Деякі підсумки Євромайдану

Прямо на Майдані нахабно виблискує вітринами відділення Сбербанку Росії

Помаранчевий майдан 2004 року мав результатом компроміс між тими, хто стояв на трибуні та тими, проти кого був спрямований протест. Тому не постраждав ні Кучма, ні Янукович, ні донецьке бізнес-адміністративне угруповання, ні гвинтики репресивного апарату.

Не відбулося суспільної помсти, тому влада не боїться синього з жовтими зірочками майдану 2013 року.

Кумедний український парадокс: в результаті бунту помсти не сталося, а в результаті чесних демократичних виборів помста відбулася, принаймні, по відношенню до колишнього прем'єра та головного міліціонера.

Проте, не ми були месниками. Помаранчеві події відімкнули двері в'язниці, але ніхто з нас не захотів вийти на свободу, поквитатися з вертухаями, вполювати суддів, і двері знову зачинилися.

Рушійними силами та організаторами помаранчевого майдану були бізнесмени, бюрократи, міжнародні фонди, інститути та деякі західні посольства. Повстанці були ні до чого, отже, жодних повстанців там не з'явилося, повстанські угруповання не утворилися.

Не виникло сил, які намагалися б продовжити "революцію" далі, попри інтереси мешканців трибуни.

Необхідно усвідомити, що опозиційні парламентарі залишаються нашими друзями й союзниками, бо Євромайдан завершився нічим. В разі успіху, вони укладали б нові компроміси, не від того, що вони гірші за нас (навпаки, здебільшого кращі), а від того, що саме компроміс зумовить їхній успіх й перехід з опозиції у владу, до компромісу їх спонукатимуть їхні європейські колеги.

Зрештою, суспільний компроміс – це справді по-європейськи. Багато хто заздалегідь записує у потенційні месниці Юлю. Проте, весь її життєвий досвід (і позитивний, і негативний) підказує їй, що співпрацювати вигідніше. Якщо хочеш знищити людину – запиши її до себе в союзники.

Коли Юля вперше стала прем'єром, вона не попіклувалася помститися Кучмі, який до того ув'язнював її. Янукович іще можливо постраждає, коли вона вийде на волю, але суддя Кірєєв напевне залишиться на своїй нинішній посаді.

Втім, лунало забагато критики на адресу опозиційних лідерів, зазвичай з боку тих, хто боязкіший і має гірші організаційні здібності, ніж вони. Дарма. Очільники фракцій здійснили помилок і зробили дурниць значно менше, ніж могли б, й незрівнянно менше, ніж усі інші.

Щодо радикальних дій, то кожен з нас мав не менше можливостей, ніж кожен нардеп. Є незадоволення тим, що хтось із нардепів когось відмовляв від штурму Кабміну.

Браття, якщо ви їх слухалися, то штурмувати були неготові. 24 листопада зібралося протестувати навдивовиж багато люду. Проте, накрутити достатню кількість із них на атаку чи тривалу блокаду адміністративних будівель навряд чи вдалося б.

Очільники Євромайдану – Руслана Лижичко, Єгор Соболєв, Ігор Луценко та інші цілковито мали рацію, коли виступали проти політиків та партійних прапорів. Геть зовсім не мали рації політики й партії, коли з цим погодилися.

Всі притомні люди насторожилися – якщо партійні вожді вшилися, значить вони знають щось таке, чого не знаємо ми. Або вони тихенько за щось домовилися з Банковою (що, звісно ж, не так), або вони дійшли висновку, що майданна технологія себе вичерпала, і нехай з вмираючим майданом розхльобуються молоді, амбітні але наївні лижички.

Поза сумнівом, на найближчі вихідні, за умов спільних дій опозиційних партій та громадськості, вдалося б зібрати більше людей, ніж 24-го. Проте, тоді лідери опозиції постали б перед необхідністю очолювати атаку чи блокаду урядових будівель. Їм не вдалося б без катастрофічних іміджевих втрат обмежитися звичайними промовами й піснями. Ризикнути вони були неготові. Можливо, й правильно.

Ми можемо закидати їм що завгодно, але їхній політичний нюх завідомо кращий за наш.

Безліч нарікань випало й на долю провідників аполітичного майдану. Все від того, що критикани не зрозуміли його сенсу. Майдан був зібраний для того, щоб продемонструвати очільникам Євросоюзу, що ми їх любимо, а не для того, щоб налякати Януковича.

Янукович арештував трьох свободівців за бійку під Кабміном. Якби він побоювався ексцесів, боявся ще більше роздратувати натовп на Майдані, він би відклав арешт на пізніше. Але Янукович розумів, що Майдан зібрався заради любові до Європи, а не проти української влади.

Мєнти арештовували, кого хотіли прямо всередині натовпу, бо ми не порушуємо законів і здійснюємо мирний захід. І це добре. Так їм, цим провокаторам і треба!

Якщо ви хочете боротися проти Януковича, збирайте інший майдан. Тільки скажіть де. Я триматимуся подалі від нього.

На аполітичному майдані народилася нова політична сила. Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар та їхні товариші – майбутні депутати. "Дикі танці" під стелою з "Берегинею" будуть успішно конвертовані в нову проєвропейську помірковану партію.

Парламентська опозиція не впоралася з одним зі своїх головних завдань – не допустити розширення кола патентованих опозиціонерів. На майбутніх виборах доведеться потіснитися.

Проте, повернемося до вічно ображених маргіналів. У 2004 році суспільство було незадоволене владою. Нині незадоволення змінилося на ненависть. Ніхто вже не вірить у можливість усунення режиму без силового протистояння. Це забезпечує можливість утворення й швидкого зросту чисельності повстанських груп на периферії натовпу.

Маргіналам, які мріють за революцію, на майдані варто було б активно займатися вербовкою до своїх поки що мізерних бригад. Ефективність і відчайдушність масових протестних акцій в Європі зумовлена тим, що до них зазвичай приєднуються невеликі радикальні групи, але таких груп багато.

В Європі вони ближчим часом не отримають шансу завоювати для себе виключне становище, подібне до того, яке мають хізбаллони у Лівані, наркомарксисти в Колумбії чи північнокавказці в Ерефії. Проте, українські маргінали могли б скористатися ситуацією, яка можливо очікує на нас в подальшому. Для цього доведеться проявляти зухвалість.

Звісно, взяття Кабміну ще непосильне завдання, проте, прямо на Майдані нахабно виблискує вітринами відділення Сбербанку Росії. 6 днів протестів – жоден камінь не полетів у його напрямку. По-вашому, це нормально?

Громадські акції ще триватимуть. Нинішній протест, як завжди в нас, вмиратиме довго й поступово. Є сподівання на неадекватні вчинки влади, які зможуть надати йому нового дихання й політичного сенсу. Проте, настає час підбиття підсумків й усвідомлення того, що позиційна окопно-майданна війна себе вичерпала.

Надходить доба маневру й прориву. Помста поступово має заступити протест.