Кавказькі нотатки Олександра Волощука

Кавказ я люблю давно. Відтоді, коли потрапив на цю благословенну землю вперше. Кавказькі вершини надихають на нові мандри і гірські сходження, а люди, які там живуть, відразу і назавжди стають вірними друзями.

І хто б що не казав про потенційну небезпеку мандрівок по Кавказу, я ніколи не звертаю на такі розмови будь-якої уваги.

Оскільки, вважаю, добре усвідомив основу менталітету кавказців – «Приходь до нас з миром, і станеш кращим другом і дорогим гостем. Але ніколи не приходь зі зброєю…» І в цих словах – справжня суть Кавказу.

Побувавши упродовж останніх семи років у всіх без винятку регіонах Кавказу і Закавказзя, я й нинішнього року два місяці власного вільного часу присвятив цьому одному з найкрасивіших і найгостинніших куточків нашої планети. Яким же постав  переді мною Кавказ у серпні-вересні 2012-го і чим я там займався?

«Упокій, Господи, души загиблих на місці цьому воїнів…»

Однією з найцікавіших моїх справ не Кавказі стала участь в пошукових експедиціях на льодовиках Ельбрусу, присвячених 70-річчю оборони Кавказу. У вересні 1942 року на південному схилі найвищої гори Європи загинула рота бійців-червоноармійців лейтенанта Геворка Григор’янца, які йшли вибивати німців з дивізії гірських стрілків «Едельвейс», що засіли на Ельбрусі і найближчих перевалах.

Наші бійці потрапили під прицільний перехресний вогонь і майже всі залишились на ельбруській кризі (зі 104 бійців живими зосталося лише троє). З часом тіла загиблих поглинув льодовик. З кожним роком клімат теплішає і це відчувається навіть високо в горах. Льодовики на Ельбрусі тануть і щороку віддають тіла загиблих солдатів.

Незвичністю експедиції, в якій брав участь автор цих рядків, полягала у присутності в ній православного священика – настоятеля Свято-Георгіївського храму міста Тирниауза ієромонаха Ігоря (Васильєва). Адже знайти останки убієнних бійців – це лише половина справи. За християнськими законами треба їх відспівати, впокоїти їхні душі.

Вже перший день пошуків у районі Льодової бази (висота приблизно 3600 метрів) дав результат – було знайдено тіло майора Амвросія Богверадзе, грузина з Кутаїсі, 1905 року народження (при ньому знайшли партквиток). А на льодовику Гарабаші (3700-3800 м)  натрапили на те, що залишилось від ще близько десятка радянських бійців. За 70 років льодовик так перемолов їхні тіла, що ми побачили лише кістки і шматочки людської плоті… І нехай не над мертвими тілами, а над спотвореними природою і часом останками, нехай не на кладовищі, а на льодовику, але все ж таки пролунали слова православного священика: «Господи, упокій души загиблих на цьому місці воїнів…»

Знахідка на Терсколі

На іншому ельбруському льодовику – Терсколі – нашу експедицію чекала ще одна знахідка – тіло загиблого альпініста. Судячи зі спорядження і стану тіла трагедія сталась від трьох до шести років тому. Встановити особу загиблого на місці було неможливо, адже при ньому не виявилося жодних документів. По тілу зробити це також майже неможливо: обличчя муміфікувалося (крига «висмоктує» з плоті вологу), а від шиї до ніг тіло до кісток склювали  хижі птахи. Єдина «зачіпка», яка, можливо, допоможе рятувальникам Ельбруського загону МНС встановити особу бідолахи – це годинник, що залишився на його руці.

На Ельбрусі, на жаль, подібні «знахідки» трапляються щороку. Хоча в технічному плані сходження на цю гору не є дуже складним (не потребує досконалих альпіністських навичок), але через мінливу погоду Ельбрус є дуже небезпечним. Потрапив у туман або завірюху, збився зі стежки – і впав у льодовикову тріщину. Не розрахував власні сили, помилився зі спорядженням, затримався на спуску – і замерз. Гори люблять сміливих, але не прощають помилок і самовпевненості…

Одному Аллаху відомо…

Після видання власного «Кавказького щоденника» я вирішив проїхати по старих друзях і знайомих, про яких писав у своїй книзі. Щоб подарувати їм примірники «Кавказького щоденника» і знову побачити й «відчути» той Кавказ, про який більшість громадян мають, на жаль, лише спотворене телевізором уявлення. Який же він, Кавказ, сьогодні? Зокрема, ті його регіони, які ми звикли називати «гарячими точками»?

Найбільший парадокс полягає в тому, що зовні найспокійнішим регіоном на Північному Кавказі наразі є Чечня. Тут давно не стріляють, Грозний відбудовується шаленими темпами, споруджуються сучасні широкі дороги, Москва вкладає в економіку республіки величезні кошти, компенсуючи руйнації від двох чеченських військових кампаній. Рамазан Кадиров дякує за допомогу Аллаху (а не Москві) і навіть запрошує повертатися до Чечні росіян та інших не мусульман, які залишили республіку після 1993 року, обіцяючи їм і роботу, і житло (але чомусь майже ніхто не поспішає повертатися).

Бойовики-вахабіти, котрі ще торік знаходилися в гірських лісах Ічкерії (південно-східна частина Чечні), витіснені у сусідній Дагестан і здійснюють джихад вже там. Можна спокійнісінько проїхати всю Чечню із заходу на схід без жодної перевірки документів і зупинок на постах. Навіть ті південні райони республіки, в котрих два роки тому діяв безстроковий режим «зони контртерористичної операції», є сьогодні відкритими для відвідання навіть іноземцями (2010 року автору довелося сплатити штраф за «несанкціоноване проникнення» в Шатойський та Ітум-Калінський райони, де якраз і була та сама «зона КТО»).

Рамазан Кадиров на посаді керманича Чечні почувається дуже впевнено і, складається враження, відчуває себе вічним. Навіть висуває територіальні претензії до сусідніх Інгушетії і Дагестану. І якщо претензії до східного сусіда ще якось можна зрозуміти (після депортації чеченців 1944 року частину їхньої території Сталін подарував Дагестану), то закиди на адресу Інгушетії видаються, щонайменше, дивними.

Адже чеченці і інгуші – братні вайнахські народи, між якими ніколи – ні за царя, ні за радянської влади, ні після 1991 року – не було навіть адміністративного розмежування… У Москві ж на такі дії чеченського «князька» Кадирова-молодшого дивляться крізь пальці. Мовляв, конституційний порядок у республіці підтримує, сепаратизмом не «хворіє», - то й добре…

А що ж прості чеченці? Переважна більшість із них – трударі, які хочуть жити в мирі і не хочуть нової війни. Їх і Рамазан Кадиров, і нинішній стан речей у Чечні цілком задовольняють. Ті ж, хто звик дивитися у майбутнє, розуміють, що рано чи пізно федеральні гроші закінчаться. Що буде потім – одному Аллаху відомо…

За рівнем корупції з Чеченською Республікою може конкурувати хіба що сусідній Дагестан. Безслідне зникнення людей, які намагаються створити будь-яку опозицію діючій владі, і позасудові страти також стали в Чечні буденним явищем. Коли, перебуваючи в Грозному, я прочитав своєму другові-чеченцю кілька розділів із власного «Кавказького щоденника», той задумливо сказав: «Олександре, все те, що ти написав, є правдою. Ми цю правду також знаємо, але вголос про неї не кажемо. І твою книжку я нікому не показуватиму. Бо ще хочу жити…»

«Що в рюкзаку?»,  «Чому борода?»

Якщо у Чечні бодай зовні все спокійно і добре, то поруч, у Дагестані, все навпаки. В цій найбільшій кавказькій республіці вже півтора десятиліття йде неоголошена війна влади з опозицією. Перша представлена корумпованими чиновниками, друга – бойовиками і вахабітами. Останні знаходяться поза законом, а перші роблять вигляд безкомпромісної боротьби з «незаконними збройними формуваннями».

Мандрівника в Дагестані перевіряють. Кожного дня, в містах і на дорогах. Дивляться документи, копаються в речах і задають питання на кшталт «Чому з рюкзаком?», «Що в рюкзаку?», «Чому борода?»… Цього разу за шість днів перебування в Дагестані мене перевіряли чотири рази. Найприскіпливішою була перевірка в Хасавюрті. Коли стояв з піднятою рукою на трасі за містом, зупинилась машина, з якої раптом вийшли озброєні автоматами люди. Виявилося, що це місцева поліція. «Ми зобов’язані вас перевірити».

Сперечатися не було сенсу, тому сів до тієї ж машини і незабаром був у міськвідділі поліції. Перевірка тривала півтори години, в мені підозрювали терориста, «лісового брата» і ще бозна кого. Підключили до перевірки ФСБ. Я ж найбільше непокоївся за великий дагестанський кинджал, куплений в Махачкалі, який лежав у нетрях рюкзака. Коли хасавюртівські поліцейські переконалися, що перед ними дійсно мандрівник, а не бойовик, то вибачились і відпустили. Навіть вивезли на машині до найближчого поста на трасі. Розуміючи специфіку регіону, я не мав жодних претензій до охоронців дагестанського правопорядку.

Випадок у Махачкалі

Найбільшим (710 тисяч чоловік населення) і водночас най неспокійнішим містом Дагестана є Махачкала. Тут мало не щодня або вахабіти когось стріляють, або «силовики» проводять спецоперації по знешкодженню «вахів». Поліція тут ходить у бронежилетах і оточує свої відділки великими залізобетонними плитами. Та все одно …боїться. Показовий випадок трапився зі мною в Махачкалі 21 вересня. Цього дня було велике християнське свято – Різдво Пресвятої Богородиці.

Повертаючись після святкової служби з місцевого православного храму, я за звичкою був одягнений у камуфляж, і раптом почув позаду себе свист. Не маю звички обертатися, коли свистять, тому ніяк не прореагував. Свист повторився. Залишаюсь незворушним і йду далі. Тепер вже кричать – «Ей!» Обертається жінка, що йде попереду і жестами показує, що кличуть саме мене. Обертаюсь і бачу поліцейського з автоматом. Знаючи, що боятися мені нічого, сміливо підходжу до нього і, посміхаючись, тисну йому долоню й кажу – «Салам алейкум!». Але в очах поліцейського у цей час помічаю …страх. Бо він не знає, що може трапитися наступної миті – чи то я підірву його гранатою, чи то вистрілю…

Працювати поліцейським в Махачкалі, та й взагалі у Дагестані, нині дійсно небезпечно. Пригадую слова чергового міліціонера в райвідділі міста Буйнакська, почуті 2010 року: «Здається, що ця напруга в республіці ніколи не скінчиться. Багато хто чекає на нову кавказьку війну. Треба кудись звідси їхати…»

Шаріатське весілля

В дагестанському аулі Согратль (неподалік від славетного Гуніба) я вперше у житті потрапив на гірське весілля. Для мене, як для не мусульманина і не місцевого жителя, це весілля було дуже дивним. По перше, на ньому не було ніякого алкоголю. По-друге, жодних пісень, танців, великих радощів. По-третє, я майже не бачив наречених. Посеред двору стояв великий стіл з самоваром (не електричним, а тим, що розтоплюється дровами), тарілки з бараниною, солодощами, овочами.

За столом сиділи виключно чоловіки, жінки ж концентрувалися на другому поверсі будинку. Із самовару постійно підливався чай, дагестанські чоловіки (в Согратлі живуть переважно аварці) неспішно попивали його і розмовляли. Неподалік двору, де справлялося весілля, знаходилась сільська мечеть і, коли приходив час намазу, всі чоловіки підводилися з-за столу і йшли молитися. За 15-20 хвилин поверталися і продовжували чаювати. Як пояснили гостю (тобто мені), таке весілля по-аварськи називається «мавлід» і проводиться майже за законами шаріату.

