Гарним танцюристам ніщо не заважає… потрапити на фестиваль у Сицилію. ФОТО

До того ж прямо з Чернігова, автобусом, за власний кошт. Саме так нещодавно вчинили учасники народного аматорського ансамблю танцю «Дружба» міського палацу культури.

Вони їхали до Італії на фольклорний фестиваль. Подорожували через всю Європу, зупинялися коли вже стемніє і спаде спека, щоб погуляти вуличками старовинних міст.

Григорій Самійлович, керівник ансамблю, заслужений працівник культури України, розказав про цю подорож.

А розповісти йому було що.

- Подорож у нас уже вдруге в Італію. Минулого року ми літали лайнером і мало що бачили по дорозі. А в цьому вирішили взяти в оренду автобус і проїхати весь маршрут. Ми їхали туди десь три з половиною доби. У готелях не зупинялися, бо це дуже «круто». Одну ніч провели у Відні, одну у Римі.

Тобто під вечір приїжджали до міста і цілу ніч ходили, дивились, гуляли. А вдень спали. У Римі і в Колізеї були, і в Імператорському палаці, у Ватикані побували. А коли вже зовсім вибилися із сил, то побачили фонтан перед Імператорським палацом, сіли, ноги опустили туди і відпочивали. А дорогою назад заїхали до Венеції.

- Де ви знайшли гроші на таку подорож?

- Ми звернулись з листом до Чернігівської міської ради, якусь сьому частину коштів вони допомогли зібрати. Трошки допомогло управління культури і туризму ОДА. Воно зазвичай підтримує нас.

Але в основному ми поділили кошти на всіх учасників (всього було 33 чоловіка). Це єдиний вихід – сподіватись на себе.

- Як виглядає Чернігів у порівнянні з цими містами старої Європи?

- У нас не погане місто. Може, архітектура не така грандіозна, як у визначних туристичних центрах, більш прості будинки. Єдине, що я би хотів, щоб у нас тротуари були заасфальтовані, бо як пізно увечері повертаєшся додому, то всі пальці позбиваєш…

- Що вам запам’яталося з подорожі?

- Там було одне місто високо в горах – не пам’ятаю назву – 1880 метрів над рівнем моря. Повиходили з автобусу, стоїмо і бачимо: хмари – як живі. Вони насуваються, насуваються, проходять через людину, і тіло після них стає таким липким-липким. Вулиці такі вузенькі, що автобусом заїхати у це місто не можливо. Але такі будинки, така архітектура!

Центральна пішохідна вулиця десь шириною 2,5-3 метри. І народ гуляє, ходить. Ідемо ми і мішки з костюмами несем в колону по одному, бо по двоє тісно. Зайшли ми туди на площу – ну дуже гарно, сцена стоїть, повно народу. Але «площа» - це голосно сказано. Бо це у нас у Чернігові Красна площа займає кілька гектарів. А у них вона трикутної форми і маленька, людьми забита. Нам не було місця, де покласти костюми.

А італійці такі безпорадні: вони говорять, говорять, говорять, а толку ніякого нема, бо вирішити це питання не можуть. Тоді я кажу: «Все, нас тут прийняти не можуть, тоді до побачення, ми спускаємось до автобуса». І робимо вигляд, що ми починаємо іти. Боже, вони забігали, знайшли якусь мотузку, одгородили нам клаптик біля сцени, щоб вже ніхто там не заходив. Взяли з кав’ярні кілька стільців, поставили на сцені для музикантів, і так концерт минув.

- Як вас приймали в Італії?

- Дуже добре. І не тільки під час виступів. Місцеві сім’ї там забирали учасників до себе і пригощали місцевими стравами. Ми потрапили на дачу до однієї сім’ї з Палермо. Там і хатка, і садочок, який потрібно поливати, бо дощ у тих місцях буває тільки взимку. І ось нам накрили стіл.

У нас основний продукт харчування – борщ, а у них - паста. Це макарони в різних соусах. Без нього не починають ні вечеряти, ні обідати. Після першої величезної порції пасти пішла ще якась паста – вже вермішель така тоненька. Потім баранчика вони жарять, і так воно довго все тягнеться одне за другим – бо почали ми десь о першій годині, а о п’ятій ми ще за столом, а у них ще там і кава, і різні десерти.

А коли закінчились запаси вина, вони завели машину і поїхали знову за вином. Дівчата із тріо «Журавка» проспівали українських та італійських народних пісень. То я вже почав натякати, що нам пора повертатись, бо це частування, здавалося, ніколи не припиниться.

- А як ви з ними порозумілись, чи не заважав мовний бар’єр?

- У нас було троє дівчат, які знають італійську мову, і офіційний перекладач. А взагалі порозумітися можна і без слів.

Я колись їхав у Хорватію – мене туди запросила літня школа по вивченню української мови, танців і співу вести хореографічне мистецтво. А зі мною у поїзді їхав студент з Америки. Хотів побачити наслідки бомбардування (коли була війна з сербами). Я не знаю ні слова по англійськи, він не знає ні російської, ні української, але ми всю дорогу розмовляли.

- Чи багато сьогодні в Чернігівській області хороших танцювальних колективів?

- Дорослих колективів зараз фактично немає. І у нас в місті, і по області. Тому що просто так ходити і бити ногами об підлогу… люди зараз намагаються заробляти гроші. Щоб поїхати на фестиваль, потрібно, щоб відпустку дали кожному на роботі, а не у всіх це виходить. Існують бальні танці, естрадні і народні.

Це дуже складний шлях, бо щоб стати хорошим танцівником, потрібно десь із 6 років до 16 займатися, а потім в ансамблі стажуватись. Так що якщо хтось хоче працювати, хай до нас іде. З першого вересня у нас працюють дитячі підготовчі групи. Я закликаю батьків, дідусів і бабусь: приводьте своїх діток в ансамбль «Дружба», і вони будуть обов’язково професійними танцюристами.

У наступному році керівник ансамблю, Григорій Самійлович Горбачук, буде святкувати ювілей – тридцятип’ятиріччя своєї діяльності. І хоча ансамбль функціонує вже 40 років, його учасники значно молодші: це дорослі, освічені хлопці та дівчата. Вони працюють, щоб мати гроші, і танцюють – для душі.

Бесіду вела Вікторія ГАВРИК

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити