"Дурниця, що мене залишилася тільки половина. Є серце, щоб любити моїх рідних" (фото)

- Вони досі болять, - зітхає Валентина Кириченко з Великого Щімеля Щорського-го району. - Біль немов висить над ліжком - саме в тому місці, де повинні були б бути ноги. Якби вони були.

Згадує, як колись прочитала про дівчину, що потрапила під поїзд.

Їхала кудись зі своїм хлопцем.

Оступилася і впала з перону.

Її ноги в рожевих босоніжках поїзд протягнув за собою кілька метрів.

Було моторошно і страшно за долю незнайомки. Без ніг вона здавалася приреченою.

Тепер в такому ж стані вона сама. Але зараз, у свої 75, знає точно: навіть коли стаєш калікою, життя не закінчується. І в ній теж є місце для радості.

Головне - вміти знаходити її в звичайних речах.

Вони жили (крім неї, у батьків було троє молодших синів) в самому кінці села. До школи - кілометрів зо три. Взимку - не те що дороги, світу білого не видно. Далеко, важко. А з іншого боку - весело: з усіх заметів можна на сумці з книжками-зошитами з'їхати.

Пізніше так само далеко було ходити в клуб. Не так ніг, як чобіт було шкода.

-А ми на чоботи калоші натягнемо, і ніякий бруд не страшний. Зате повертаєшся з клубу - ніби кіно дивишся. Дівчата йдуть з піснями попереду. Хлопці - трохи подалі.

По дорозі обидві групи потроху розсіюються. І тільки ті, хто жив далі всіх, завжди були в курсі, хто кого проводжав. А найцікавіше: хто залишиться до самого кінця. Коли хлопець був один, ми з подругою ледве не об заклад билися: яку з нас двох він вибрав. Йдемо не обертаючись, а самих аж розпирає: до кого він загорне?

Так було, поки з армії не прийшов наш сільський гармоніст Андрій Кириченко. Він став проводжати тільки мене, і «кіно» закінчилося ...

Їй було 18, коли Андрій (на сім років старший за неї) заслав старостів. Восени 1955-го відгуляли весілля. Наречена була в квітчастому платті і в надзвичайно модної тоді «газовій» фаті.

Жити молоді пішли в старий будинок покійних батьків Андрія. Раніше там господарювала його старша сестра, але вона вийшла заміж і перебралася до чоловіка. Тим часом прийшов з армії молодший брат Андрія. І теж одружився. Привів дружину в той же будинок.

- Стало, як у гуртожитку. Біля однієї стіни - наша ліжко, біля іншої - їх. Потім народилися діти. І ми біля наших ліжок поставили ще й колиски. Їхні брати зробили самі.

- І як ви уживалися - дві сім'ї в одній кімнаті?

- Нормально. Все було по-чесному. В одній половині печі я обід готувала, в іншій - невістка. Щось позичити, допомогти або за дитиною приглянути - один одного виручали. Жили мирно, без сварок.

Коли побудували нові будинки, навіть трохи шкода було роз'їжджатися.

Їхній старшій - Тамарі - було два роки, коли народилася (в 1959-му) ще одна дочка. Назвали Ніною. «Добре, що дівчатка», - не раз думала Валентина, коли вони допомагали їй на фермі доїти корів. Прийшла туди підмінною дояркою і залишилася на 24 роки. (І навіть тут-хоч зайве розповідати, яка це тяжка праця, - жінка примудряється знайти позитив: майже на цілий рік раніше вийшла на пенсію.)

У 60 овдовіла. Нелегко залишитися одній в такому віці - після 42-х разом прожитих років. Зневіритися не дали дочки: вони вийшли заміж, порадували онуками - було заради кого жити. Постійно знаходила якесь заняття, щоб не думати про сумне. Захопилася вишиванням - раніше на це не вистачало часу. У ягідний і грибний сезони днями пропадала в лісі.

- Весь час в гумових чоботях. Ноги в них постійно або холодні, або мокрі. Тому я не дуже переживала, коли на п'яті з'явилася тріщина. Як завжди, думала: саме пройде. А воно чим далі - тим гірше. Коли терпіти вже не було сил, довелося їхати в лікарню. З Щорса направили до Чернігова: виявилося, що у мене була не просто тріщина на п'яті, а, як її називають медики, діабетична стопа - хронічне ускладнення діабету. З ним я жила більше 20 років. Хвороба мене майже не турбувала.

Чекала свого часу, аби розгулятися на всю силу. Болі були такі, що хоч живцем до Бога. Ставало легше тільки після знеболюючого. Я страшенно мучилася, благала, щоб його кололи і кололи. Лікарі говорили: часто не можна, «посадимо» серце. Мені було все одно: тільки б хоч трохи вщухла біль.

Вона затихла, коли (в 2003 році. - Авт.) ампутували ногу. Вище коліна. Не було ні сліз, ні страху. Може тому, що була не одна така: в палаті - вісім ліжок, і на кожній - жінка без ноги.

Разом-не на самоті. Навіть підсміювалися один над одним. Після лікарні я майже рік провела в родині молодшої дочки. Вона теж живе в Щімеле. У них - новий будинок, там рівніше підлога, ніж в моєму, легше було пересуватися на візку.

Потроху прийшла в себе. Почала ходити з милицями. Так скучила у своїй немічності по роботі, що хапалася за будь-яку. Навіть город полола: виїду з двору, абияк переберусь з візка на табуретку і рву бур'яни. Допомоги, може, й небагато, а мені - така радість.

Якби все так і залишалося, до кінця днів своїх дякувала б долю. Але то був тільки перепочинок. У позаминулому році знову виникли ускладнення хвороби. Знову була операція. Вона більш ніж на півроку прикувала мене до лікарняного ліжка. Подумки я не раз прощалася з рідними. Але, видно, не все ще нещастя витерпіла на землі. У 2011 році у мене почалася повзуча гангрена. Ампутували другу ногу. Але я жива. Століття буду молитися за хірургів обласної лікарні Андрія Віталійовича Присяжного, Вадима Миколайовича Корчинського, Олександра Михайловича Дятла, Максима Миколайовича Губкіна та районної - Миколи Петровича Парфенюка, Йосипа Володимировича Карпушина.

Дурниця, що на мене залишилася тільки половина. Є серце, щоб любити моїх рідних. І руки, щоб їх обіймати ...

Сім'я у неї велика. Дочка Ніна з чоловіком подарували їй двох онуків. Тепер вони вже дорослі (Юрій їздить на заробітки, а Ірина працює бухгалтером у приватного підприємця в Щорсі), самі стали батьками. Так що у баби Валі іще і троє правнуків є. Каже: ніби сонце заходить з ними в будинок. Зацілують, розвеселять. А вона їм пісні поспіває.

Наймолодший з онуків - Віктор, син старшої дочки Тамари. Поки не одружений. Навчається у Києві. Буде лісоводом.

З його батьком у Тамари життя не склалося. Зате всі добре у другому шлюбі.

З ними і живе Валентина Петрівна. У тому самому будинку, який колись збудували з чоловіком. Тільки переробили його небагато.

Доглянута, шановна. І якщо б не знала про її біду, могло б здатися, що цілком щаслива. На те, що без ніг, не нарікає.

- З цим, - каже, - вже навчилася жити. Шкода, що очі неважно бачать, а то б вишивала, як раніше, не піднімаючи голови. І без роботи дуже страждаю.

Буває - аж випрошую її. Хоч якусь: скласти білизна, яке дочка випрала, або гриби, зятем зібрані, перебрати ...

Миша все говорить: відпочивайте, я сам. А я йому: давай почищу їх, начебто сама в лісі побуду.

Вони важко працюють: і господарство велике, і город. Якби носили ноги (шуткує. - Авт.), Все б їм допомагала.

Велике вікно біля ліжка - її вікно в світ. Пробіжить кролик по двору, пастух прожене стадо, сусіди пройдуть - це для неї подія. А як побачить, що хтось повертає у двір, шукає свого «коня» - прив'язану до перильця мотузку. Тримаючись за неї, сідає. Приладжує ковдру так, щоб не було видно, як багато під ним порожнього місця. І зустрічає гостя посмішкою.

До теми

У Чернігівській області и зареєстровано більше 23-ти тисяч хворих на цукровий діабет, що становить майже 3 відсотки населення. Однак кількість людей з недіагностованим цукровим діабетом в 3-4 рази більше.

Найбільшу загрозу становлять судинні ускладнення цукрового діабету. У хворих старшої вікової групи це інфаркти, інсульти, розвиток гангрени ніг з необхідністю ампутації. Ці ускладнення є основною причиною інвалідності та смертності и хворих.

З метою зниження рівня захворюваності на цукровий діабет, зменшення кількості ускладнень внаслідок цієї хвороби (на виконання Постанови Кабміну від 19 серпня 2009 і роки № 877 «Про затвердження Державної цільової програми« Цукровий діабет »на 2009-2013 рр..») Третьої сесією шостого скликання и (2011 р.) Чернігівського облради була затверджена (і нині діє) Програма Цукровий діабет »на 2011 - 2015 рр..

Марія Ісаченко, газета "ГАРТ" № 38 (2583) від 20.09.12