічі довшою за передні колони разом взяті. Йшли проплачені студентики з прапорами, а якась тьотя в мегафон вітала школяриків „с празнікам!”. Але мене це вже не цікавило. Я більше не міг дивитись на таке відверте глумління над пам’яттю тих людей, які насправді поклали голови в тій війні. Я вийшов з маршрутки і пішки пішов додому...

P.S. А Сталін, до речі, не приймав парад перемоги, як мав би зробити генералісімус. Замість нього це робив Жуков, а вождь був просто глядачем на мавзолеї. Просто дійти до Берліна в його плани не входило. Йому потрібні були Париж, Лісабон і Лондон. А Гітлер всю малину поламав.