Чернігівська духовність: У церковних спорудах чи в людських душах?

- Плануємо з сином-студентом приїхати на екскурсію в Чернігів, зустрічай, - радісним голосом повідомила знайома художниця з Харкова.

- Коли там у вас найголовніше міське свято? Хочеться отримати якомога більше вражень від легендарного Сіверського краю.

Ця телефонна розмова відбулася влітку і змусила задуматись: а й справді, на коли запросити гостей? І, як на зло, жодного захоплюючого місцевого дійства відразу не згадалося.

«Ну, приїдьте на День визволення від німецьких загарбників…», - запропонувала невпевненим тоном. Але така пропозиція харків'янам до душі не припала…

Вони все ж таки приїхали в кінці серпня, «озброєні» інтернетною інформацією про наших історичних осіб, архітектурні пам'ятки і культурні традиції. Повела їх звичними маршрутами: на Болдині гори, Вал, Красну площу, музей Коцюбинського. Старанно розповідала про все, що, зазвичай, розказують екскурсоводи, прагнучи «не осоромити» місто.

Коли настав час обіду - розгубилася. Не змогла пригадати жодної харчевні з місцевими блюдами та сіверсько-поліським колоритом. Зрештою зупинилися в «Колибі», перед тим позазиравши в «Кубу», «Два гуся» та інші заклади з химерними назвами, що погано запам'ятовуються. Під час обіду розмова потекла таким руслом:

- Їздили ми чималою компанією минулої осені до Луцька, - блаженно поринула у спогади уродженка степового краю. - Там якраз святкували День міста - ото вже набралися вражень! А перед тим, навесні, були у Львові: вони дуже цікаво відзначають День святого Юра, покровителя міста. А урочистості з нагоди визволення там восени. Я ж думала, і в старовинному Чернігові є, принаймні, храмове свято з хоровими співами, етнофестивалем, місцевою кухнею, народними промислами...

Наша хвороба: своїх не цінуємо

Не дуже помилюся, якщо скажу: про своїх земляків, святих мучеників князя Михайла й боярина Федора, щось чула хіба десята частина чернігівців. Сама перевіряла, запитуючи сусідів і знайомих: люди щиро дивуються (уперше чують), що є у місті православний храм (якому вже 200 років) на честь цих святих. «А звідки це такі взялися? - допитувався віруючий сусід. - Мабуть, новенькі…»

Почувши, що з часу їхньої смерті минуло понад 750 років - засоромився власної необізнаності. Як же так? Вийшовши на пенсію через хворобу, чоловік «ліквідував білі плями» у своєму розвитку: читав духовну літературу, святих старців, постував, ходив на служби, слухав проповіді, а про таких не чув. І думав, що церква над Стрижнем, у районі Красного мосту, - не діюча. Коли ж відвідав цей храм - вельми здивувався: виявляється, там доброзичливі прихожани, люб'язні священики, дивовижної краси іконостас, служать зрозумілою мовою і… моляться за Україну!

Після «відкриття» чоловік збентежився: чому ж у більшості чернігівських церков усе не так? Чому люди похмурі, священики неприязні, про що вони моляться старослов'янською («мертвою») мовою - не зрозуміло, зате з вівтаря часто лунають антиукраїнські проповіді. У такій атмосфері відчути душевний спокій важкувато.

То ми - ніхто і звемося - ніяк?

Ясна річ, за старих часів місцевий патріотизм не вітався, і в освітніх закладах до краєзнавства ставилися «прохолодно». Тому закономірно, що люди старші й середнього віку мають «пробіли» у знаннях.

Але ж за 18 років української державності ситуація практично не змінилася: регіональна влада не вельми дбає про виховання у людей любові до рідної землі. А який іще висновок можна зробити в нашій ситуації? Маючи управління культури й освіти, розкішний історичний і літературний матеріал, мистецьку та інтелектуальну еліту, самодіяльні колективи, фанатів-краєзнавців - влада досі не спромоглася запропонувати чернігівцям традицію справжнього народного свята, що єднає душі.

Не торгівлю шашликами й горілкою у міському парку, не запрошення на центральну площу столичних «зірок», не одноманітне марширування спортивних колон із прапорцями... Для організації таких «веселощів» не потрібно вкладати багато розуму й душі.

