Чернігівська суддя Любов Харечко була розстріляна і двічі похована

З дня трагедії минуло майже чотири роки: суддя – спікер Чернігівського апеляційного суду загинула 3 березня 2022 року поблизу села Рогощі.

Під час спроби евакуюватися до обласного центру автомобіль, в якому перебували дві родини, розстріляли російські військові.

Від куль окупантів тоді загинув ще й чоловік судді Ірини Бобрової – Олександр.

Рідним і колегам досі не віриться, що Любові Костянтинівни немає в живих. Смерть жінки від ворожих куль – невигойна й болюча рана для синів, сестер і брата.

Імена росіян, причетних до вбивства, встановлені. За порушення законів і звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством, Артем Терешонков та Владислав Донгак заочно засуджені до довічного позбавлення волі.

В історії українського судочинства Любов Харечко залишиться чесною, принциповою і справедливою суддею, секретарем судової палати у цивільних справах.

«НА РІВНІСТЬ ВСІХ ПЕРЕД ЗАКОНОМ ПРИЙШЛОСЬ НАРОДУ ПРИСЯГАТЬ»

Трудовий шлях випускниця Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого Любов Харечко розпочинала з посади прокурора – стажиста в прокуратурі міста Чернігова. Згодом – помічник прокурора, старший помічник прокурора. Указом Президента України Віктора Ющенка від 27 січня 2006 року призначена на посаду судді Деснянського районного суду міста Чернігова. У вересні 2011 року була обрана суддею Апеляційного суду Чернігівської області.

«Професіонал і людина з великої літери. Принципова, виважена в рішеннях, віддана присязі й закону», - так характеризували загиблу всі, з ким пощастило мені зустрітися під час роботи над розповіддю про загиблу.

Аргументовано, переконливо, дохідливо для аудиторії Любов Костянтинівна розповідала в ефірі Суспільне – Чернігів про судову реформу. Брала активну участь в заходах, ділилась досвідом з колегами, проводила навчання, опікувалась студентами.

Судові рішення, ухвалювалися нею з урахуванням інтересів сторін, в межах чинного законодавства. Двічі обиралась секретарем палати у цивільних справах. Довіру Любові Костянтинівні виявив майже повний склад апеляційного суду.

« Рішення Любові Харечко – виважені та справедливі. Вона вміла авторитетно і переконливо обґрунтовувала власну позицію.. Колеги дуже поважали її, дослухалися до рекомендацій. Чудова людина, надзвичайно добра і надійна. Досвідчена суддя – професіонал, що завжди сповідувала закон. Повсякчас відчуваю, що бракує присутності Любові Костянтинівни, - розповіла суддя Чернігівського апеляційного суду Олена Онищенко. – Звісно, що кожен суддя приймає рішення самостійно. Та як із колегою з нею можна було порадитися, проконсультуватися, обговорити суперечливі моменти. Завжди була на стороні закону, тому учасники судового процесу поважали Любов Костянтинівну і визнавали справедливість її рішень. Часто в приватних розмовах цитувала власні вірші про призначення судді».

Про «Суддівську долю» Любов Харечко розмірковувала і в однойменній поезії, чітко окреслюючи суспільну місію: «на шальках терезів вага схилялась в бік твердого слова Закону».

Як суддя – спікер виступала на телебаченні. Зокрема неодноразово в прямому ефірі «Теми дня». В інтернеті можна легко знайти ці передачі. Суддя вільно і спокійно почувалася в кадрі, не боялась камери. Аргументовано та переконливо доносила свої точку зору й думки до аудиторії.

Суддя Олена Онищенко, яка працювала із Любов’ю Костянтинівною в одній палаті, зізнається, що сумує за щирим спілкування із загиблою колегою. Печалиться, вона вже ніколи не прочинить двері й не спиниться на порозі з пропозицією випити кави.

«Востаннє ми спілкувалися 23 лютого 2022 року. Вголос не говорили про можливий наступ російських військ, про невідомість, хоча інтуїтивно відчували наближення якоїсь біди», - скаже Олена Іванівна.

Про смерть Любові Харечко на 45 році життя від ворожих куль, поранення сина Валерія, загибель чоловіка судді Ірини Бобрової моя співрозмовниця дізнається від тодішнього голови апеляційного суду Геннадія Салая вже в блокадному Чернігові. Оперативне оточення тривало 37 днів. Місто було без світла, тепла, водопостачання і практично без зв”язку. Тепер уже як реліквію зберігає фото, вірші. Світлі й теплі спогади – в серці.

Любов Харечко загалом понад шістнадцять років присвятила служінню закону, дотримуючись присяги судді.

«Завжди якісно і сумлінно виконувала обов’язки судді зі здійснення правосуддя. При вирішення судових справ Любов Костянтинівна була принциповою, об’єктивною і справедливою, - характеризував при зустрічі загиблу колегу Геннадій Анатолійович Салай. – Дуже толерантна, інтелігентна й неконфліктна, вона легко знаходила спільну мову із суддями і працівниками суду, вміло «розрулювала» будь – які непорозуміння. Відповідальна, чесна, доброзичлива і порядна людина. Дуже добра».

Розстріляна ворогом- окупантом, Любов Харечко за життя думала, «що ніколи не побачить війну в реальному житті». На жаль, долею судилося побачити й пережити страх і приниження в окупованому селі під Черніговом.

Фах юриста відмінниця, золота медалістка Любов Фурман обрала під впливом старшої сестри Віри (педагога за фахом і покликанням).

«Любочка всього в життя досягла сама. Вона в нашій родині Фурманів була найрозумніша, найактивніша і цілеспрямована, - розповіла в телефонній розмові Віра Костянтинівна. – Найменша дитина в сім’ї, зростала в любові. У студентські роки – переможниця й дипломантка республіканських конкурсів наукових робіт. Диплом юриста – з відзнакою. Ми всі її дуже любили і пишалися. Її добротою, милосердям, чуйністю та увагою до людей. Любочка була ніби створена з однієї доброти. Допомагала всім, хто потребував підтримки. Хоча подекуди і сама її потребувала. Ніколи не жалілася на житейські труднощі».

За день до повномасштабного вторгнення, коли кабінетами апеляційного суду витали тривога й очікування біди, Любов Харечко телефонувала сестрам на Рівненщину і просила прихистити й потурбуватися про чернігівців, які приїжджатимуть у пошуках безпечного місця. Чого не поїхала сама у рідні краї? Причини не знають ні рідня, ні колеги. Після перших бомбардувань Чернігова, містяни були розгублені, а жінка, зіткана з доброти, турбувалася про ближнього.

«Мої вірші – це плач душі», - пророчі передчуття в поезіях. З лютого 2014 її творчість зазвучить по – новому, пронизана патріотизмом, вболіванням за Україну. Чоловік воюватиме на сході України, а Любов Костянтинівна стверджуватиме, що «немає чужих синів, це біль всієї України», «що смерть розлучає рідних вперто». Їй снитиметься війна, сльози матерів…

«Тепер я житиму довго, раз викарабкалася з пазурів хвороби – з того світу», - скаже колегам, вийшовши на роботу.

«На новорічному святі, коли дружно колективом зустрічали 2022 рік, Любов Костянтинівна читала свої вірші та дуже гарно танцювала. Я дивилася на той танець, мов зачарована. Такою її й згадуватиму», з болем в голосі скаже Олена Онищенко.

Після перших бомбардувань Чернігова, містяни були розгублені, налякані й певною мірою дезорієнтовані. Їхали в села, сподіваючись, що там буде безпечніше й спокійніше, тепліше легше з їжею. Отож дві родини опинилися в Рогощі.

У своєму Фб – профілі син загиблої Віталій опублікує фото домашнього улюбленця – той – тер’єра Масяні зі словами зворушливої подяки: «Дякую за брата». Бо так і є. Валерій того трагічного березневого дня перебував в автомобілі на задньому сидінні, тримаючи на руках сімейного улюбленця. Песика подарував Любові Костянтинівні чоловік. Так склалося, що згодом подружжя розлучиться, але завдяки саме їй вдалося зберегти з В’ячеславом толерантні взаємини заради синів.

Автоматні кулі влучать в голову Масяні і рикошетом – у плече та в праву кисть Валерія, що і врятувало хлопцеві життя.

Кулю з кисті зуміла витягнути сільська фельдшерка. Деякі осколки застрягнуть в голові. Одна з куль зосталась у плечі. Віра Фурман надішле мені знімки, на яких чітко видніється «подарунок» окупантів. Українські й закордонні лікарі розходяться в поглядах щодо доцільності подальшого оперативного втручання. Реальна загроза: після операції рука може стати неробочою. Отож доведеться Валерію жити з кулею в тілі, «дзвеніти», проходячи контроль, і носити довідку – підтвердження про «наявність в організмі стороннього предмета».

Брати зустрілися в Рівному в квітні 2022 року. Відео зустрічі засвідчує худобу Валерія ( йому немало довелося пережити) та взаємну радість. Двійнята дружно вигукнуть: «Так виглядає щастя!». Сини дуже любили матір, а вона вбачала в них смисл життя.

Любов Харечко захоплювалась фотографією. Залюбки фотографувала природу і квіти. На багатьох світлинах жінка з квітами і в квітах.

«Діти (так тітка Віра досі називає племінників) теж завжди дарували матері квіти. Їхали додому з букетами, - тамуючи сльози розповідатиме Віра Костянтинівна і крізь тисячі кілометрів вловлюватиму в голосі печаль – сум, що не минає і не мине навіть з часом.

Після деблокади Чернігова та визволення області від російських військ ( дві третини території були окуповані) в квітні 2022 року судді Геннадію Салаю ( на той час голові Чернігівського апеляційного суду) випала печальна місія. Він взяв участь в ексгумації тіла Любові Харечко, впізнанні особи і транспортуванні загиблої до Рівного.

Геннадій Анатолійович допускає, що загибла випадково опинилася в Рогощі. У день загибелі вона телефонувала йому, радилась: їхати чи не їхати до Чернігова. Закінчилися продукти. Любов Костянтинівна потребувала ліків від цукрового діабету. Отож, не дослухавшись порад, вирішила залишати окуповане село.

3 березня 2022 року російські військові розстріляли з близької відстані ( 45 метрів) автомобіль Renault Duster з шістьма цивільними. Колона бойової техніки окупантів їхала дорогою з Рогощі до Хмільниці. Побачивши авто, що зупинилося на узбіччі, аби пропустити колону, військові рушили в напрямку авто та обстріляли його з автоматів.

Від куль ( їх випустили аж 11) загинули Олександр Бобров, який був за кермом, і Любов Харечко, що сиділа поряд (одна з куль вцілила в серце. Місцеві жителі поховали загиблих без домовини, яку ні з чого було зробити. На найближчому сільському кладовищі, поблизу лісу, наступного дня після трагедії.

«Назавжди запам’ятаю замерзлі краплі крові на тілі Любочки. Коли діставали тіло, не повірите, вони ніби оживали, адже земля була дуже замерзлою, - розповіла Віра Фурман. - Вона повернулася додому вже після сорока днів по смерті й не можна було відспівувати її в церкві».

13 квітня 2022 року Любов Харечко поховали поряд із батьками на кладовищі рідного села Оженин Острозького міської громади Рівненської області. Прощалися з нею і оплакували колеги з Рівненського суду, односельці, однокласники, подруги…Лише під дописом Віри Фурман – понад півмільйона коментарів – співчуттів.

У вірші – посвяті «Мамі» Любов Костянтинівна зізнавалась, що «так хоче все встигнути зробити», «ще трохи пожити», «побачити, як ростуть внуки». Не судилося. Внучка Елізабет народилася в Канаді, куди переїдуть Віталій із дружиною. Бабусею дівчинка називає Віру Фурман, дуже близьку людину для братів – двійнят після загибелі матері та передчасної смерті батька.

Судово – медична експертиза встановила, що смерть обох загиблих настала від вогнепальних поранень грудноїклітки.

Сторінки кримінального провадження відтворюють воєнний злочин детально. 16 вересня 2024 року Чернігівський районний суд Чернігівської області, розглянувши у відкритому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42022272010000042, виніс вирок згідно із ч.2 ст.28 і ч.2 ст.438 Кримінального кодексу України військовослужбовцям 6-го танкового полку 90 танкової дивізії 41 загальновійськової армії Центрального військового округу – уродженцю Тувинської АРСР рядовому на посаді санітарного інструктора Донгаку Вадиславу та уродженцю м. Тули Тульської області Терешонкову Артему – за скоєння кримінального правопорушення. Ухвалено обом злочинцям «призначити покарання у виді довічного позбавлення волі».

Апеляційна інстанція- Київський апеляційний суд- 4 лютого 2026 року залишив у силі заочний вирок вбивцям чернігівців. Суди вживали додаткових процесуальних заходів, аби виключити будь – які сумніви щодо неупередженості під час розгляду справи та ухвалення вироку.

Фото з архіву Віри Фурман і відкритих джерел

Матеріал підготовлено в межах проекту «Діалог між медіа та судовою владою для прозорості правосуддя».