«Афганець» патрулює кордон. Прикриває напрямок на Київ

Пропозиція пройти пішки 15 кілометрів по бездоріжжю вздовж українського – російського кордону у складі озброєного спецпідрозділу «Афганець» була і адреналіном, і тестом на витривалість.

Мужчина має обов’язок перед рідною землею – захищати її. І відмовитися - було б не по-чоловічому. Адже в Слов’янську і на Луганщині побував...

Мені було легше. Я не ніс автомат, боєприпаси і інші речі необхідні воїну в бою.

Партизанськими стежками

Для інших 15-ти чоловіків чернігівського спецпідрозділу «Афганець» – у більшості за  50 років -  це було чергове тренування. Адже загін створений  саме для охорони чернігівського кордону, оборони міста. І, як це не дивно звучатиме, на крайній випадок -для партизанської війни.

… Неділя, 8 лютого. Ранок. Ми на українсько-російському кордоні. Нас інструктує один і керівників  Чернігівського прикордонного загону.

За його словами обстановка, поки що, спокійна. З російського боку  кордон охороняється силами  російських прикордонників.

Нам головне  - не допустити ніяких провокацій. Перевірити всю  15-кілометрову ділянку. Інші деталі інструктажу опускаю.

Завдання «Афганця» - перевірити свої можливості  та відпрацювати на місцевості взаємодію груп в умовах наближених до бойових. У бійців спецзагону в руках справжня зброя, а не муляж, як хтось може подумати.

Відпрацювання на місцевості

Говорити, розмовляти по телефону, ухилятися від маршруту – заборонено. Йдемо групами.

На відстані 50 метрів – російська територія.  Ми йдемо прикордонною стежиною.  Бачимо спеціальні засоби, які показують – кордон ніхто не перетинав  на цій ділянці.

Наші колишні «брати» також зі своєї території бачать:  український кордон укріплений.

Усі бійці «Афганця» вдягнуті в камуфляж, з розвантажувальними жилетами, з рюкзаками, і зброєю.

У мене – лише рюкзак з харчами журналістськими «заморочками», в тому числі  2-ма фотоапаратами.

Російський кордон добре видно завдяки довгофокусному об’єктиву. Нічого особливого. Траса.  Дєрєвні. А з нашого боку – села.

Що заважає партизану

Через 15 хвилин стає жарко.  Іде сніг.  Тиша.  Час від часу зупиняємося, коли якась група помічає щось незрозуміле або підозріле. Одразу  перегруповуємося, щоб зустріти надзвичай ситуацію.

На цій ділянці українського-російського кордону на території Чернігівщини  - ліс, чагарники, болота. По підмерзлому болоту йти найважче. Але добре, що підмерзло.

Як я казав, в загоні   - чоловіки «партизанського» віку – більшість пройшли війну в Афганістані. 

У декого уже й зайва вага. Саме в таких походах розумієш, як добре тримати  себе в прийнятній фізичній формі. І самому легше, і бойовим побратимам.

І зайці люблять Україну

На час короткого перепочинку виставляємо пости. З найбільш витривалих.

Автомобільна траса на російській території весь час тримає в напруженні. Адже можна чекати чого завгодно. Придивляємось: чи не видно слідів поза стежкою?

В одному з місць побачили, як сполохали зайця. Він помчав на нашу територію.  Ясно. Навіть зайці розуміють, що в Україні жити вільніше J.

Бачимо село в Росії. Воно на трасі  - там реве тракторець. Значить, щось роблять.

Укріплення і постріл

На одній із ділянок, яка майже впритул підходить до боліт, бачимо  виритий рів.  Він  - на російській території. Не підійдеш і не запитаєш та не зазирнеш: що там таке. На чужу територію - ні ногою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росія вириє рів на кордоні з Україною

Нам і свого вистачить, якщо ніхто «по-братському»  не душитиме.

Зустрічаємо українські прикордонні наряди. Вітаємося.

В одному з місці чуємо постріл. Головні подають знак. Присідаємо. Досвідчені воїни сходяться на тому, що постріл з автоматичної зброї. На російській території. Припускають, що якийсь браконьєр підстрелив чи намагався підстрелити дичину. Більше пострілів нема. Рухаємось далі.

Привал і вогонь без вогню

Пройшовши найтяжчі ділянки боліт, де тебе кидає під час ходи з купини на купину, робимо привал. Виставляємо пости.

Наші чернігівські воїни –«афганці» дістають  похідні  пристрої – готують чай і підігрівають кашу на вогні, якого не видно. Все за законами війни.

Після привалу йти стає легше. Солодкий чай і легенький перекус відновили сили.

Раз-по-раз  звертаємо увагу на прекрасну природу в цих незайманих місцях.

Дивуюся, як часто ми міняємо азимут руху. Але майже завжди перед нами стовпи.

З нашого боку – попередження, що це український кордон, з іншого – російською написано попередження про український кордон.

Тільки потім, удома, переглянувши уважно карту, я бачу, як круто кордон міняв напрямок. Якби ми йшли по сонцю, а не по карті, то зайшли б Росію. Прямо там ходити не можна J. Правда, уважний і спостережливий – не заблукає.

Російські прикордонники

В одному з місць  - потічок, і невеличке озерце перед ним. І – знак попередження, що за ним - Росія. За потічком село. Якесь наче безлюдне. Тільки гавкають собаки.

На хатах відкриті чорні отвори сіновалів. Таке враження, що там об лаштовані спостережні пункти.

Помічаємо і російський прикордонний наряд  на «Ниві».  Нас помітили і уважно розглядають у бінокль.

У нас своя служба – у них своя. Вони охороняють свою землю, ми – свою.

І будемо охороняти. Бо так треба жити з сусідом, який  зробив нас ворогом. Адже нинішній Кремль вбив  це у голови своїм громадянам.

Ми просто все робимо для того, щоб захистити свою землю від тих окупантів , які прийшли «визволителями» на Донбас і Крим  і  «по-братському» знищили їх. Ми не дамо, щоб знищили нас.

Фото і відео автора

Владислав САВЕНОК

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити