Я був готовий померти: письменник Макс Стрікс про те, як став на захист рідного Чернігова

"Двічі вдалося уникнути смерть. Тепер маю два дні народження". Так говорить чернігівський письменник Максим Пєтухов (літературний псевдонім Макс Стрікс, – ред.) про 3-тє березня. Того дня снаряди влучили у 21 школу. Там розміщувався штаб, Максим був у теробороні. За декілька годин до того, як у школу влучили снаряди, він здав зброю, бо захворів.

Максим Пєтухов народився 6 квітня 1971 році у Краматорську. З п'яти років живе у Чернігові. Після закінчення університету у Чернігові, емігрував до Латинської Америки. Там прожив десять років. Згодом повернувся до України та викладав філософію у Київському авіаційному університеті. Останні п'ять років Максим займається літературною діяльністю. На запитання, що змусило писати, відповідає: "Це був крик душі. Це потреба". В інтерв'ю Суспільному Максим розповів, як війна змінила його життя та творчість.

Пане Максиме, 24 лютого, як розпочався Ваш день?

24 лютого я не спав. Напередодні, я записався на курси програмування, і я всю ніч займався. Тому, про війну, я дізнався з самого ранку, коли надійшли найперші повідомлення. Я не очікував. Я до останнього не вірив, що Володимир Путін зміг прийняти таке рішення – напасти на сусідню країну. Я здзвонився зі своїми друзями, які були за кордоном, і повідомив цю жахливу звістку. Вони були в шоці.

Далі я знаю, Ви пішли у військкомат? Що передувало цьому рішенню?

Коли росіяни почали наближатися до Чернігова, я почув виступ міського голови Владислава Атрошенка, який закликав тих, хто може – взяти до рук зброю. Я тут вчився в університеті, тут мої друзі. Багато з нас пішли. Я знайшов адресу, де видавали зброю, і ми пішли. Там уже було дуже багато людей. Це були люди різного віку від 18 до 60 років. Ми просто йшли захищати своє рідне місто. Ми знали, що проти нас сильна армія: з танками, БТРами, ракетами. Багато з людей ніколи не тримали зброю у руках.

А ви тримали зброю в руках, вмієте стріляти?

Ви знаєте, хоч я ніколи не служив в армії, але поводитися зі зброєю – вмію. Я добре стріляю, я багато стріляв у тирі, там і навчився.

Максиме, коли велися бойові дії чи було страшно?

Ви знаєте, ні. Була рішучість стояти до кінця. У той день, коли на нас пішли білоруси, ми очікували, що буде велика атака на місто. Ми готувалися. Коли нас привезли на наш пост у 21 школу, наш командир сказав, що в стіні зробили пролом, і якщо ми виживемо – будемо відступати через нього. Після цього, один з наших побратимів сказав, що я на таке не підписуюсь і пішов. Всі інші залишилися. Я написав тоді всім в телеграмі, що вибачте, якщо щось не так. Я попрощався зі всіма. Я не думав, що ми переживемо цей бій. Ми були готові там померти.

Ми вже раніше спілкувалися і Ви розповідали, що вам вдавалося декілька разів оминути смерть. Розкажіть нашим читачам про ці випадки?

Коли ми стояли 24 години на добу в холоді, я застудився. Багато тоді побратимів теж захворіли. У нас не було ніяких ліків. Ми тоді дислокувалися у 21 школу. Я звернувся до командира і розповів, що погано себе почуваю. Він сказав, щоб я пішов і підлікувався. 3 березня, зранку, я здав зброю і вийшов із 21 школи. Після обіду, у 21 школу влучила бомба. Я отримав дзвінок від одного із моїх побратимів, що він тримає на руках мертвого свого сина. Вони теж тоді були разом зі мною в школі. Тоді майже всі загинули.

У той день, коли я прийшов додому, я вирішив, що потрібно десь придбати ліки. У мене була висока температура, були простуджені нирки, було запалення легень. Коли я збирався йти в аптеку, мені зателефонували перед виходом - я затримався. Саме через декілька хвилин на цю аптеку, куди я збирався йти, і яка знаходиться біля мого будинку – впала бомба. Тепер вже 3 березня можна відмічати свій другий день народження.

Максиме, до війни, про що Ви писали?

До війни я писав фантастику. Книга називається “Єдність вічних”. Перша книга із цієї серії видана, вона продається в Чернігові у “Будинку книги”. Сюжет цієї книги, якоюсь мірою, показує ті події, які ми зараз переживаємо. Там теж є агресія, там теж є супротив, який зараз є в Україні. Ще є багато книг, є книжки, які я не встиг видати, бо почалася війна.

Ви багато пережили, багато чого бачили. Чи позначиться це на Вашій творчості?

Після закінчення війни, я обов'язково напишу те, що відбувається в Україні. Я обіцяв нашим побратимам, тим, з якими я служив. Ті важкі дні, назавжди залишаться у моїй пам'яті. Ці хлопці, які загинули, назавжди залишились у моїй пам'яті. Я про них напишу. Я обіцяв, і я обіцянку виконаю. Я напишу і про те, як працювали наші волонтери. Мене сильно хвилює, як знищують наші міста, зокрема Чернігів. Коли проїжджаєш вулиці, бачиш зруйновані будинки – жахливо. Люди скільки років це будували. Скільки роботи було зроблено. Мене також сильно надихають наші військові, які живуть в окопах і захищають нас. Я обов'язково напишу, яке воно було життя блокадного Чернігова.