Анатолій Дімаров відмовився від ордена "Ярослава Мудрого"

Український письменник, лауреат Чернігівської літературної премії імені М. Коцюбинського Анатолій Дімаров відмовився від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня, яким його нагородив Президент України. Такою дивною інформацією поділився народний депутат Володимир Яворівський, отримавши копію заяви Дімарова. Таким чином, може вибухнути черговий скандал, інформує "УНІАН".

«Щойно я мав розмову з прекрасною, дивовижною людиною Анатолієм Дімаровим, який кілька днів тому відсвяткував своє 90-річчя. Майже щороку він видає нову книгу потужною енергетикою і небаченою гостротою. У 90 років мати такий молодий дух та уяву – це справді неймовірно. Ми, його колеги-письменники, завжди дивувалися його позицією, його відкритістю», - цитує прес-служба В.Яворівського.

«Отже, сьогодні А.Дімаров мені повідомив, що підготував заяву, в якій відмовляється від президентської нагороди», - заявив В.Яворівський.

При цьому, крім повідомлення від самого депутата, прес-служба розіслала фотокопію заяви від імені А.Дімарова, написаної від руки, і датованої 17 травня ц.р.

17 травня Президент України «за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність» нагородив письменника Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня.

А ось інтерв'ю від видання "Правда України", яке розкриває суть життєворї філософії самого автора.

- Приїжджайте до мене о четвертій ранку, - призначає по телефону зустріч письменник 89-річний Анатолій Дімаров. - Все життя в цей час прокидався, щоб пописати. Десь до пів на дев'яту був мій час.Зараз вже не пишу, але звичка залишилася. Прокидаюся рано вранці, а робити нічого.

Анатолій Андрійович з дружиною Євдокією Несторівна живе на четвертому поверсі столичної багатоповерхівки біля парку Слави. Зустрічають на сходовому майданчику.

- Я скоро вже глузд втрачу - шерстить його записки, журнали, листи, - господиня відчиняє двері в кімнату чоловіка. На ліжку - стоси книг і журналів, на підлозі складені в купи листи і газетні вирізки. - А то і викидати шкода, і зберігати ніде.

- А ти не будь скупою, викидай все підряд, - сміється Анатолій Андрійович.

Запрошує до свого кабінету. Сідає за стіл. На ньому дисковий телефон і настільна лампа. Збоку лежить книга Володимира Вятровича "Історія з грифом "Секретно".

- Це неймовірна книга з розсекреченими матеріалами ГПУ і КДБ з 1921 року. Вранці вмився, закапав очі і трохи почитав. Дружина поспати любить, так ми з нею після дев'яти снідаємо. Сьогодні їли яєчню і квашену капусту. Капустки квашу сам, дружину до неї не пускаю. Шаткую її з морквою, додаю перець запашний і сіль. Складаю у велику миску і трохи придавлюю кулаками. Жмакать її не можна, тому що вийде м'якою. Видно, десь серед моїх родичів білка була, тому що люблю все хрустке.

До кімнати заходить Євдокія Несторівна. Сідає на дивані зліва від чоловіка.

- Готувати капусту його навчили жінки з хутора Мохнач на Чернігівщині. У нас там була дача до 2003 року, а потім майже за безцінь її продали. Молодь із села виїхала, старі повмирали. В хатах почали селитися бомжі.

- Колись Тарапунька і Штепсель говорили: "Якщо хочеш позбутися тещі, завези її в Мохнач. Ніколи не повернеться ", - сміється Анатолій Андрійович. - Вперше мене повезли туди друзі на полювання. Серцем прикипів до цього хутора. Через кілька років купив там глиняну халупку за 300 рублів. Її робили з очерету, зверху обмазали глиною.

Вночі в хаті миші гуляли. Якось дружина щось на кухні готувала. Перед її очима почала сипатися стінка і з'явилася зміїна голова. Після того вона сказала: "Хоч убий мене, а я в цій хаті жити не буду". Отримав гонорар і поставив фінський будиночок.

Справжнє ім'я письменника - Анатолій Андроникович Гарасюта.

- У 1929 році нас розкуркулили. Вночі глава сільради про це попередив. Тато відправив маму з двома дітками до знайомої вчительки в 40 кілометрах від нашого села. Жили у неї, потім поїхали до маминої старшій сестрі на Донбас.

Її чоловік був священиком автокефальної церкви. Начальник ЧК всадив в нього кілька куль. Лікар надавати допомогу відмовився. Тітка, коли поховала чоловіка, посивіла. Мама довго не могла влаштуватися на роботу, бо була дочкою священика. Знайшла людей, які підтвердили, що у нас зникли метрики. У нових наше прізвище мама замінила на дівоче своєї матері, змінила і по батькові. Перед смертю говорила: "Синку, я помру, і в могилі в мене жижки будуть трястися". Весь час за нас боялася.

- Це була неймовірна жінка, - на очі Євдокії Несторівни набігають сльози. - Бувало, куплю їй щось новеньке, а через тиждень вже його немає. "Ти знаєш, та жінка бідніша мене, так я їй віддала", - пояснювала свекруха. А цей який, - Євдокія Несторівна киває на чоловіка.

- Та ну, який? Такого, як я, світ не породив, - той надуває губи.

- Після війни він отримав перший гонорар. Грошей тоді треба було, бо нічого в хаті не було. Він прийшов і каже: "Ти мені пробач, але гроші я віддав прибиральниці. У неї двоє дітей, а чоловік на фронті загинув".

На шафі висить килим ручної роботи з білим конем.

- Це мені на 85-річчя подарував Нурсултан Назарбаєв, президент Казахстану, - каже Анатолій Андрійович.- Він навчався на геологічному факультеті в Дніпропетровську. Студентом був на практиці в Казахстані. А я там з геологами бродив. Його до мене прикріпили. Назарбаєв був моїм асистентом, носив за мною спорядження. Я цього коника повісив, під ноги не дав.

Подружжя живе у шлюбі 63 роки. Мають сина, внука та правнука.

На кремені проявилася Божа Матір.

Анатолій Дімаров 15 років працював у геології. Був в експедиціях на Памірі, Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Тянь-Шані і Уралі. У серванті зберігає 20 каменів.

- Багато траплялося рубінів, алмазів, але цінних каменів не брали принципово. Боявся, що посадять і будуть душити. Одного геолога в асфальт закатали, тому що знав про ці родовища. Інший, Толя, теж загинув. На одному родовищі в Таджикистані набрав повно рубінів і сховав у пояс. В аеропорту в Душанбе його догола роздягали, але пояс ніхто не розглядав. Вночі в квартиру прийшли злодії. Дружину і дітей у ванній закрили, а його забрали з кінцями.

Показує зображення Божої Матері на кремені.

- Лежав він у мене років п'ять. Хотів уже на смітник викидати, а потім щось стукнуло: давай я розріжу його навпіл. Розрізав і ахнув.

Збільшити