Біда ж у тому, що вже виросло покоління молодих чернігівців, яке нічого іншого не бачило і вважає святом і відпочинком можливість напитися, розкидати й побити пляшки, безсоромно матюкатися на повний голос, при нагоді когось натовкти. І чи не тому на міських вулицях так багато насуплених, вовкуватих, а то й агресивних людей (це відразу помічають приїжджі), а на стінах будівель «красуються» матюки чи проросійські гасла? Тільки не кажіть, що життя важке. Після війни було не легше, але в суспільстві переважав патріотизм, а не жорстокість і цинізм, як нині.

Чому у нас не пропагуються в доступній формі найкращі якості й досягнення земляків? Адже в усіх суспільствах люди виховуються саме на близьких прикладах - нового ж нічого не придумано. Зрештою, для того й задумані зразки, аби ними користувалися наступні покоління, творячи прогрес.

А тим часом …

Понад чотири роки праці майстрів із різьблення по дереву, активістів церковної громади і настоятеля храму князя Михайла і боярина Федора отця Олега Сіренка - увінчалися успіхом: чудовий іконостас уже два роки прикрашає церкву.

Потихеньку ремонтується вся будівля, міняються вікна і покрівля. «Ідея створення цього іконостаса належить панові Сергію Кнуренку: коли він побачив мережаний дерев'яний витвір дивовижної краси у ніжинському храмі, то вирішив, що в Чернігові має бути подібний, - згадує настоятель храму князя Михайла і його боярина Федора отець Олег. - Чесно кажучи, нам спочатку не дуже вірилося, що зможемо таке зробити. Але згодом справа пішла. Раніше на виготовлення іконостаса витрачалося до 10 років, а ми вклалися в чотири».

Автор цього витвору мистецтва - відомий художник з Ніжина Олександр Кошель. Перший іконостас його роботи було виготовлено і встановлено в ніжинському храмі Всіх святих майже десять років тому. Друга робота знаходиться в одному з храмів УПЦ КП в містечку Конотоп Сумської області.

Третій витвір прикрасив чернігівський храм. Втілювали задум (як і два попередні) також ніжинські майстри з різьби по дереву. Їх склад за чотири роки дещо змінювався, але провідні майстри залишалися незмінними від початку (першої стружки) і до кінця (останнього шурупа). Це Олександр Панченко з двома синами, Юрієм та Андрієм, і Володимир Дороженко. Іконостас вирізьблено з липи і пофарбовано в білий і золотавий кольори (символи небесної чистоти, духовних цінностей і величі віри). Замість традиційних зображень винограду і хлібних колосків цей іконостас відтворює кетяги калини і молоде віття дуба. Також на ньому зображені ангели, Пресвята Богородиця та Спаситель на хресті. У закладеній капсулі значаться імена всіх майстрів, художника, меценатів і єпископа, за часів якого було розпочато будівництво.

Основними жертводавцями є чернігівський підприємець, активний громадський діяч і політик, прихожанин храму Сергій Кнуренко та Михайло Анатолійович Шум, син прихожанки, який живе й працює в Києві. На храм він пожертвував свою грошову премію за роботу. Також певну суму зібрали інші парафіяни. Загалом же іконостас вартує понад 100 тисяч гривень.

«Не лише обирати дорогу, а й до кінця по ній іти»

«На мою думку, по-справжньому православні громади в Чернігові лише починають народжуватися, - говорить Сергій Кнуренко. - А в нашому храмі справжня громада вже є. Ми навчилися разом працювати й святкувати. Ви ж бачите, які люди, які в них очі. Вони не хочуть розходитися, всі поміж собою спілкуються, радіють, настрій просто фантастичний, світлий. Я радий, що ми маємо таку високохудожню і високодуховну річ у храмі і переконаний, що через кілька років у Чернігові буде значно більше людей по-справжньому віруючих, і що тоді свято пам'яті Михайла і Федора стане храмовим святом для всього міста, а не лише для нашої парафії. Адже подвиг цих людей треба ще осмислювати. Їхній вчинок простий і складний водночас. Він учить не лише обирати дорогу, а й до кінця по ній іти. Гадаю, є багато людей, які хочуть чинити так само, але не вміють, не можуть, не вистачає віри. А наші святі земляки її мали».

Фото: Віктор КОШМАЛ

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити