Велика Жовтнева кривава революція

7 листопада – 100 років Жовтневого перевороту в Петрограді, столиці Російської імперії, яким почалася – за версією комуністично-радянської пропаганди – так звана Велика Жовтнева соціалістична революція.

Це була подія величезного історичного масштабу, з трагічними наслідками для людства.

Адже вона майже на ціле століття перевернула долю світу, призвела до незліченних людських жертв, з’яви тоталітарного комуністичного режиму, протистояння якого з іншим тоталітарним режимом – нацизмом – значною мірою призвело до Другої світової війни, найбільшої війни в історії людства.

Більше того, і по сьогодні, через більш як чверть століття після краху комуністичної держави – розпаду породженого Жовтнем Союзу Радянських Соціалістичних Республік, на більшій його частині, в Російській Федерації, що оголосила себе правонаступницею СРСР, при всьому її начебто «капіталізмі», за суттю панує той самий тоталітарний режим, сповнений шовінізму й агресивності. І взагалі багато дослідників небезпідставно вважають, що за красивими гаслами Жовтневої революції сформувалося фактично продовження Російської імперії, тільки вже у форматі комуністичному. Те, що сотні років стягували в результаті агресії московські князі, царі, імператори, в основному, збереглося.

Отже, Жовтень, Жовтнева революція чи переворот – це не просто історія початку ХХ століття, а все це трагічне століття з продовженням у століття нинішнє. Тому це треба вивчати, аналізувати.

Росія початку ХХ століття

Експансія протягом попередніх століть, від Заходу аж до Далекого Сходу, перетворила колись малесеньке Московське князівство, улус монголо-татарської Золотої Орди, у найбільшу за площею державу світу.

Росія на зламі XIX – XX століть стала на шлях модернізації, розвитку індустріального суспільства. Втім, і далі 82 % населення було зайнято в сільському господарстві.

На 1 січня 1915 р. чисельність населення країни становила 182 млн 182 тис. чоловік, але міського було всього 28,5 млн. чоловік, тобто це була селянська країна. Хоча швидкими темпами формувалися буржуазія, робітничий клас, інтелігенція.

Росія залишалася самодержавною монархією. І лише перша Російська революція 1905 – 1907 рр. змусила владу піти на перетворення існуючого політичного устрою. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення основ державного управління» подарував населенню свободу совісті, слова, зібрань, спілок. Незабаром було утворено Державну Думу Росії як форму парламенту. Законодавча влада належала вже не тільки імператору, а й парламенту, а вища виконавча – імператору й відповідальним перед ним міністрам, вища судова й контролююча – сенату.

Перша світова війна

Чи не вирішальним чинником Жовтневого перевороту й захоплення більшовиками влади стала участь Росії в Першій світовій війні. Сама війна стала наслідком гострих протиріч двох найбільших об’єднань європейських країн за сфери впливу. З одного боку це була Антанта – союз Англії і Франції, до якого приєдналася Росія, з іншого боку – Німецька й Австро-Угорська імперії. Останні дві держави станом на початок 1917 року продовжували вести виснажливу війну на два фронти. Виведення Росії з війни стало чи не головним завданням Німеччини та її союзниці. У свою чергу, і Росія була виснажена кількарічною війною, вкрай непопулярною в народі.

У лютому 1917 року в Росії відбулася Лютнева революція, яка повалила багатовікову монархію і встановила республіку. Державна Дума сформувала Тимчасовий уряд до скликання нового парламенту Російської республіки – Установчих зборів.

Однак для Німеччини це не принесло полегшення у війні, бо Росія і далі продовжувала війну на боці Антанти. Тому Німеччина почала шукати нових спільників у Росії. Таким спільником стала партія більшовиків – радикальна частина Російської соціал-демократичної робітничої партії, очолювана Леніним. Сама партія була проголошена 1898 року, реально утворена 1903 року й одразу розкололася на помірковане та радикальне крило, що призвело згодом і до розколу на дві партії – більшовиків і меншовиків.

Чимало дослідників вважають Жовтневий переворот проектом Німеччини з метою вивести Росію з війни. Звичайно, успіху Жовтневого перевороту і захопленню влади більшовиками сприяли й численні суспільно-політичні фактори в самій Росії. Але все-таки слід зазначити, що владу захопила партія, яка не мала великої підтримки в населення, а лідери якої, включно з Леніним, уже друге десятиліття були в еміграції.

Ради як інструмент більшовиків

Формально так звану радянську владу проголосив Другий всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів 26 жовтня (8 листопада) 1917 року в столиці Росії Петрограді. Цим фактично узаконили Жовтневий переворот і привели до влади партію більшовиків.

Ради виникли ще під час першої російської революції 1905 року як ради робітничих депутатів – стихійна форма самоврядування. Після поразки революції ради відійшли в тінь. І ось після Лютневої революції 1917 року більшовики згадали про цю форму самоврядування революційних мас і зробили на неї ставку. Протягом того року ради швидко утворювалися по країні та самочинно брали на себе частину владних функцій, паралельно з легітимними органами влади Російської республіки – структурами Тимчасового уряду.

У червні – липні 1917 року в Петрограді протягом трьох тижнів відбувся Перший всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів. Брали участь 1090 делегатів. З них 777 заявили про свою партійність, серед них було всього 105 більшовиків, натомість –285 есерів, тобто членів партії соціалістів-революціонерів (найбільшої політичної партії Росії), також 248 меншовиків, представники дрібніших партій, Тобто домінували представники лівих партії, але не радикальних, на відміну від більшовиків. З’їзд підтримав Тимчасовий уряд та ідею проведення виборів до Установчих збрів.

Обраний I Всеросійським з’їздом рад ВЦВК (Всеросійський центральний виконавчий комітет) протягом літа виступав проти ініціативи більшовиків скликати Другий всеросійський з’їзд рад, можливо, передбачаючи, що більшовики задумують державний переворот. До того ж партія більшовиків уже здійснила спробу перевороту в липні 1917 року, яка завершилася невдачею і переходом лідерів більшовиків у підпілля.

Утім, ВЦВК погодився скликати з’їзд рад на 25 жовтня (7 листопада). Саме до цієї дати більшовики таємно приурочили свій переворот і захоплення влади.

Від Лютого до Жовтня

Внаслідок Лютневої революції 4 (17) березня 1917 року російський імператор Микола II зрікся престолу. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду.

Уряд переживав часті кризи, склад кабінету міністрів кілька разів змінювався. До кінця літа 1917 року більшість уряду складали представники лівих партій. Очолював його Олександр Керенський – член партії есерів.

У березні – квітні 1917 року із заслань та еміграції до Петрограда повернулася велика кількість політиків ультралівого напряму, в тому числі В. Ленін, Л. Троцький та інші.

Упродовж 1917 року на всій території колишньої Російської імперії наростала анархія. На фронті різко впала дисципліна, до вересня число дезертирів досягло 2 млн осіб.

До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якій задавали більшовики. На чолі Ради став випущений у серпні з в’язниці Лев Троцький.

Роль гарнізону

Восени 1917 року військовий гарнізон Петрограда налічував близько 60 тис. осіб. Частини гарнізону не бажали вирушати на фронт і перебували під великим впливом більшовиків. Саме гарнізон зіграв велику роль у Лютневій революції. Було очевидно, що доля перевороту також залежатиме від поведінки гарнізону.

На початку жовтня уряд вирішив відправити гарнізон на фронт і замінити його надійними частинами. Для протидії цим планам 16 (29) жовтня за пропозицією Троцького Петроградська рада створила свій Військово-революційний комітет (ВРК), що фактично став бойовим органом партії більшовиків.

21 жовтня (3 листопада) на мітингу у Смольному була ухвалена резолюція про підтримку ВРК гарнізоном столиці, після чого ВРК зажадав від командування військовим округом Петрограда підкоритися його наказам. У відповідь Тимчасовий уряд вимагав, щоб ВРК був розпущений.

Того самого дня відбулося закрите засідання ЦК партії більшовиків. За пропозицією Леніна вирішили виступити точно в день відкриття II з’їзду Рад – 25 жовтня (7 листопада), щоб поставити з’їзд перед фактом, але, не розкриваючи своїх планів заздалегідь.

У ніч з 24 на 25 жовтня (за новим стилем – з 6 на 7 листопада) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, та червоногвардійці зайняли телефонну станцію, телеграф і Державний банк. Причому, коли повсталі займали ключові урядові установи, чимало хто сприйняв це як просто перехід їх під контроль Петроградської ради. Тобто у столиці вже фактично було двовладдя. Війська гарнізону залишилися в казармах. Незначний опір чинили лише загони юнкерів.

25 жовтня столиця фактично вже була в руках повсталих, хоч більшовики й далі маскували свою участь у перевороті та заявляли, що влада в місті належить Петроградській раді.

Тимчасовий уряд формально ще діяв, працював у Зимовому палаці. Це не завадило більшовикам ще вранці оголосити про повалення Тимчасового уряду – видати звернення «К гражданам России», фактично перший документ радянської влади, де проголошувалося, що влада переходить до Рад. Утім, документ, написаний Леніним, був виданий від імені Військово-революційного комітету Петроградської ради.

І нарешті пізно ввечері 25 жовтня, фактично в ніч на 26 жовтня (з 7 на 8 листопада) озброєні загони ВРК захопили Зимовий палац і арештували Тимчасовий уряд. Його глава Керенський зумів виїхати в Гатчину, що неподалік Петрограда, аби привести вірні уряду війська на придушення заколоту. Однак було вже пізно…

Другий з’їзд рад узаконив переворот

Точно в той самий час, у момент штурму Зимового, о 22.30 відкрився Другий всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів.

Ця подія величезної історичної ваги, що встановила на три чверті століття тоталітарний комуністичний режим, має вигляд величезної містифікації і фальсифікації переможців перевороту – більшовиків. Вони ініціювали скликання з’їзду, щоб узаконити свій переворот, розтоптали всі норми демократії. Під час роботи з’їзду не було обрано мандатної комісії, не існувало спеціальних перепусток для делегатів, вхід до зали засідань контролювала більшовицька комендатура, стенограма не велася, не зберігалися ні протоколи з’їзду, ні чернеткові записи секретарів, ні мандати, ні особисті анкети учасників з’їзду. Основне джерело інформації про з’їзд – газетні звіти, головним чином у більшовицькій пресі.

За радянською версією, на момент відкриття з’їзду там були присутні 649 делегатів, з них 390 більшовиків, 160 есерів, 72 меншовики, 27 представників інших партій. У процесі роботи до з’їзду долучалися нові делегати.

Склад делегатів не відображав реальної розстановки політичних сил у радах Росії. Головне – практично не було представлене селянство, яке складало до 80 відсотків населення країни. А в селянських радах значно переважали есери. Всеросійський виконавчий комітет селянських рад відмовився брати участі у з’їзді, сфальсифікованому більшовиками. Безлад і недемократичність спостерігалися при обранні делегатів на з’їзд. Так, не була представлена майже половина 10-мільйонної армії, а це переважно вчорашні селяни.

Відбулося два засідання з’їзду. Перше розпочалося з дебатів із приводу повноважень з’їзду. Меншовики та праві есери заявили, що він неправомочний ухвалювати доленосні для країни рішення, що більшовики намагаються захопити владу в обхід усіх демократичних партій. Про це саме заявили і представники інших партій. На знак протесту десятки делегатів залишили з’їзд. Але ж тепер він був повністю під контролем більшовиків. Вони з хвилини на хвилину чекали повідомлення про повалення й арешт Тимчасового уряду.

Як тільки воно надійшло, з’їзд у ніч на 26 жовтня (8 листопада) ухвалив головний документ – про перехід влади в Російській республіці до Рад. Це було написане Леніним звернення «Рабочим, солдатам и крестьянам». Причому з’їзд демагогічно ухвалив, що проголошує владу Рад, «спираючись на волю більшості народу». Хоча тут не було представлено основну верству країни – селянство, а це 80 відсотків населення. А ще ж у країні були такі верстви, як інтелігенція, дворянство, купецтво, козацтво, духовенство.

Таким чином, «Жовтневий переворот» від самого початку був нелегітимним і протизаконним.

На другому засіданні з’їзд розглянув питання про війну і мир, заслухав доповідь В. Леніна та ухвалив Декрет про мир. У ньому проголошувався заклик негайно припинити війну. Наступним стало ухвалення Декрету про землю, яким ліквідовували приватну власність на неї і землю передавали в руки Рад, тобто начебто народу. Характерно, що в основу цього декрету було покладено документ партії есерів. Отже, більшовики вдало зіграли на двох чи не основних проблемах тодішньої Росії – війна й питання землі.

З’їзд утворив так званий робітничо-селянський уряд Росії – Раду народних комісарів на чолі з Леніним. До речі, цей уряд також назвали Тимчасовим, до скликання установчих зборів Росії, тобто нового парламенту, який мав обрати новий уряд.

Більшовики використали з’їзд для узаконення Жовтневого перевороту, встановлення диктатури більшовицької партії. Відтоді ради стали фіктивними органами влади, яка насправді належала єдиній партії – РСДРП(б), згодом Комуністичній партії Радянського Союзу.

Ульянов, Бронштейн, Розенфельд
– справжні прізвища лідерів Жовтня, а не їх підпільні прізвиська

Заміна своїх справжніх прізвищ на вигадані практикувалася не лише в середовищі шахраїв і бандитів. Згадаймо хоча б популярний фільм «Місце зустрічі змінити не можна», де фігурують «Кирпич», «Копчений» – «собачі прізвиська», як каже у фільмі капітан Жеглов.

Змінювали свої прізвища й імена і професійні революціонери, в тому числі більшовики. До революції це пояснювалося конспірацією підпільників, хоча царська охранка добре знала, хто насправді стоїть за цими «революційними прізвиськами», тим паче чимало революціонерів були одночасно таємними агентами охранки.

Після революції відпала потреба в конспірації. Але колишні прізвиська вже міцно приросли до лідерів більшовиків. І в народі вже ніхто не називав Леніна Ульяновим, Сталіна – Джугашвілі, Троцького – Бронштейном.

Ось дійсні імена деяких більшовицьких діячів.

• Ленін – Ульянов Володимир Ілліч.
• Троцький Лев – Бронштейн Лейба Давидович, народився в Україні, в Херсонській губернії.
• Сталін – Джугашвілі Йосип Віссаріонович.
• Камєнєв – Розенфельд Лев Борисович.
• Зінов’єв Григорій Євсєєвич – Радомисльський Герш Аронович, народився в Україні, в Єлисаветграді.
• Молотов – Скрябін В’ячеслав Михайлович.
• Кіров – Костриков Сергій Миронович.

Росія – тюрма народів. Усім націям буде дано право на самовизначення, аж до створення своїх незалежних держав, – ще один основний заклик (поряд з гаслами про мир і землю), яким більшовики піддурили народ, роблячи Жовтневий переворот.

Те, що Російська імперія була тюрмою народів, безсумнівно. За сотні років князі, царі, імператори стягли під оруду Московії величезні території, десятки мільйонів підданих. І всі завойовані землі стали за суттю колоніями Росії. А в цьому конгломераті були найрізноманітніші народи – від Далекого Сходу, Сибіру, Середньої Азії до Кавказу і Прибалтики. Тому «право націй на самовизначення» й стало ще однією приманкою більшовиків.

Люди не могли передбачити, що так само, як і щодо обіцяних «миру і землі», тут теж вийде грандіозний обман народу. Що на зміну царській Російській імперії прийде комуністична. Але перейдімо до подій Жовтня в Україні.

Події в Україні

Народження автономії

Після падіння самодержавства влада на місцях перейшла до різних органів місцевого самоврядування. У Києві центром влади став Виконавчий комітет об’єднаних громадських організацій, до складу якого увійшли представники Київської міської думи, різних революційних партій та організацій. Комітет і став представляти Тимчасовий уряд у Києві й фактично виконував владні функції.

4 березня була створена Українська Центральна Рада. Спочатку Рада була лише однією з низки інших національних об’єднань, проте незабаром стала вести самостійну політику. Проводячи широку агітацію серед сільського населення і спираючись на військові частини, укомплектовані українцями, Рада добилася фактичного визнання Тимчасовим урядом своєї провідної ролі. Це положення було закріплене 2 липня під час візиту до Києва міністрів Тимчасового уряду Михайла Терещенка та Іраклія Церетелі. На нараді з представниками Центральної Ради і Виконавчого комітету об’єднаних громадських організацій були розмежовані повноваження влади – Центральна Рада стала законодавчим центром автономної провінції. Тоді ж на нічному засіданні визначили географічні рамки, на які поширювалася влада Ради.

Жовтень 1917

На відміну від Петрограда й Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської думи, більшовики й Центральна Рада. Тимчасовий уряд серед усіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися на заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було – сторони обмежилися з’ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська, вірні Тимчасовому уряду, капітулювали. У результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Листопад 1917

9 листопада Центральна Рада опублікувала ІІІ Універсал: Україна проголошувалася Українською Народною Республікою зі збереженням федерального зв’язку з Росією. До Універсалу були внесені також декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: скасування права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

Грудень 1917

2 грудня Раднарком (більшовицький уряд) Радянської Росії ухвалив Декларацію прав народів Росії, в якій було заявлено рівність та суверенність народів, право на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення незалежних держав.

