«Літературний Чернігів»: шляхи становлення

Закінчився 2025 рік – 33 рік відтоді, як було засновано в Чернігові періодичний літературно – мистецький часопис «Літературний Чернігів».

33 – це знакова дата. Це земний вік Ісуса Христа.

Для обласного міста це - сакральна, надзвичайно небуденна подія.

Сакральні події за давніми віруваннями випромінюють життєдайну (божественну) силу.

Сакральне – це те, що не демонічне. Це те, що своїм змістом, словесним твором, образом чи символом спричиняє позитивні наслідки для людини, народу, суспільства.

Друкований орган – це духовна субстанція, бо в ньому - живе слово. Біжать роки, проходить вік за віком, все змінюється, зникає, та Бог і слово вічні. І слово було спочатку від Бога, як символ для спілкування і пізнання життя. Тарас Шевченко свого часу писав: «Я на сторожі коло них поставлю слово…». Пригадуючи ці рядки нашого генія, хочу підкреслити, яке глибинне значення має рідне слово в житті кожного із нас. Без нього кволіє дух, холоне серце, без нього людина не здатна повною мірою осягнути довколишній світ, пізнати красу його і велич.

Сьогодні, оглядаючись назад, хочеться пригадати той шлях, який пройшов «Літературний Чернігів» до свого визнання. Незбагненний час, все так швидко відступило ніби кудись в тінь, у минуле. Нині стало модним повторювати те, що, мовляв, у цьому нескінченному всесвіті немає минулого і часу, як такого.

Є тільки «зараз». І вічність. Таке філософське твердження по-суті є руйнівним для загального розвитку людини, її духовного зростання. Можливо, цю версію можна розглядати з діалектичних уявлень у вічному космічному колообігу. А все те, що діється на землі - людські життя, яскраві події, неординарні дати – нікуди не зникають, лишаються у пам’яті поколінь, а ще - в історичному літописі Бога, без участі якого ніщо не може відбутися і зникнути.

Поява журналу «Літературний Чернігів» - то не випадковість. Він був приречений стати реальністю. Про необхідність мати періодичне видання у древньому місті Чернігів, у Поліському краї, з його багатою історією, де неповторна краса природи, глибокі літературні традиції, думали не одне століття митці,наші попередники, прагнули створити, він жив у їх мріях.

У своїй передмові до першого числа журналу, коли благословив його у світ, я про це писав так: «Ще в сімдесяті роки 19-го століття прогресивна інтелігенція Чернігова прагне до організації періодичного видання, яке б сприяло розвитку літератури, етнографії, вивченню історії рідного краю. Діячі культури, педагоги, і насамперед Леонід Глібов, розглядали часопис, як життєву необхідність. Однак численні спроби поета і близьких до нього людей отримати дозвіл на видання його не увінчались успіхом. Величезних зусиль до активізації літературного життя в Чернігові доклали Б. Грінченко і М. Коцюбинський, але і їм заснувати журнал не вдалося». У радянський час це було теж не реально. Це стало можливим, коли тоталітарний режим рухнув.

Отож створити літературну спілку та заснувати періодичний журнал спало мені на думку, коли я працював Відповідальним секретарем Товариства «Просвіта». На той час на початку 90-х років минулого століття, коли була проголошена незалежність України, народжувалося нове у всіх сферах життя. Змінювалися погляди, рушилися закостенілі догми, слово вивільнялося з лабети компартійної цензури. Час спонукав до дій, кому була не байдужа доля рідного слова. Своїм задумом я поділився з колегами по перу, які підтримали мою ідею.

На установчих зборах, де зібралося 13 місцевих літераторів, ухвалили рішення створити громадську організацію літературну спілку з назвою «Чернігів» Після обрання мене головою, у підсумковому виступі, я похвалився своєю мрією, сказав про необхідність заснування періодичного видання. Для присутніх ця ідея стала несподіванкою. Не всі до цього поставилися схвально. Мовляв, задум то гарний, але втілити його сьогодні у життя буде неможливо.
Пам’ятаю Василь Струтинський після зборів сказав мені: «Спілка – то добре. А журнал, скажу відверто, не на часі. Така галопуюча інфляція. Де гроші взяти? «Головне – почати, то гроші знайдуться»,- відповів йому, хоч сам не мав ще чіткої уяви, де я їх візьму. Словом, поговорили та й розійшлися в доброму настрої.

Перше, що я зробив, це зареєстрував Спілку як юридичну особу у міській раді та податковій, відкрив рахунок у банку, замовив печатку. Журнал, як юридичну особу не став реєструвати, то він лишився так ніби в тілі Спілки, під її опікою. Таким чином, одночасно очолив не тільки Спілку, а й журнал «Літературний Чернігів». Першими членами редколегії стали мої однодумці, які брали участь у створенні Спілки – Владислав Савенок, Петро Антоненко, Василь Струтинський, Володимир Сапон, Володимир Шкварчук, Ростислав Мусієнко. Трохи пізніше увійшов у редакцію заступником головного редактора професор Володимир Кузьменко, приєдналися також Дмитро Іванов, Олександр Забарний та інші.

Пошук грошей я почав з місцевої влади: писав листи, в яких повідомляв про заснування в Чернігові літературно-мистецького журналу та просив фінансово підтримати, повсякчас записувався на прийом до керівників міста, неодноразово зустрічався з ними та переконував на скільки важливе видання такого часопису для Чернігівщини. Адже після 70 років панування радянського режиму, нищення ним своєю злочинною ідеологією української культури, літератури, мови, народних звичаїв, необхідно було все повертати, відроджувати. Але позитивно вирішити це питання не вдавалося, бо моїм ентузіазмом чиновники не дуже проймалися. Поки що підтримувати журнал не поспішали, приглядалися, роздумували чи варто це робити.

Однак я не втрачав віру в те, що гроші знайду, і продовжував оббивати пороги не тільки державних установ, а й приватних підприємств, які почали з’являтися, як у добру погоду гриби. Якось надвечір, після блукань, трохи розчарований від невдач, зайшов до директора літературно-меморіального музею М. Коцюбинського, внука класика, Юлія Коцюбинського, без будь-якого приводу, просто захотілося поговорити. Я був з ним в дружніх стосунках, спільно займалися просвітянськими справами, створили міську «Просвіту».

Заходжу та й хвалюся, що заснував журнал, а коштів на видання ніяк не знайду. Послухав він мене, очі якось засвітилися, захоплено мовив: «Журнал – це ж подія! Ну, Михайле, наш час настав! Я придбав множильну техніку, то ми самі зможемо його тиражувати. Отак!» А наступного дня, пам’ятаю, зустрічаю Юлія Романовича вранці, а він такий сонцесяйний відразу каже мені: «Послухай, Михайле, тут один бізнесмен підвальне приміщення взяв у мене в оренду. Ходімо, поговориш». Розмова вдалася. Я пообіцяв новоспеченому бізнесмену, що дам на сторінках часопису рекламу його підприємства, то він того ж дня перерахував незначну суму грошей. Ще трохи додав «Чернігівбанк, у якому я відкрив рахунок. Я це все розповідаю так детально, щоб читач відчув, як і в яких умовах все починалося.

Сьогодні не можу передати свій стан, оте хвилювання, що пройняло все моє єство, коли взяв до рук щойно надруковане, ще з запахом друкарської фарби, перше число часопису, яке я тоді назвав просто «Чернігів», а вже наступне – «Літературний Чернігів». Це була знакова подія. Бо вперше за багато століть в Чернігові з’явився літературно-мистецький журнал і взяв курс на відродження рідного краю. Я вірив у його прихід – і це сталося. Якщо є любов і бажання досягти чогось, є мрія, і людина йде за нею, то задумане стане реальністю. Це слід пам’ятати кожному юнакові та дівчині, які починають свій шлях у велике життя і мріють чогось досягти. Ідіть за своєю мрією до кінця, не зраджуйте їй. І Господь приведе Вас до мети.

Перше число, за відсутності ще електронних медіа, необхідних коштів, було надруковане у Куликівській районній друкарні на газетному папері, обсягом 120 сторінок. Наклад його був 2000 примірників. І хоча перші кілька років виходив тільки двічі на рік, проте, поява його позитивно вплинула на творчий процес в області, активізувала місцевих літераторів до пошуків нових тем, форм вираження, відродження забороненого і забутого.

Становлення журналу у літературному середовищі, утвердження його як літописця історії рідного краю відбувалося поволі. Весь шлях, який він торував у нелегких умовах від перших несміливих заяв про себе до більш широкого визнання, я б розділив на два періоди. Перший чи не найважчий, який затягнувся на десять років, це коли змушений був його, за відсутності необхідних коштів, друкувати в районній друкарні.

У цей час він пройшов через інфляційні шторми, постійну фінансову скруту та інші випробування. Не було ні свого приміщення, ні будь-якого транспорту, технічних засобів. Коли друкувалося в районі чергове число, то їздив туди електричкою. І наклад забирав самотужки – підвозив до станції, щоб завантажити на приміський поїзд , влітку «кравчучкою», а взимку – санчатами . Було, частенько й дружина допомагала. А з дому – в бібколектор обласного «Книготоргу» (тоді ще існував) на реалізацію, а бібколектор журнали розсилав у районні бібліотеки. Кліше, для відбитку фотографій на сторінках журналу замовляв у київській воєнній друкарні.

Усі ці десять років журнал виходив за рахунок незначних коштів від продажу накладу та поодиноких спонсорських вкраплень, які доводилося випрошувати в тих, хто вже багатів. Пам’ятаю, тоді Сергій Павленко, відомий дослід епохи гетьмана Мазепи у газеті «Голос України» написав, що, мовляв, у Чернігові Михась Ткач вирощує гладіолуси, продає і на виручені кошти видає журнал. Звичайно, то був жарт. Хоча в ті часи і особисте життя було нелегким, доводилося і гладіолусами торгувати.

Але всі ці негаразди не завадили мені видавати журнал. І він йшов до читача регулярно. Про існування такого періодичного видання в Чернігові дуже швидко дізналася творча молодь, яка роками не могла надрукуватися в столичних «товстих» часописах. Журнал стали читати, надсилати до нього свої твори. Тоді ж було оголошено і проведено ряд обласних літературних конкурсів на кращий поетичний та прозовий твір серед учнів старших класів, вчителів, творчої молоді. Кращі твори були опубліковані на сторінках часопису.

Багато з тих, хто друкував свої перші твори в «Літературному Чернігові», стали переможцями міжнародних та республіканських літературних конкурсів, а згодом - і членами Національної спілки письменників України. Нині їх імена відомі в Україні, це – Анатолій Дністровий, Сергій Дзюба, Тетяна Винник, Анна Молігон та інші. Також, в цей період становлення журналу було чимало представлено на його сторінках поетів і прозаїків, літературознавців з різних куточків України.

Після падіння тоталітарної системи і проголошення незалежності нашої держави з’явилась можливість доступу до таємних архівів НКВС – КДБ та висвітлення не спотворених історичних фактів. Відтак, у «Літературному Чернігові» вперше були надруковані вірші земляка репресованого Леоніда Тереховича, заборонені твори Миколи Холодного. Крім того, в цей час на його сторінках оприлюднено ряд вагомих краєзнавчих, літературознавчих та історико-пошукових матеріалів, які пов’язані з Чернігівщиною.

Хочу назвати кілька. Це – «З епістолярної спадщини Миколи Вороного» Володимира Кузьменка, «Листи першого директора Чернігівського історичного музею до Ганни Барвінок» Людмили Зеленської, «Перекладницький доробок Ігоря Кочуровського» Олександра Астаф’єва, «Міф про Мазепу» Сергія Павленка, «Через терни до зірок» Леоніда Горлача, де йдеться про непересічну людину колишнього доцента Ніжинського інституту ім. М. Гоголя, професора, невтомного борця за українське слово в період найбільших репресій Дмитра Наливайка, «З архіву НКВС. Справа Гордона» Володимира Шкварчука. Та багато інших цікавих праць.
Голос «Літературного Чернігова» почула вся Україна. З’явились позитивні відгуки в обласній та республіканській пресі. Підсумовуючи 10-річний період становлення часопису, Володимир Кузьменко надрукує в газеті «Сіверщина» статтю ««Літературний Чернігів» проти виродження нації», в якій з гордістю скаже про авторитет журналу серед читацького загалу. І це було визнання, яке стало найбільшою втіхою і нагородою редколегії, всьому творчому колективу, авторам за їх безкорисливу невтомну працю, всім шанувальникам, хто вкладав у розбудову журналу часточку свого серця.

Другий період становлення часопису почався з 2002 року, тоді, коли місцева влада нарешті надала суттєву фінансову допомогу за рахунок коштів обласного бюджету. По суті «Літературний Чернігів» отримав друге дихання. Відтак змінив докорінно своє обличчя. Він став друкуватися на сучасному поліграфічному обладнанні, якісному папері, спочатку в у м. Ніжині, а згодом у Чернігові. Було покращено дизайн обкладинки, художнє оформлення тексту, збільшився обсяг до 200 сторінок. Крім того, започатковано кольорову вкладку з чотирьох сторінок «Наш вернісаж», де публікувалися репродукції відомих художників як чернігівських, так і з інших областей, Києва. Зокрема Василя Лопати, Миколи Стратілата, Володимира Ємця, Леоніда Могучова, Олексія Какало, Миколи Тищенка та десятки інших митців. Також, розпочалася співпраця з Товариством «Чернігівське земляцтво в Києві», до якого входять земляки, відомі письменники, науковці, що мешкають у Києві. Їх вагомі праці, наукові розвідки, літературознавчі матеріали зарясніли на сторінках «Літературного Чернігова». Популярність поступово почала зростати.

Журнал став відомим не тільки в Україні, а й за її межами. В ньому стали друкуватися як письменники з України, так із-за кордону – Австралії, Америки, Канади, Білорусі, Болгарії. І цьому сприяли глибокі літературні традиції Чернігово-Сіверської землі, яка оспівана незабутніми видатними земляками О. Довженком, П. Тичиною. Г. Чупринкою, М. Коцюбинським, М. Вороним, Л. Глібовим. Крім того, треба віддати належне потужному авторському колективу, видатним митцям, які згуртувалися навколо часопису.

Мені важко згадати всіх авторів, що друкувалися і нині друкують свої твори на сторінках «Літературного Чернігова» І все ж назву деякі імена письменників, науковців, що достатньо відомі в Україні. Це – Володимир Кузьменко, один з найактивніших дописувачів, Леонід Горлач, Петро Сорока, Дмитро Іванов, Юрій Мушкетик, Михайло Слабошпицький, Анатолій Дімаров, Віктор Баранов, Анатолій Погрібний, Мирослав Дочинець, Михайло Сидоржевський, Василь Слапчук, Сергій Ткаченко, Станіслав Шевченко, Євген Баран, Олексій Довгий, Олекса Ющенко, Володимир Дрозд, Станіслав Реп’ях, Олександр Забарний, Роман Іваничук, Тетяна Яковенко, Оксана Гарачковська, Сергій Павленко, Станіслав Новицький, Аліна Шевченко та не одна сотня молодих обдарованих поетів і прозаїків, краєзнавців були представлені за ці роки на сторінках «Літературного Чернігова».

Важливим чинником у зростанні авторитету журналу є постійна підтримка як читачів, так і багатьох просвітянських установ, періодичних видань («Літературна Україна», «Деснянська правда», «Гарт», «Сіверщина», «СІЧ», «Дивослово»), мистецьких порталів («Жінка – УКРАЇНКА»), Інтернет газет («Біла хата», «SVOBODA.FM»), які повсякчас подають анонси про вихід чергового числа інформацію з переліком авторів та їх творів, іншу інформацію, відгуки читачів.

Художні твори, що друкуються в часописі, стали предметом аналізу літературознавців, критиків. Так, зокрема, Володимир Кузьменко робить кілька оглядів поезії та прози, що друкується у «Літературному Чернігові». Це – «Як лікувати бронзову хворобу вірша» («Літературний Чернігів», 1997 рік, № 10.), «Натруджені мозолі «малої прози» чи постмодернізм по – чернігівськи» («Літ. Чернігів», 1997 рік, № 11), «Душа поезії – не рима» («Літ. Чернігів», 2010 рік, № 4), «Оповідати без марнослів’я найкраще деталями…» («Літ. Чернігів», 2010 рік, № 2).

Статтю «Шляхом неспокою» Олександра Забарного, в якій було проаналізовано літературознавчі та історико-пошукові матеріали, опубліковані в часописі, друкує науковий журнал «Слово і час» (1997 рік, №9). Оксана Гарачковська у своїй критичній статті розглядає сатиру і гумор у віршах, що з’являлися на сторінках часопису, у монографії «20-те століття в українській поезії крізь призму сміху» (Київ: Альфа – М, 2015 рік), також у своїй докторській дисертації «Жанрово-стильові модифікації української віршованої сатири і гумору 20-го століття» (Київ, 2015 рік). Краєзнавчі матеріали, що друкувалися в журналі в перше десятиріччя, аналізує Тамара Демченко у статті «Історичне краєзнавство на сторінках «Літературного Чернігова». Крім того, до ювілейної дати Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя журнал опублікував статтю Олександра Забарного «Літературний Чернігів» і Ніжинська вища школа» («Літ. Чернігів», 2020. № 3).

Зауважу, що журнал уже багато років має тісню співпрацю з цим славетним закладом, зокрема з науковцями, педагогічним колективом, літературною студією. Це один з найстаріших і найпрестижніших навчальних закладів нині в Україні. Тут потужна філологічна база, глибокі літературні традиції, започатковані попередниками, які свято зберігаються і примножуються.

У рубриці «Скарби світової поезії» Сергій Ткаченко у перекладах на українську з французької, англійської та інших мов знайомить читачів зі світовою класикою. Дослідницький інтерес серед науковців, критиків до опублікованих на шпальтах часопису художніх творів, літературознавчих матеріалів щороку зростає. І не випадково.

За ці 33 роки у ньому було представлено велику кількість відомих і менше відомих, обдарованих і менше обдарованих письменників, різних за жанрами та тематикою творів. Це більше трьох тисяч публікацій загалом, серед них майже дві сотні літературознавчих та історико-пошукових робіт, ряд краєзнавчих матеріалів та критичних статей.

Хочу звернути увагу читачів на такі вагомі праці, як «Золотогомінний Павло Тичина» професора Анатолія Погрібного (« Літ. Чернігів», 2003 рік., № 2), «Жанрова своєрідність роману «Честь» Михайла Могилянського» Сергія Кривенка («Літ. Чернігів», 2012рік, № 1), «Перехрестя і долі: скарби високих дум Сергія Єфремова» Леоніда Кореневича («Літ. Чернігів», 2003, № 2), «Він відчував людину, як рана – сіль» (йдеться про Григора Тютюнника) Володимира Кузьменка («Літ. Чернігів», 2011, № 4), «Найдавніше джерело української писемності і мови» Миколи Ткача («Літ. Чернігів», 2007,№ 2), «Микола Хвильовий і кубізм («Я( Романтика)» Олександра Ковальчука («Літ. Чернігів»2017 рік,№ 2), «Торо – Пришвин – Сорока» Сергія Ткаченка («Літ. Чернігів», 2020, № 3), «Рільке й Україна» Володимира Кузьменка («Літ. Чернігів», 2010, № 1), «Вростання в сакральний простір слова…» Євгена Барана («Літ. Чернігів, 2023рік, №2), «Публіцистика Івана Багряного в оптиці новітньої російсько – української війни» Володимира Кузьменка («Літ. Чернігів», 2023 рік, № 1). Мабуть, досить. Не буду продовжувати цей перелік, щоб не втомлювати читача, він сам може знайти в Інтернеті будь-який матеріал.

Я повсякчас прагнув розширити автуру, тематичну спрямованість твору, щоб у молодого покоління формувався світогляд, в основі якого виступали традиції нашого народу, культура й історія. Бо на бульварній літературі, маскультурі, в яких відсутнє національне коріння, українського генія не виплекати.

Нині, оглядаючи пройдений шлях , можу з певністю сказати, що журнал «Літературний Чернігів» зробив помітний вплив на літературний процес і зайняв чільне місце серед періодичних видань в Україні. Свідчення цьому є ті позитивні відгуки, що надходять як від читачів, так і від авторів, знаних письменників.

