Полюбовні сварки Вікторів

Доля політичного тандему двох Вікторів, як і багато що в сучасній політиці, визначається двома групами факторів: глобально-ідеологічними і локально-прагматичними, котрі часто і глибокодумно - академічно називають стратегічними і тактичними.

Бути разом їхня карма

Якщо говорити про перший, то тут варто виділити мету і стійкі орієнтації тих груп української еліти, інтереси яких представляють В. Ющенко і В. Янукович, а також міжнародний і геополітичний контекст, у якому ці цілі й орієнтації реалізуються.

Постає, що при всіх розходженнях цих груп вони єдині в головному - у бажанні зберегти й усталити свій економічний і політичний суверенітет у рамках існуючої української державності. Занадто багато сил і коштів було витрачено для досягнення довгоочікуваної свободи дій. Повернути історію останніх 15 років назад неможливо, як неможливо уявити Віктора Януковича політиком, що веде Україну до союзу з Росією або до її поглинання останньою. Тим більше що сама Росія за ці самі 15 років не робила ніяких реальних, а не декларативних, спроб до відновлення єдиної держави.

Отже, обидва Віктори однодумні в бажанні зберегти корабель української державності. Це означає, що вони обидва в доступний для огляду час потрібні один одному. Про напрямок і швидкість руху корабля можна сперечатися, і суперечка ця, як нам уявляється, навряд чи перетвориться в швидкоплину дуель з летальним результатом для однієї зі сторін.

Швидше за все, він перетвориться в позиційну війну, коли гучні лайки з мелодраматичними сценами і публічними жертвоприношеннями будуть змінюватися успішним торгом і зворушливою єдністю помислів і патріотичних почуттів. Прийняття закону про голодомор і відставка міністрів закордонних і внутрішніх справ, яка слідувала за цим, здається, підтверджують цей прогноз.

На думку багатьох аналітиків, Ющенко не проти дати кораблеві незалежності "повний вперед" на Захід, причому за найкоротшим курсом. Однак у гаванях НАТО і Євросоюзу Україну найменше чекають у її сьогоднішньому стані - як добре проржавілу і порвану в штормах пострадянської економіки посудину, підтримка якої на плаву вимагає досить великих сил, непорівнянних з морально-психологічною підтримкою "помаранчевої революції".

Крім того, Ющенко не може закривати очі на те, що більшість громадян країни за даними Інституту соціальної і політичної психології Академії політичних наук України (ІСПП)  досить скептично оцінюють ті досягнення, що були зараховані президентом в актив нині діючої влади в його мові з нагоди п’ятнадцятиріччя незалежності.

І Захід, і Схід не відчувають захоплення щодо цього: вважають значимими твердження демократії відповідно 23% і 8% громадян; курс на європейську інтеграцію 16% і 4%; створення фундаменту для нових інститутів влади і суспільства - 8% і 4%. Ну а з тим, що все перераховане не відповідає дійсності або не є досягненням погодилися 24% на Заході і 59% на Сході.

Усе це змушує Ющенка погоджуватися на співіснування з урядом Януковича. У будь-якому випадку, єдина реальна альтернатива діючому прем’єру - "залізна Юля" - кращих економічних результатів не показала. До того ж, якщо її харизма, темперамент і цілеспрямованість знову виявляться в зеніті, багато чеснот нинішнього президента помітно потьмяніють.

Милі лаються – хтось тішиться

Для Віктора Януковича є також серйозні причини не загострювати ситуацію. Зовсім очевидно, що Росія при неспівмірно великих можливостях в економіці не в змозі надати Україні кошти, необхідні для модернізації її економіки. Одна справа - сировинне підживлення, що допомагає з великим або меншим успіхом триматися на плаву, інша справа -  структурна економічна реформа, кардинальна технологічна перебудова, вихід на міжнародні стандарти або хоча б відчутне наближення до них.

Сама Росія недалеко пішла шляхом економічного реформування, так до того ж постійно намагається залучити до себе іноземний капітал. У цій ситуації чекання американської і європейської підтримки цілком природні. Розраховувати на це без лояльного Заходу президента досить складно, тим більше що сам Янукович лише недавно вступив на шлях формування образа публічного політика, відомого в Європі. Відсутність у нього яскравої зовнішності, експресії й ораторських талантів у сполученні з репутацією господарника старої (читай - радянської) школи навряд чи прискорить процес.

Справа ще й у тім, що самостійність тих шарів еліти, що стоять за прем’єром України може зберегтися і зміцнитися лише в рамках незалежної української держави. Є підстави думати, що спроби російських олігархів прибрати до рук "Білтрансгаз" і деякі інші економічні об’єкти в Білорусі стали гарним уроком для української економічної еліти.

 В ідеалі найкращий економічний клімат для капітанів і судновласників кораблів української економіки повинний створювати таку троянду вітрів, при якій вони, випливаючи під своїм власним прапором і зберігаючи всі інші атрибути самостійності, були б однаково бажані й у гаванях Заходу, і в гаванях Росії. От чому клятви вірності українським національним інтересам з боку представників "Партії регіонів" не порожня декларація, а прагнення зберегти національний капітал у досить складних умовах.

Поки золотий дощ із Заходу не пролився на український бізнес, його життєдіяльність досить жорстко залежить від російської економіки.  Сама ж Росія не має чіткої й активної стратегії, так що ініціативу доводиться виявляти українській стороні.

У цій ситуації прийняття закону про голодомор досить показове. Як відомо, закон, що визнає голодомор 1932-1933 р. геноцидом, прийнятий Верховною Радою 233 голосами партії "Наша Україна", Блоку Юлії Тимошенко і Соцпартії при необхідному мінімумі в 226 голосів. Легше за все сказати, що в черговий раз українське суспільство розкололося і почати обговорювати мотиви прийняття закону і голосування за нього, зводячи усі до боротьби фракцій, партій і коаліцій. Але давайте вийдемо за стіни парламенту.

Московський синдром

Відповідно до вересневих опитувань соціологів (ІСПП) прийняття закону очікувало 57% опитаних у країні в цілому, у тому числі 77% - на Заході; 66% - у Центрі; 51% - на Півдні. Можна сперечатися про те, чи відбиває цей акт насущні потреби розвитку країни чи становить собою спробу підмінити розквитання з історичним минулим вирішенням реальних проблем, але варто визнати, що саме по собі рішення Ради відповідає очікуванням громадян України.

Цікава тут і зважена позиція Ющенка, який вимагав 2  листопада від парламенту негайно дати політико-правову оцінку подіям початку 30-х років, але який зумів відмовитися від радикальних вимог компенсацій за голодомор від Росії, що, напевно, призвели б до чергового загострення відносин Москви і Києва.  

Історія з прийняттям закону може стати цікавим прецедентом  реакції верховної влади України на досить численні в російсько-українських відносинах історичні колізії, що викликають сьогодні в політичній свідомості обох країн гострий "болючий синдром". І хоча загальновизнано, що в суперечках про історичне минуле легше розійтися в думках, ніж прийти до згоди, не вважатися зі стійкими масовими настроями в політиці навряд чи можливо.

Президенту Ющенку вдалося в цілому виступити в цій ситуації як президент всієї нації, збалансувати ідеологічну послідовність і політичну доцільність. Не всі сусіди і партнери України можуть похвастатися таким умінням: чого коштує сумовита і безнадійна одноманітність, з яким у Варшаві і деяких балтійських столицях вимагають сатисфакції від великих держав і найближчого оточення за образи усієї своєї історії!  

Що ж стосується позиції "Партії регіонів", то в президента після такого випробування на вірність ідеології нового Українського Відродження є гарний привід продемонструвати свою підтримку економічним прагматикам зі східних районів у питанні прийняття бюджету країни.

Два популісти

Зрозуміло, період позиційної "дружби-ворожнечі" двох Вікторів не може бути нескінченним. Його тривалість залежить від принципового співвідношення сил в українській політиці. Тандем Ющенко-Янукович - лише епізод тривалого "прощання слов’янки" з колись непорушним союзом. Обидва Віктори вирішують - хто в державному будівництві, хто в економіці, - проблеми, що виникли в результаті розпаду СРСР. Це не гірший епізод, тому що обидва його герої діють у рамках правового поля і демократичних процедур. Майже нікому в СНД це не вдавалося. Але це лише епізод, оскільки минуле не може бути основою політики, її вектором і рушійною силою.

У сьогоднішній Україні є сили, що стимулюють прихід до влади нового покоління політиків. По-перше Україна переживає зміну політичних поколінь: демографічний фактор дає про себе знати. Нове покоління політиків, позбавлене "родової травми" розпаду СРСР, що одержало багато в чому інший життєвий і політичної досвід, іншу освіту, буде діяти інакше.

По-друге, до цього його будуть підштовхувати невдоволення радикалів по обидва боки: протистояння Заходу і Сходу, націонал-лібералізму і соціал-лібералізму і "фанатиків" різних ідей, що примкнули до них, буде продовжуватися.

По-третє, різні угруповання української еліти будуть вимагати активного захисту своїх інтересів, а імпровізаційна непередбачуваність Ющенка і недостатня політична енергія Януковича рано або пізно призведуть до збоїв і помилок.

Нарешті, по-четверте, громадяни України ще мають попрощатися з ілюзіями. Сьогодні обидва Віктори і їхні прихильники різною мірою, але використовують популізм різної властивості: історичний і політичний, міжнародний і економічний. Може бути, це неминуче в умовах використання демократичних інститутів і процедур, але Україна ще має повторити, прощання з ілюзіями - болючий процес, неминуче пов’язаний з розчаруванням у тих політиках, хто, як здавалося, їх утилював.