Чернігів, лютий 1943-го: Повстання у таборі полонених, кривава помста нацистів за Сталінград. ФОТО

Чернігів древній став понад Десною,
Собор між зелені, як диво, вирина
і над вічною та світлою рікою
Не змовкла ще історії струна…
(Іван Коваленко)

Минуло вже майже сімдесят років від тих подій... Лютий 1943 року навічно вкарбувався в пам`ять чернігівців, як один з найтрагічніших місяців тієї страшної війни.

Початок кінця «Великого рейху» був сповіщений розгромом гітлерівських військ під Сталінградом. Нагадаємо, що після відступу на захід групи армій «Дон», радянські війська приступили до підготовки операції «Кільце».

Її здійснення покладалося на війська саме Донського фронту під командуванням видатного полководця, генерал-полковника К.К. Рокосовського. Після того, як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 почали масований артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім штурм.

Після двох днів інтенсивних бойових дій західні німецькі позиції розпалися. Вісім німецьких дивізій припинили своє існування, як військові формування. Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеродромом.

У той час більше 100 тисяч німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. 30 січня Гітлер підвищив командуючого 6-ю армією Паулюса у фельдмаршали.

Незважаючи на це, Паулюс здався, коли радянські війська підійшли до його штабу в руїнах головного універмагу. Південна група німецьких військ здалася за наказом Паулюса, Північна капітулювала 2 лютого 1943 року. 91000 втомлених, хворих і голодних німців були взяті в полон, серед ув'язнених було і 22 генерали.

Чернігівці, які стали свідками тих подій, пам`ятають чорні траурні прапори на казармах і на будинках державних установ обласного центру, кислі фізіономії німців, пригнічений стан поліцаїв.

Невдовзі через місто посунули відступаючі союзники німців – італійці та угорці. Злі, знесилені солдати страждали від холоду, вони йшли голодні, обмінюючи на ходу зброю на хліб та інші продукти у цивільного населення, крали картоплю і буряки у погребах.

Здавалося, що не сьогодні - завтра почнуть тікати й німці, але військова сила вермахту ще не була остаточно зломлена. На східній фронт перекидалися із Західної Європи війська і нова техніка, становище на фронті почало стабілізуватися. Лють за поразку німці виміщали на цивільному населенні. Запалали хати, куди заганяли літніх людей, жінок із дітьми, спалюючи їх живцем.

Цю криваву справу на околицях Чернігова виконували зрадники карального батальйону СД. Командував батальйоном оберштурмфюрер СС Хайнц Крос. Головорізи батальйону отримали хрести від гітлерівського командування за розправу над місцевим населенням, яке допомогло втікачам із Яцівського концтабору.

Повстання у таборі спалахнуло 21 лютого у другій половині дня. Приречені на смерть полонені, котрих повинні були розстріляти у зв'язку із відступом німецьких військ, вирішили дати бій охороні. Вбивши у комендатурі одного з найжорстокіших табірних катів німця Бакірса, їм вдалося розігнати охорону. В'язні стали вибиратися за колючі дроти табору групами і поодинці. Сотні людей розбігалися у різні боки від табору, дехто мав зброю, відібрану у поліцаїв. Ранні зимові сутінки надійно сховали від карателів тих щасливців, яким вдалося втекти.

Не обійшлося і без втручання «добрих людей», досі невідомо, хто викликав з Чернігова каральний батальйон, що прибув до місця подій на вантажних автомашинах. Частина поліцаїв кинулася навздогін втікачам, а інші розпочали робити свою криваву справу у таборі.

Ольга Федорівна Гвоздь, свідок тих страшних подій розповідає, що поранених кулеметним вогнем в'язнів добивали, не витрачаючи набоїв, били з розмаху кованими чобітьми по головах, приставляли дуло карабінів до різних частин тіла і регочучи натискали на спуск…

Нажаль, далеко не всі полонені мали змогу тікати, значна частина їх була настільки виснажена від голоду і хвороб, що ледве рухалися. Безпомічні, вони лежали на долівках своїх викопаних у землі бараків, напружено прислухаючись до пострілів. Так оті нещасні і прийняли свою смерть, коли есесівці почали прочісувати територію табору, вбиваючи всіх в'язнів підряд. Один із бараків спалили разом із його немічними мешканцями.

Страшна доля чекала селян, котрі проживали неподалік концтабору у селах Яцево і у Юрковому Хуторі. Провина їх полягала у тому, що деякі з них допомогли втікачам – хто одягом, хто їжею. Не знали ці добродії, що будуть жорстоко покарані за своє милосердя.

У кількох хатах на околиці Яцево карателі повбивали селян того ж вечора. Вбивали в хатах так тихо, що у сусідніх оселях люди нічого не чули. Виходити вночі на вулицю було не можна, люди боялися порушити комендантську годину після подій у таборі.

Лише вранці 22 лютого одна жінка заглянула до сусідської хати і побачивши закривавлені тіла, здійняла тривогу.

Хапаючи поспіхом малих дітей, люди кинулися до лісу. Але встигли не всі – поліцаї уже брали в кільце приречене на жахливу смерть село. Щільним кільцем вони охопили також східну частину великого приміського села Бобровиця і Юрків Хутір, розташованого у заплаві Десни. Розстрілювали усіх підряд – від немовлят до стариків. Сп'янілі від добрячої порції шнапсу і крові вбивці дико реготали, піднімаючи на багнети немовлят, вигнавши із хлівів худобу, пограбувавши майно, яке склали на підводи, карателі підпалювали будівлі. Село Яцево, засноване ще у часи Київської Русі, перестало існувати.

У Бобровиці захоплених під час ранкової облави селян відводили до Юркового Хутора, який стояв у лузі, метрів за чотириста від села, заганяли у хати й клуні, клали на долівку обличчям донизу і розстрілювали. Зверху на ще теплі тіла примушували лягати нову партію бобровичан і теж розстрілювали.

Потім, запаливши, хутір, карателі відбули машинами до Чернігова, де одних чекав смачний обід з горілкою, а іншим належало продовжити криваву справу.

Тридцять єсесманів на чолі з офіцером під’їхали до тюрми по вулиці Пролетарській. На цей час звідти вже випустили 18 підсаджених у камери шпигунів і 20 поліцаїв, які відбували там короткочасні покарання за незначні провини по службі. Решту – 283 в'язнів почали розстрілювати групами по 10 чоловік у тюремному дворику. Виводили з камер арештантів тюремні наглядачі на чолі з начальником цієї страшної установи Олександром Носенком. У похмуре зимове небо, затягнуте низькими хмарами, лунали із тісного дворика розпачливі зойки плачі і прокляття катам.

Кривава оргія скінчилася лише наприкінці дня. Загалом у ті страшні дні в Чернігові було знищено більше тисячі жителів, військовополонених і в'язнів тюрми. Пам'ятаймо ту трагедію нашого міста.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити