Вибір зроблено: двоє виборів одного парламенту

Спершу, у виборчу кампанію, були так звані “соціологічні опитування” з їх “рейтингами” партій і кандидатів, далі — екзит-поли, опитування на виході з дільниць після голосування.

Потім попередні результати виборів і нарешті остаточні, які будуть лише 12 листопада. “Рейтингам” вірити ні в якому разі не можна, настільки вони куплені і продані, щедро тиражовані прикупленими медіа.

У цих “рейтингів” насправді дві мети: перша — не відбивати громадську думку, а “навертати” її в потрібне замовникам русло, друга — готувати грунт для фальсифікацій, щоб підтасовувати “результати” під “рейтинги” і потім заявити: мовляв, бачите. результат співпав з настроями громадян перед виборами. Екзит-полам важко вірити з тих же причин. Попереднім результатам не дуже вірять, остаточним — вірять, але не дуже. Ось такі наші реалії.

Нині ми  на третій з названих стадій — маємо лише “дуже попередні” попередні результати. По першій половині виборів — за пропорційною системою, тобто по голосуванню за списки партій, на 14.30 вівторка ЦВК обробила 91,38 відсотка бюлетенів по всій країні. Ось результат: Партія регіонів набрала 31,28 відсотка голосів. “Батьківщина” — 24,65, Компартія — 13,67, УДАР — 13,57, “Свобода” — 9,83. По другій половині виборів — 225-ти одномандатних округах йде битва за кожен мандат.  Цілі баталії на округах, де кандидати від влади і опозиції набрали приблизно порівну. Окружні комісії змушують дільничні переписувати протоколи, мотивуючи помилками в їх оформленні. Опозиція заявляє, що ОВК прагнуть підтасувати результати.

Чому такі битви йдуть саме по мажоритарних округах?  Справа в тому, що на цих виборах відбуваються практично двоє виборів . Це наслідок повернення до змішаної системи, пропорційно-мажоритарної, коли лише половина парламенту обирається за списками кандидатів від партій, а друга — по мажоритарних округах. Ця система діяла у нас  10 років тому, на виборах 2002 року. На наступних виборах,у 2006 і 2007 роках, була чисто пропорційна система. До неї перейшли, вважаючи, що відбувається політична структуризація суспільства, становлення політичних партій. Повернення назад — це фактично визнання того, що “структуризація” зазнала фіаско. І дійсно кількість партій в Україні перевалила вже за 200, з’являються штучні  проекти, сформовані довкола іміджу того чи іншого політика, навіть у самих назвах партій фігурує прізвище їх лідера. Але повернення до мажоритарки, нехай навіть у половинному обсязі, означає повернення найбрутальніших методів виборів. Що ми й побачили.

Власне, відбулося те, що давно прогнозувалося. В цілому опозиція вибори програє, при тому, що вона виграє пропорційну систему голосування, за списками партій. Досить сплюсувати названі вище цифри: влада, тобто Партія регіонів разом з комуністами має 44,95 відсотки голосів, опозиція — “Батьківщина”. УДАР і “Свобода” сумарно 48,05. Якщо ця пропорція збережеться до кінця підрахунку, це означатиме, що за списками опозиція отримає приблизно 120 мандатів, влада 105.

Але це лише половина виборів. А от по мажоритарних округах — повна перемога влади . Опозиція добре як набере 40—50 мандатів. Натомість влада набирає десь 170 —180. Влада — це, насамперед, регіонали, бо навряд чи комуністи виграють бодай один округ. Сумарна цифра мажоритарників-регіоналів набереться з трьох категорій: чисто регіонали, тобто кандидати, висунуті з’їздом партії, члени ПР, але самовисуванці, нарешті треті — самовисуванці і не члени ПР,  але душею, тілом і мандатом ті ж регіонали.

Такий розклад був очевидний мало не рік тому, коли через парламент владна коаліція проштовхувала новий виборчий закон. Голосування за нього опозиції, це політичне самовбивство, — то, очевидно, якийсь незбагненний для виборців політичний компроміс опозиції з владою.

Розгром опозиції по мажоритарці має три причини. Перша — величезний фінансовий ресурс влади, адже майже всі найбільші олігархи давно на її боці. Друге — адміністративний ресурс влади, який на цих виборах (а вибори, нагадаємо, це не лише день голосування, а всі три місяці виборчої кампанії), застосовувався особливо вульгарно. Це коли провладним кандидатам місцева влада всіляко сприяла у виборчій кампанії, в той же час всіляко перешкоджаючи кандидатам від опозиції. Чого варті телефонні вказівки з місцевих адміністрацій директорам шкіл чи головлікарям лікарень, щоб вчителів, медиків і ноги не було на зустрічах з кандидатами від опозиції. Але третя причина програшу мажоритарки опозицією в ній самій, у відсутності її єдності. “Батьківщина» (узгоджено зі “Свободою”) висунула кандидатів майже по всіх округах, але те ж саме зробила і партія УДАР. І узгоджено, знято зайвих кандидатів було лише десь по півсотні округів. а більш як на півтораста так і йшли по два кандидати. Та ще й між партіями опозиції весь час тривала глуха “перестрілка”, наче не можна було воювати зі справжніми опонентами. Результат бачимо.

Що далі? Треба чітко усвідомити, що в неділю у нас було двоє виборів. І справжнє волевиявлення народу проявилося не на  заадміністрованій  і проданій мажоритарці, а саме за пропорційною системою, голосуванні за списки партій, адже тут дійсно визначалися істинні рейтинги політичних сил. Так от, ці вибори опозиція виграла, і в цьому її велика моральна перемога. Більшість виборців висловили недовіру владі. Питання лише в одному: чи буде перемога влади по округах настільки тотальною, що довозить їй набрати сумарно 300 мандатів, тобто конституційну більшість, що загрожує важко передбачуваними наслідками.

Ще кілька висновків виборів. По-перше, треба, попри все, продовжувати політичну структуризацію суспільства, становлення справжніх партій. Тут своє слово могли б сказати самі виборці, члени громадських організацій, які, як активні громадяни, становлять основу тих же партій. Час рядовим партійцям братися за своїх оброслих мохом і жиром, переповнених амбіціями партійних вождів і вождиків. Чи знову задеклароване деким перед виборами об’єднання партій зостанеться порожньою обіцянкою?

Другий висновок — суспільство потребує оновлення політикуму. Яскравим показником цього став політичний крах “Нашої України”, проекту під ці вибори, очолюваного однойменною партією з включенням Української народної партії і КУН. Так званий Союз патріотичних сил зазнав повного фіаско на виборах, ледве виповзши на рубіж 1 відсотка голосів. І це — партія Майдану “Наша Україна” і більший уламок колишнього могутнього Народного Руху —УНП! Це союз з абсолютно державницькою правоцентристською ідеологією! Що сталося з цими партіями чи що сталося в суспільстві, яке відкинуло ці політичні сили? Натомість прагненням до оновлення стало голосування за УДАР, цілком новий політичний проект, партію, що, втім, задекларувала чітку опозиційність до влади. Між іншим, лідер партії Віталій Кличко вже запропонував опозиції, прийшовши в парламент, добиватися дуже радикальних цілей. Серед них — денонсація Харківських угод по Чорноморському флоту Росії, скасування одіозного мовного закону Ківалова—Колесніченка, початок процедури імпічменту президента. І нарешті високий результат партії “Свобода”, яка вперше потрапляє в Раду, стає парламентською партією, без сумніву, відбиває  зростаючий потяг виборців до національних цінностей і до рішучості у їх відстоюванні.

Кілька слів про успіх Компартії. Причина, звичайно, у соціальних проблемах, до вирішення яких олігархічна влада і не думала братися. Саме на цьому побудували свою виборчу агітацію комуністи, з притаманним їм єзуїтством: нещадно, начебто, критикуючи владу за соціальні біди, якось замовчували, що самі є часткою цієї влади, навіть формально входячи у правлячу коаліцію парламенту, тобто освячуючи там цю владу олігархії. Але  успіх комуністів — це ще один мінус владі, з її соціальною політикою, коли “покращенні вже сьогодні” мільйони громадян відчули на своїй шкурі. Втім, це і урок опозиції, яка ставила соціальні питання, те, що турбує мільйони людей, на третій план. А ще — більше суперничала між собою, ніж з комуністами. Як можна було не використати у виборчій кампанії, опонуючи комуністам, дві дати, про які практично забули: 80-річчя початку Голодомору і 75-річчя Великого терору 1937 року. Звичайно, вплинуло й те, що з приходом нової влади практично згорнуто відновлення історичної правди, розкриття злочинів комуно-радянського режиму. А наші співгромадяни, даючи стільки мандатів комуністам, виявляється, надто легко забувають трагічні уроки історії.

І про номінальних переможців виборів. Так, у регіоналів нарешті буде не “переформатований” (читай — розтоптаний) у 2010 році парламент, а легітимізована парламентська більшість. Але не варто їм впадати в ілюзії Ця більшість буде доволі строкатою і продажною. Крім того, не байдужа і реакція світу на наші вибори, наші політичні реалії. А нинішні вибори стали чи не найбруднішими в часи незалежності — йдеться не лише про день голосування, а загалом про виборчу кампанію. Це констатували практично всі міжнародні місії спостерігачів (російську чи від СНД, звісно, не рахуємо, їхній “одобрямс” був прогнозованим). Ось лише заголовки понеділкових повідомлень:

Місія Європарламенту: У кандидатів не було рівних можливостей

ПАРЄ: Український народ заслуговує на кращі вибори

ОБСЄ: Ці вибори —  крок назад у порівнянні з попередніми.

Місія Канади: Ці вибори не абсолютно чесні, бачимо регрес.

Ці заголовки говорять самі за себе, можна проілюструвати лише одною цитатою з цих повідомлень:”Ці вибори не привели до реалізації того демократичного потенціалу, що має українське суспільство. Ми вважаємо, що український народ заслуговує на краще, аніж на це спотворення волі українського народу”.

Врешті, подібною є оцінка і Комітету виборців України, який зазначив, що ці вибори були найбруднішими від 2004 року. Нагадаймо, то був рік президентських виборів, масові фальсифікації на яких призвели до Помаранчевої революції. Але ж після того пройшло вже четверо виборів — президентські і троє парламентських. І ось такий фініш. Прикро й те, що у висновках КВУ та й зарубіжних місій проскакує думка, що вибори взагалі-то брудні, недемократичні, але врешті характерні для українських реалій, лише трохи брудніші попередніх. То оце, виходить, отакі наші “реалії”, до яких уже і світ, і ми самі потроху звикаємо? Реалії суспільства, далекого від демократії? Прикро, сумно, але що робити? Продовжувати будувати незалежну і демократичну державу! Життя  на виборах не закінчується.

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «СВІТ-інфо»