Скажи, що ти читаєш, і я скажу тобі, де ти неправий

Працювати в Україні журналістом складно. Робота це хоч і не важка фізично, але займає багато душевних сил, часу й спокою. До того ж, не надто багато грошей приносить.

Навіть можна сказати, що чим журналіст в Україні професійніший та принциповіший, тим менше шансів заробити на життя у нього лишається. Але ж у тому й увесь смисл професії, що працювати треба не для свого блага, а для загального.

Потенційні європейці

Жити в Україні, слухати новини, читати нові законопроекти й намагатися зрозуміти, чим же цьому світу можна зарадити, важко й боляче. Здається, переїхати б до якоїсь оптимістичної європейської країни, — а там уже яка різниця, що в тій бідній Україні. Аж ні.

Всю осінь я провела в столиці Німеччини. У Вільному Берлінському університеті мене навчали основам сучасної політичної, економічної, соціальної думки, а також показували, як працює європейська журналістика. Звісно, одне й друге там працюють добре. Та мені з того було не стільки радості, скільки смутку. Адже кожну нову думку, кожне нове знання намагалася перекласти на свою реальність, адаптувати це все до українського сьогодення. Відповідно, ці три місяці в Берліні я думала про Батьківщину, певне, більше, ніж за останні роки свого свідомого життя.

Кожна думка й кожен висновок упиралися в моїй голові в одне: перш, ніж змінювати всю державу, треба перш за все змінити себе: як людей, як суспільство. Всі наші “примірювання” до себе європейських цінностей закінчуються або просто невдачею, або перекривлюванням цих цінностей до того, що самі європейці не можуть їх у нас пізнати. В чому проблема? Чи ж ми не європейці? Та європейці. Чи ж ми не розумні? Та розумні.

Я думаю, справа в тому, що ми рівно на стільки європейці, аби євроцінності розуміти й приймати, та на стільки інакші, аби не могти застосувати їх до себе. Ні-ні, це не наїзд. Це я так пишаюся своїми співвітчизниками. Адже разом із цим “не можемо” у нас з'являється одне сильне “можемо”: ми маємо можливість не гнатися за європейськими новинками, а створити щось своє. Ну, нехай і “підглядаючи” за сусідськими успіхами. Більше за все мені б хотілося в своєму житті почути фразу на кшталт: “Що це вони собі в тій Україні дозволяють... Але нехай. Це ж Україна”. І щоб це звучало не принизливо й гидливо, а так, наче коли сильним, розумним і красивим багато чого можна пробачити. Бо вони все одно класні.

А сусіди з нами й досвідом охоча поділяться, і нас неодмінно зрозуміють. У ході навчання в Німеччині я мала можливість спілкуватися з жінкою, яка займається бізнесовими проектами на прикордонній території Німеччина-Польща. Як німців, так і поляків ця жінка знає достатньо глибоко й добре, аби про них розповідати. Я ніколи й не думала почути, що висновки про не надто потужну педантичність поляків можна подавати з такою любов'ю і розумінням: “Їм не важливо, аби щось мало гарний вигляд. Головне — щоб воно працювало,” - благоговійно усміхалася жіночка. То, може, й наші, українські, забобони можна зрозуміти, якщо ми нарешті почнемо щось путнє робити?

Децентралізація чи роздержавлення?

Кажуть, учитися треба на чужих помилках. Як відомо, сказати це легше після власної помилки, ніж до неї. Думаю, в нашій державі було вже стільки помилок, що час уже звернути увагу й на сусідські. Та не стільки на помилки, скільки на вміння їх уникати й виправляти.

Наприклад: проблеми засобів масової інформації. Здається, про них говорять самі лише журналісти, коли обговорюють свою роботу. Але насправді навіть у розмовах про вчорашні новини чи про сьогоднішнє політичне ток-шоу, наші сусіди, колеги та просто люди на зупинці – говорять про ті самі ЗМІ.

Так-так, говорити про ЗМІ треба майже так само часто, як і про політиків, тільки бажано б іще частіше. Адже журналісти й політики такі схожі! Перші від імені народу приймають рішення, а другі — від імені народу — ці рішення контролюють і аналізують. Помітна різниця, правда? А вона в тому, що представники народу отримують зарплату з наших податків, а журналісти — з чого доведеться.

Незважаючи на це, мало хто може розповісти, як узагалі працюють ЗМІ, яке їхнє завдання, що їм робити треба, а що — ні. А й звідки про це знати? Ні в школах, ні в університетах про це не говорять, газети про це не пишуть, по телевізору не розповідають. Саме через те, що читачі й слухачі не знають, на скільки якісним є продукт, який їм подають, видання й канали дозволяють собі замовні матеріали, відверту рекламу й однобоку “аналітику”. Бо харчуватися ж таки якось треба.

Багато моїх колег у своєму пориві покращувати медіа-ландшафт навколо себе займаються роздержавленням ЗМІ. У розвинутих країнах немає державних ЗМІ, тому що ними легко маніпулювати, натомість є приватні й так звані “громадсько-правові”, які фінансуються повністю за рахунок читачів, глядачів і слухачів — ніяких дотацій, ніякої реклами. Відповідно, в ідеалі — повна незалежність у подачі інформації. Мені ж здається, що зараз це зовсім не головна проблема. Адже хай навіть і створилася б у нас мережа громадсько-правового телебачення,.. все одно, швидше за все, про чернігівські новини ми дізнавалися б із центрального, київського, каналу. Адже вся система ЗМІ в Україні до сьогодні лишаються централізованою. Легше уявити ситуацію, коли в місцевій газеті ми читаємо, скажімо, про ефектне захоплення якогось місцевого хабарника з посиланням на центральний канал, ніж почути цю інформацію у всеукраїнських новинах із посиланням на чернігівський ЗМІ.

Чому так? Чи це ще радянська звичка поклонятися всьому “центральному”? Чи це лінь регіональних журналістів? Як би воно не було, та змінювати цю ситуацію, очевидно, треба швидше. Кожен регіон сповнений інформації та новин, цікавих навіть для всієї країни, а не лише для нас. Багато місцевої свіжої інформації — це більше читачів і, можливо, навіть передплатників. Багато передплатників — менша залежність від рекламодавців. Менша залежність від них — можливість подавати інформацію ще врівноваженіше й іще менш заангажовано, що в свою чергу призводить до наступного збільшення кількості читачів... Тобто, покращивши якість інформації один раз, можна досягнути зразу кількох цілей. Що заважає регіональним ЗМІ розповсюджувати багато цікавої регіональної інформації?

“Ти вже чув? Ні, я вже – читав”

Так звучить один зі слоганів газети східного Бранденбургу “Märkische Oderzeitung”. Цьому виданню кілька десятків років, воно має аудиторію в кілька сотень тисяч читачів. Газета ця щоденна, над її випуском працює близько 80 журналістів — 40 у “центральній редакції” (можна порівняти з районним центром) і стільки ж — в іще десяти редакціях (маленькі містечка). Щоранку, як світає, передлатники отримують газету, яку читали їхні батьки, а часом і батьки батьків, і саме з неї починають свій день. Це не картинка з красивого фільму, це насправді так. Ранкові регіональні поїзди (електрички) на половину заповнені людьми, які читають свіжу газету. Читають не лише дядечки професорського виду з бородами й в окулярах, не лише юристи й брокери в краватках, а навіть монтажники в синіх робітничих костюмах і студенти.

Уявляєте собі таке в електричні Чернігів-Ніжин? Змусити читати читача — це, мабуть, головна ціль кожного видання. І тут таки грошова ціль переростає в ціль виховну, а там – у світоглядну. Що, врешті, може призвести до зміцнення громадянської позиції кожного. Звісно, тільки якщо він читатиме газету з чесними регіональними новинами.

Кілька десятиліть тому всі знали, що книга — джерело знань. Читати привчали з дитинства. Довіра до друкованого слова, хоч і слабшає щодня, але існує. Мало хто сьогодні задумається над тим, що будь-яке джерело інформації, яке обирає людина, шкутильгає хоча б на одну ногу. Скажи мені, яку газету ти читаєш, і я скажу, що тобі нав'язують, чи хто на тобі заробляє. Натомість хотілося б: “Скажи, що ти читаєш, а я подумаю, що ти молодчинка.”