Наведу кілька з них, які друкувалися в журналі. Михайло Сидоржевський, зокрема, вітаючи часопис з тридцятиріччям, писав: «Один з найавторитетніших українських літературних часописів свій ювілей зустрічає у драматичний час війни з рашистськими окупантами. Проте, незважаючи не бурхливі події сьогодення, журнал продовжує дарувати своїм читачам радість спілкування і осягнення сучасного літературного процесу. «Літературний Чернігів», про який мріяли ще Л. Глібов і Б. Грінченко, заснований у серпні 1992 року, відтак є майже ровесником Незалежності України. Сьогодні він один із помітних явищ на тлі сучасного українського літературного життя. Журнал належить до тих часописів, які формують національні пріоритети – і на Чернігівщині, і в Україні». Віктор Баранов, надсилаючи добірку своїх поезій до третього числа за 2012 рік, висловився про часопис так: «Літературний Чернігів» - журнал всеукраїнський: і за духом, і за змістом, і за географією…»

А ось який відгук надіслав до журналу 13 років тому Михайло Слабошпицький: «Ювілеї часописів в наших умовах, коли друковане українське слово дискриміноване, - це поважний факт. Це свідчення наполегливості і – без будь-якого перебільшення мовлячи, - самовідданості редакції. А все ж редакція – це фактично один Михась Ткач, що є і головним редактором, і просто редактором, і менеджером, і кольпортером і т. д. і. т. п. На таких людях, як Ткач, і тримається наша справа».

Про журнал тепло відгукувалися також Анатолій Дімаров, Олексій Довгий, Леонід Горлач, Дмитро Іванов, Євген Баран, Станіслав Шевченко, Сергій Ткаченко, Надія Кузьменко, Оксана Гарачковська, Аліна Шевченко, Станіслав Новицький, Петро Сорока та багато інших творчих людей як старшого покоління, так молодшого.

Щодо редколегії, то про неї маю говорити тільки теплі слова – слова вдячності за ту надійну опору , яку постійно відчуваю, яка тримає мене, не дає похитнутись в якісь критичні моменти. І хоча вона не є сталою, повсякчас змінюється, оновлюється, але це не послабляє творчу працю довкола журналу, а тільки підсилює її. Долучаються до редколегії ті, хто вболіває за часопис, прагне додати і свою часточку душі в його розбудову.

Слід віддати належне в цьому сенсі Владиславу Савенку, який з перших днів заснування журналу прийшов у редколегію як відповідальний секретар. І відтоді частенько бере участь у підготовці до видання того чи іншого числа, спілкується з авторами. В останні роки взяв собі в обов’язки інформативний блок – щоразу веде огляд чергового випуску, подає інформацію до Інтернету, опікується технічними засобами, зокрема комп’ютерною технікою.

Після приходу у редколегію професора Володимира Кузьменка заступником головного редактора, художній рівень « Літературного Чернігова» помітно зріс. Змістовність та актуальність того чи іншого матеріалу поданого до часопису стала його турботою. Не зважаючи на завантаженість науковою та педагогічною працею, постійно готує та подає до журналу літературознавчі матеріали, есе, критичні статті, аналізує надруковані в журналі твори молодих поетів та прозаїків, що сприяє формуванню їх світогляду, стилю.

Маю сказати добре слово про члена редколегії, - Дмитра Іванова, простійна моральна і часом матеріальна підтримка його багато чого важила для мене, а також про Володимира Сапона, Олександра Забарного, Сергія Дзюбу, який не є членом редколегії, але свого часу частенько інформував читачів про вихід часопису в періодичній пресі. Також хочу висловити подяку всім друзям, шанувальникам часопису, хто вболівав і вболіває всі ці роки, надає посильну допомогу.

Сьогодні, коли в Україну нахабно вдерлися російські загарбники, руйнують наші села і міста, мистецькі споруди, храми, природу, що потребує для відбудови як великих духовних зусиль, так і матеріальних затрат, журналу нелегко, теж потерпає від цих трагічних потрясінь. І все ж, не зважаючи на це, тримається, він є сьогодні і буде в майбутньому, бо об’єднує в собі талановитих письменників, літературознавців, творчу молодь, які спільно з журналом працюють в царині літератури ради збереження і процвітання нашої культури і рідного слова. «Літературний Чернігів» - це, образно мовлячи, таке собі мистецьке дерево з міцним корінням і живучою крону, яке вже добре родить і поповнює своїми творчими плодами нашу духовну скарбницю.

Нині не легкі часи, але творчим людям потрібно єднатися,творчо працювати – писати і друкувати нові твори, в яких оспівувати подвиг нашого народу у цій жахливій війні, щоб людські душі не маліли, щоб дух був високий у цей важкий для всіх нас час.