Юрій Дахно – справжній українець з Москалів. ФОТО

Унікальну колекцію старожитностей зібрав Юрій Дахно з села Москалі Чернігівського району. Не у всякому музеї зустрінеш таку багату колекцію – близько двох тисяч експонатів. Усе те зібрано й збережено – ентузіазмом і старанням однієї людини у невеличкому селі на три вулички.

«Можливо, це у крові, – жартує господар. – Ще малими дітьми, пам’ятаю, ми збирали череп’я, що попадалося в землі – у кого більше».

«Музейна справа» бере початок з мідного п’ятака, знайденого біля дідової хати, та речей власного роду, які після розкуркулення були розпродані за копійки. Юрій вимінював їх в односельців за інші, більш сучасні речі. Недорого. Тоді, у 80-ті роки минулого уже сторіччя, старі дідівські речі ще не цінувалися.

Зараз марно й намагатися називати чи перелічувати предмети, представлені у цих приватних «сховищах» – від документів до ткацьких верстатів. Навряд чи дасть уявлення про те, наскільки повно представлені різні грані життя українських селян у першій половині – середині минулого сторіччя. Відзначу лиш, що навіть люди, знайомі з сільським життям, можуть зустріти унікальні для себе речі. Наприклад, для відлову мух у ті часи існував спеціальний «прилад» – скляна пастка.

Чимало у колекції вишивки і, звісно ж, рушників. Їх – близько півтисячі. Ще б пак – у родині Дахно вміли вишивати. І не лише жінки, а й чоловіки. Вдалося зберегти рушники роботи прадіда і прабабусі. Добре знається на техніках вишивання і Юрій, адже навчений цьому змалку. Тепер передає ремесло доньці.

«Треба ще багато чого впорядкувати, проте на селі часу обмаль. Ось, наприклад, у нас у селі всього шість корів, з яких двоє – моїх. Тож два дні з шести потрібно їх пасти», – неначе вибачається господар, демонструючи свій музей. Втім, окрім часу, захоплення вимагає ще й матеріальних внесків. Зараз народні скарби займають, окрім власної оселі родини, ще два приміщення – іншу сільську хату й колишній магазин, зведений за часів СРСР. Ця нерухомість дісталася Юрію не задарма. Про прибутки мова навіть не йде. Та й не брати ж гроші з дітей, яких, бува, привозять з навколишніх шкіл на екскурсію.

Зараз експонати пропонують небайдужі люди. За «просто так», щоб річ допомагала нащадкам не забувати про життя пращурів. Втім, колекціонер не воліє наповнювати музей лиш кількісно. Він може розповісти історію чи не кожної речі. Тому експонати в основному з Москалів та найближчих сіл – Шибиринівка й Антоновичі. «Якось мені чоловік з Чернігова запропонував забрати дерев’яну ступу. Запитую, чия вона і звідки, а він не знає. Мені ж цікаві історії речей і їх господарів. А він каже, мовляв, не забереш – то спалю. Довелося її рятувати», – розповів хранитель музею.

Юрій Дахно чверть сторіччя пропрацював начальником поштового відділення у сусідньому селі Шибиринівка. Робота у щоденному спілкуванні допомагала в іншому його захопленні – зборі переказів, бувальщини, легенд краю, народних пісень. Дружина Галина навчає дітей у молодших класах сільської школи. У родині – троє дітей. Старші донька й син невдовзі закінчать навчання у школі. Найменший, першокласник Костянтин, уже виявляє бажання продовжити «музейну справу» справу батька.

У листопаді минулого, 2011 року, невеличка частина цієї колекції старожитностей була представлена в Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній». А раніше, влітку 2008 року – під час урочистостей, присвячених 85-річчю Чернігівського району в приміщенні музично-драматичного театру ім. Шевченка. Тоді старший син Олексій на стародавніх жорнах демонстрував відвідувачам, як наші предки мололи зерно.

«Чи не було крадіжок?» – цікавилися журналісти в гостях у Юрія, адже приміщення його музею розкидані по селу і не мають засобів захисту. «Ні, – каже, – такого не було. Щось більш-менш дороге тримаю вдома». Дійсно, не така цінність у цих речей, щоб їх красти. Цінність – інша, яку слід дбайливо зберігати і нащадкам передавати.