4 грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Раднаркому Радянської Росії оголосив Маніфест, у якому, між іншим, ішлося, що Раднарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою». Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, писалося в Маніфесті, визнається Радою Народних Комісарів одразу.

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи більшовиків. На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що більшовики становлять усього близько 4 відсотків делегатів і на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 делегатів-більшовиків покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де провели власний з’їзд Рад. На цьому з’їзді, де було лише четверо українців, ухвалили резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти: про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України; про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської федерації; про те, що «Україна повинна становити федеративну частину Російської республіки».

Такі «постанови» й «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України – УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Раднаркому Росії до Харкова направили з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко, чернігівець.

Розрив з урядом більшовиків

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну.

Січень 1918

Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся в Харкові в січні 1918 року під головуванням Євгенії Бош, визнав: «Українська робітничо-селянська республіка входить до складу Всеросійської Федеративної Республіки».

У лютому 1918 року у Бресті на мирній конференції з Центральними державами і УНР Росія ще раз юридично визнала Українську державу (УНР) в особі Української Центральної Ради та зобов’язалась укласти з нею договір. Історики вважають, що це були лише декларації для затримання часу й накопичення збройних сил.

Зміцнівши, Раднарком РФ 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР.

Делегація створеного РКП(б) – Російською компартією більшовиків – Харківського Центрального виконавчого комітету, що в січні 1918 року за вказівкою Леніна прибула до Бреста на мирні переговори з Центральними державами, зробила прикметну заяву: «Український Робітничо-Селянський Уряд вважає Раду Народних Комісарів як орган Всеросійської Радянської влади правомочною виступати від імені усієї Російської Федерації, і що делегація Українського Робітничо-Селянського Уряду, надіслана для того, щоб викрити самозваний виступ Української Центральної Ради, буде діяти у складі Загальноросійської делегації і в повному порозумінні з нею».

Встановлення тоталітарного режиму

Розгін Установчих зборів

Ще після Жовтневої революції, коли владу захопили більшовики, було вирішено все-таки проводити вибори до Всеросійських Установчих Зборів, як це і було заплановано Тимчасовим урядом. З ідеєю Установчих зборів Тимчасовий уряд пов’язував сподівання на стабілізацію політичної обстановки, зміцнення своєї влади. Водночас, вказуючи на перспективу Установчих Зборів, уряд О. Керенського всіляко зволікав з відповіддю про автономію України.

Для більшовиків це була спроба легалізувати свою владу проведенням Всеросійських Установчих Зборів. Однак за результатами виборів вони не отримали більшості. По Росії більшовики отримали 22% голосів, в Україні – 10,5%.

О 10 годині 5 січня 1918 року в Петрограді розпочали роботу Установчі Збори. Більшовики, які були в меншості, покинули залу засідань, давши вказівку охороні випускати всіх охочих, але назад уже нікого не пускати. Збори працювали до самого ранку наступного дня. 6 січня 1918 року більшовицький уряд оголосив про розпуск Всеросійських Установчих Зборів.

Громадянська війна

Вона в Росії розпочалася майже одразу після Жовтневого перевороту походом Керенського – Краснова на Петроград і повстанням юнкерів. Тривала до 1921 року, а подекуди й до 1923-го, і завершилася консолідацією влади більшовиків майже на всій території колишньої Російської імперії, окрім Фінляндії, держав Прибалтики й Польщі, яким вдалося відстояти свою незалежність.

Жовтень і Чернігівщина

Якось так склалося, що Чернігівщина дала найбільшу в Україні кількість відомих діячів Жовтневої революції. Не самі ж Ленін і Троцький робили переворот. На превеликий жаль, в облуді своїх ще дореволюційних соціалістичних переконань або просто заражені вірусом тоталітаризму, багато відомих діячів України кували тоталітарний комуністичний режим, який перемолов і їх самих, і приніс величезну трагедію Україні.