Українець навчив аварців пити чай

Зазвичай під час власних мандрівок я намагаюся знайти в місцях, де перебуваю, український слід. Але в Согратлі він сам знайшов мене. На вищеописаному шаріатському весіллі познайомився з місцевим істориком Магометом Маркуловим, який розповів, що в 1924-1940 роках у Согратлі працював лікарем українець Семен Максимович Радченко.

Він назавжди залишився у вдячній пам’яті жителів аулу, і не лише тим, що професійно лікував горян від усіляких хвороб. Семен Радченко навчив согратлінців … пити чай. До його приїзду в аул тут майже не знали чаю, вживаючи традиційні для Дагестану кисломолочні напої. А український лікар так «підсадив» горян на чай, що в радянські часи 80 % всього чаю, який постачався в Гунібський район, продавався саме в Согратлі!

Семен Максимович Радченко помер 1946 року і похований у Харкові. Але в Дагестані його пам’ятають і кілька років тому біля согратлінської лікарні на його честь було встановлено пам’ятну плиту.

Охоронець каменів

Коли з Дагестану повертався у Приельбрусся, то завернув у чеченське місто Урус-Мартан до давнього знайомого – директора місцевого етнографічного музею Адама Сатуєва. А той повіз мене в передгірне село Гехі-Чу. «Хочу познайомити тебе з незвичною людиною. Він є охоронцем каменів», - сказав Адам.

Поки їхали в Гехі-Чу, мій супутник розповів таку історію. У 2001 році Адам шукав на березі річки Гехінки красиві і незвичні камені для експозиції свого музею. Раптом до нього на берег річки із села спустився дідусь і почав дорікати:

Чоловіче, навіщо ти забираєш каміння? Через таких, як ти, річка розмиває береги і руйнує наші будинки. Забирайся звідси і більше не приїжджай!

Адам пояснив дідусю, що камені йому потрібні виключно для музею, щоб показати красу природи людям. Той пом’якшив своє ставлення до незнайомця і запросив до себе. А потім упродовж десяти років сам допомагав Адаму, підшуковуючи йому незвичні за формою і структурою камені.

77-річний охоронець каменів Алеві Супаєв зустрів нас радісною посмішкою. Кілька місяців тому його «розбив» інсульт, але, як справжній чеченець, він зібрав залишки сил і поки що дає собі раду. Ми довго розмовляли, сидячи у просторому дворі. Алеві згадував своє дитинство, батька Анду, який 1918 року воював проти Денікіна, важкі роки депортації…

Розповів, як у 1999-му, під час другої чеченської кампанії на берег річки приїхав військовий «Урал» і солдати-«федерали» для якихось своїх потреб стали завантажувати у кузов машини каміння. Алеві підійшов до військових і теж попросив їх забиратися геть. Солдати, батьки яких, мабуть, не навчили дітей поважати старших, наставили на діда зброю. Той не злякався, рукою відвів від себе дуло автомата і попросив покликати старшого.  Офіцер виявився більш чемним, він все зрозумів і наказав своїм солдатам вивантажити з машини камені…

В кінці нашої розмови Алеві, вже, мабуть, передчуваючи близькість власної смерті, сказав: «Я ще тут, на землі, а душа моя вже біля каменів»… Коли ми з Адамом збиралися повертатись в Урус-Мартан, Алеві підкликав мого друга і нечутно для мене мовив йому: «Я вже не зможу вийти на берег річки, але дуже хочу подарувати Олександру красивий камінь. Зроби це замість мене, Адаме». І тільки-но ми спустилися до берега Гехінки, як Адам знайшов надзвичайно красивий і незвичний камінь. Тепер він залишиться у мене назавжди, на добру згадку про чеченця Алеві Супаєва, охоронця каменів…

P. S. Вкотре відвідавши благословенний Кавказ, я зайвий раз переконався в щирості і гостинності людей, які тут живуть. Той, хто хоча б раз у житті приїздить сюди з миром і чистою душею, зберігає найкращі спогади на довгі роки. Але як же хотілося б, щоб тут запанували мир і спокій. Адже ще у ХІХ столітті про Кавказ якнайкраще сказав письменник-декабрист Олександр Бестужев-Марлінський – «Дайте Кавказу мир і не шукайте земного раю на Євфраті. Він тут…»