Стукальці про українофобську атмосферу в Криму

Сім'я Олега та Ірини Стукальців мешкала у кримському місті Керч.

Місяць тому разом з чотирма дітьми — 5-класником Марком, 3-класницею Вікторією, майбутньою першокласницею Алісою та дворічним Богданчиком — переїхала жити до Носівки.

У Криму подружжя залишило житло, роботу, автомобіль.

До материкової України Стукальці приїхали потягом.

 — Ми з Іриною жили у Кривому Розі, звідки я родом, — розповідає Олег Стукалець. — Коли дізналися, що Ірина вагітна третьою дитиною, вирішили переїхати до Керчі, де жили батьки дружини. За п'ять років життя на півострові я зрозумів, що рано чи пізно Крим стане гарячою точкою.

— Як опинилися саме у Носівці?
— Причин декілька. По-перше, на Чернігівщині у мене багато родичів по материній лінії: і на Корюківщині, і на Сосниччині. Я часто бував у них у гостях. Оскільки ми люди віруючі — свідки Ієгови, важливо, аби у місті проходили збори нашої громади, — пояснює чоловік. — Шукали зібрання саме з українською мовою. Таких в області два: Прилуки та Носівка. Житло у Носівці значно дешевше.
Переїздити збиралися у вересні. Але через кримські події переїхали на півроку раніше. До того ж дружині скоро народжувати. І невідомо, у якому статусі опиниться Крим. З громадянством дитини могли б бути проблеми, а нам цього категорично не хотілося.
— Чи не боялись їхати з південного кордону на північний?
— Коли виїздили з Криму, не усвідомлювали, що Чернігівщина теж знаходиться на кордоні з Росією.
Зараз Стукальці тимчасово проживають у будинку по вулиці Троїцькій. Його знайшли через знайомих. Помешкання, що планують придбати, потребує ремонту. В'їхати у нього сім'я поки що не може.
— Щоб купити нове житло вам, певно, треба продати старе? З цим зараз, мабуть, великі проблеми?
— Ми не планували продавати дім у Керчі. Хотіли возити туди дітей на оздоровлення. Будинок у Носівці купуємо на заощадження.
У Керчі Олег разом з партнером займався підприємницькою діяльністю. На базарі у нього була точка з ремонту мобільних телефонів та продажу мобільних аксесуарів. Говорить, що бізнес довелося згорнути. Його партнера, колишнього військового, призвали до російської армії. Зараз Олег шукає нову роботу на новому місці, а сім'я живе на заощадження. 
— Виїхати на материкову Україну було важко? Чому не поїхали машиною?
— Знали, що потягом точно можна дістатися. Автомобілем, думаю, важче. Та й Ірині з дітьми у потязі зручніше було. Наш потяг три години стояв у Джанкої. Військових ми не бачили. Хіба що у цивільному. Тільки військова вантажівка була.
Атмосфера у Криму в цілому українофобська. Усе, що пов'язане з Україною та українцями, не вітається.
— По місту відверто військових видно не було, — продовжує Ірина. — Більше російські козаки. До референдуму вони зосереджувалися, переважно, біля військових частин.
Ті, хто переходив на бік Росії, у своїй масі — етнічні росіяни.
— У Керчі населення загалом проросійське. Люди знали, що перейдуть до Росії. Настрій у них був святковий. Мій партнер по бізнесу — колишній міліціонер. Він вважав це не інакше як звільненням від української окупації.
Те, що українські канали замінили російськими, для Криму нормально. Місцеві вже давно дивилися на події в Україні російськими очима. Ми ж не дивилися російські новини взагалі.
Усі чекали, що до Криму приїде «Правий сектор» і почне навертати до українства. Але ніхто так і не приїхав.
— Більша частина населення Керчі — соціально залежні люди: військові, бюджетники, пенсіонери, — продовжує Ірина. — Досить було розповсюдити інформацію, що вони не фінансуватимуться з боку України або що російська влада надасть пенсії утричі більші.
Хоча школярі Марк та Вікторія ще чекають документи з Криму, Носівська гімназія прийняла дітей на навчання. А майбутня першокласниця Аліса навіть ходила на підготовчі заняття.
— Ми швидко подружилися з однокласниками, — говорить Марк і згадує кримську школу: — У нас на перерві у школі кричали: «Хто за Росію, підніміть руки». З 30 чоловік не підняли руку тільки я і татарин Барі.
— Вам тут подобається?
— Дуже. Тато обіцяв нас зводити до лісу, — відповідає хлопчик. — На морі я був, у горах був, а от у лісі ніколи. Будемо там гриби збирати.
— Там і ведмеді є? — запитує Аліса.
— Ні, тільки кабани, — заспокоює доньку Олег.
— Як діти звикають до україномовної школи?
— Вони вчилися в україномовній школі, яких дві із трьох десятків шкіл Керчі, — говорить мама. — Ми хотіли показати дітям справжню культуру України, познайомити з літературою. Чим більше знає людина, тим менше її свідомістю можна маніпулювати. Ми хотіли, аби у подальшому діти вчили і кримськотатарську мову.

Тижневик «Вісник Ч» №14 (1456)

Збільшити