Ось ці діячі, пам’ятники яким останніми десятиліттями стояли в самому центрі Чернігова, древнього княжого й козацького українського міста, на так званій Алеї Героїв. Утім, стоять і донині. Адже, строго кажучи, пам’ятник – це постамент і погруддя чи статуя на ньому. Невдовзі після Майдану патріоти почали зносити погруддя одіозним комуністичним діячам. А з весни наступного 2015 року, після ухвалення Верховною Радою законів про декомунізацію, процес продовжила місцева влада. Але не завершила і до сьогодні. Декомунізація не завершена! І через два з половиною роки після її початку на цій алеї досі не демонтовано постаментів діячам тоталітаризму, на них і далі значаться їхні імена й дати життя. Невже для демонтажу потрібно було майже три роки чекати на реконструкцію алеї і виділення на це дуже великих коштів? При бажанні та політичній, державницькій волі комунальна служба може за день знести ці п’єдестали. А вони стримлять під вікнами обласної державної адміністрації і через дорогу від міської ради.

Тож ось ці «герої Жовтня», на превеликий жаль, наші, українські, чернігівські.

Десятки років стояли ці більшовики в центрі Чернігова

Коцюбинський Юрій Михайлович

(7.12.1896, Вінниця(18961207) – 8.03.1937). Син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського. У 1913 р. став членом РСДРП. Восени 1916 р. мобілізований до російської армії. У жовтні 1917 р. – учасник більшовицького перевороту в Петрограді. Згодом разом зі своїм товаришем Віталієм Примаковим брав участь у створенні в Україні Червоного козацтва. У грудні 1917-го увійшов до складу першого більшовицького уряду України – Народного Секретаріату (спочатку як заступник, а згодом – як виконувач обов’язків народного секретаря військових справ). У січні 1918-го призначений головнокомандувачем Збройних сил Радянської Української Республіки з центром у Харкові. З березня 1918 р. – член більшовицького ЦВК, пізніше – народний секретар внутрішніх справ  більшовицького уряду України. 1919 –1920 рр. – керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові й Полтаві. З 1920 р. – на дипломатичній роботі в Австрії та Польщі. З лютого 1930 р. – заступник голови, а з лютого 1934 р. – голова Держплану і заступник голови Раднаркому УСРР.

У листопаді 1934 р. знятий з роботи, в березні 1935 виключений з більшовицької партії. У лютому 1935-го арештований, звинувачений в антирадянській діяльності, засуджений до 6 років заслання в Західному Сибіру. У жовтні 1936-го був арештований на засланні й перевезений до Києва. Звинувачений в організації і керівництві діяльністю контрреволюційної троцькістської організації в Україні. 8 березня 1937 р. засуджений колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано.

Примаков Віталій Маркович (батько – Примак)

(18.12.1897, Семенівка – 11.06.1937 р., Москва). Народився в сім’ї народного вчителя. З дитинства був близько знайомий з родиною Коцюбинських. 3 1914 р. – член партії більшовиків. Брав активну участь у Жовтневому перевороті в Петрограді. 27 грудня 1917 р. Примаков за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові 1-й полк Червоного козацтва України – Збройні сили Радянської Української Народної Республіки з центром у Харкові.

У подальшому командував підрозділами Червоного козацтва (бригадою, дивізією, корпусом) у боях проти Армії Української Народної Республіки, У 1931 р. вчився в академії Генштабу Німеччини. У 1931 – 1933 рр. – командир корпусу, 1933 – 1935 рр. – заступник командувача Північно-Кавказького округу, з 1935 р. – заступник командувача Ленінградського округу.

Заарештований 1936 р. за звинуваченням в участі у «троцькістській змові». 12 червня 1937 р. розстріляний. У першому шлюбі був одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою М. Коцюбинського.

Автор ряду книг-мемуарів, також готував книгу «Тактические задачи и военные игры, предложенные для решения офицерам германского рейхсвера в 1933 г.». Госвоениздат, 1934.

Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович

(21.03.1883 – 10.02.1938). Народився в Чернігові в сім’ї офіцера. Навчався у Воронезькому кадетському корпусі, Петербурзькому юнкерському училищі. Член Російської більшовицької партії з 1903 р. Проводив революційну роботу в Фінляндії, Петербурзі, Москві. У 1910 р. емігрував до Франції, де примкнув до меншовиків. У травні 1917-го вступив до партії більшовиків. Один із керівників Жовтневого повстання в Петрограді. Керував штурмом Зимового палацу й арештом Тимчасового уряду.

У 20-х числах грудня 1917 р., стягнувши до Харкова значну кількість військ, захопив місто, перетворивши його на центр маріонеткового більшовицького уряду в Україні. 1918 р. командував наступом більшовиків на Україну. Під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 р., організував класовий терор у захопленому Києві, внаслідок якого загинуло до трьох тисяч киян. Навесні 1918 р. – член Народного Секретаріату, головнокомандувач військ радянської України. З серпня 1922-го по лютий 1924 р. – начальник політичного управління. 1934 – 1935 рр. – прокурор РРФСР; 1937 р. – нарком юстиції РРФСР. Розстріляний 1938 р. як троцькіст.

Подвойський Микола Ілліч

(16.02.1880 – 28.07.1948). Народився в с. Кунашівка (нині Ніжинський район) у родині священика. Початкову освіту здобув у Ніжинському духовному училищі, по закінченні якого вступив до Чернігівської духовної семінарії. З 1898 р. брав участь у революційному русі, 1901 р. вступив до РСДРП. У 1906 р. разом із дружиною емігрував до Німеччини, потім мешкав у Швейцарії. Після повернення до Росії 1907 р. працював у легальних більшовицьких виданнях, був членом фінансового комітету Росбюро ЦК РСДРП. За Тимчасового уряду активно займався облаштуванням військової організації РСДРП, одночасно редагуючи ряд видань для солдатів. У жовтні 1917 р. став головою Петроградського військово-революційного комітету, який, власне, й організовував Жовтневий переворот. З листопада 1917 р. по березень 1918 р. – народний комісар з військових справ у більшовицькому уряді. З  лютого 1919 р. – народний комісар з військових справ України. З березня 1920 р. – керівник Головного управління із загальної військової підготовки – Всевобучу.

У 1930-х роках працював в Інституті історії партії. З 1935 р. – персональний пенсіонер. Помер у підмосковному санаторії.

Щорс Микола Олександрович

(6.06.1895 – 30.08.1919) – родом із м. Сновська (кілька десятиліть місто мало назву Щорс). З серпня 1914 р. як військовий фельдшер брав участь у боях Першої світової війни. З 22 вересня 1918 р. – командир Богунського полку в складі Першої української радянської дивізії. Від листопада 1918 р. суміщав з цим обов’язки командира 2-ї бригади, до складу якої входив також Таращанський полк. 6 лютого 1919 р. Богунський полк під його командуванням узяв Київ, столицю Української Народної Республіки. 6 березня 1919 р. Щорса призначили начальником 1-ї дивізії Червоної армії.

30 серпня 1919 р. під час бою на Житомирщині, був убитий із близької відстані пострілом у потилицю. Щорс, а невдовзі його соратники Боженко й Черняк, були знищені за наказом з Москви, аби не допустити переходу цих авторитетних в армії командирів на бік Української Народної Республіки. Щорса таємно поховали у вересні 1919 р. у російському місті Самара.

Кропив’янський Микола Григорович

(28.12.1889 – 21.10.1948). Народився в с. Володькова Дівиця Носівського району в заможній селянській родині колишніх козаків. Батько довгий час був волосним старшиною. Микола Кропив’янський закінчив Чугуївське піхотне училище, був учасником Першої світової війни. Став підполковником російської армії. Від лютого 1917 р. – більшовик, вів пропагандистську роботу. 17 грудня 1917 р. обраний командиром 12-го армійського корпусу. У щойно утвореній 2-ій українській революційній армії призначений начальником штабу. На початку травня 1918 р. Кропив’янський з’явився в Москві. Відбув на Чернігівщину, де влітку очолив партизанський загін, що діяв проти австро-німецьких військ, запрошених урядом УНР для захисту від агресії Росії. З 22 вересня 1918 р. – командир 1-ої української повстанської дивізії, далі очолював 60-ту стрілецьку дивізію Червоної армії. У лютому 1920 р. призначений начальником тилу 12-ої армії, одночасно у квітні – травні командував 47-ою стрілецькою дивізією. На початку 1921 р. його призначили начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВЧК) та уповноваженим уряду України по боротьбі зі збройною опозицією. Згодом став на чолі військ ВЧК України та Криму. У подальшому – старший інспектор прикордонних військ СРСР.

У 1924 р. М. Кропив’янського направили на господарську роботу. В 1936 р. знову перевели до НКВС, де він інспектував об’єкти, на яких працювали в’язні. У 1937 р. Кропив’янського виключили з ВКП(б) як троцькіста й активного учасника контрреволюційної організації.

31 травня 1938 р. заарештували, а 20 липня 1940 р. – засудили до 5 років позбавлений волі. Після визволення України від нацистів повернувся до Ніжина, працював лісником, конюхом у лікарні. Помер у Ніжині.