Традиції гончарства – живуть! ФОТО

Гончарі, горшкарі, горшколіпи, карамельники, скудельники – це все назви однієї професії. Так іменували в різні часи наших пращурів, які творили з глини справжні чудеса.

Без гончарних виробів немає господарства. Ось чому в народі мовили: «Село без гончаря, як колодязь без відра – вода хоч і близько, та не напитися».

Гончарні осередки поставали поряд із покладами глини. Багато важило для цього й те, чи є десь поблизу вода, пісок, ліс. Тому не дивно, що саме таких центрів на Чернігівщині було чи не найбільше.

Село Олешня з другої половини XVII ст. відоме як один з провідних осередків керамічного та скляного виробництва. Тут розпочав свій творчий шлях Григорій Павлович Денисенко (1925 – 2002). Його батько – Павло Каленикович Денисенко (1892 – 1975) – з гончарної династії, до цієї діяльності залучав і своїх трьох синів. Але продовжувачем родинної справи став лише Григорій, який, починаючи з 1947 року, всі сили та натхнення віддавав роботі на Васильківському майоліковому заводі.

Григорій Павлович – член НСХУ (1985 р.), заслужений майстер народної творчості України (1986 р.), лауреат премії їм. Щербаківського, кавалер ордену «За заслуги III ст.» (2000 р.).

Оглядаючи виставку, ми потрапляємо в чарівний світ Дегіисенкової глиняної пластики – великих декоративних тарелей, сюжетні теми яких присвячені народному фольклору („Копав, копав криниченьку", 1982р.; „У неділю рано зілля копала", 1982 р.). Пласт - мініатюра та куманець „Дума" (1977 та 1983 р.) розповідає про народного героя-улюбленця Козака-Мамая. Архітектурі Чернігова присвячено вазу (глек) «Старовинні мотиви» ( 1985 р.).

Григорій Денисенко також був чудовим живописцем і графіком. Залишилось дуже багато робіт, виконаних у техніках акварелі та олівця, деякі з них є чудовим доповненням до виставки кераміки. Автопортрет олівцем майстра передає образ вродливого чоловіка. На його обличчі можна прочитати і вдачу, і настрій, і проникливий та виразний пбгляд спрямований у майбутнє.

Сьогодні традиційне гончарство в Україні зникає. З понад 700 осередків, що функціонували на початку XX століття, нині маємо не більше 50 діючих, тобто таких, у яких працюють три або більше гончарів.

Давні традиції цього славного ремесла плекає васильківська майстриня Леся Денисенко-Єременко (1953 р.н.) – її шлях у світ гончарного мистецтва благословлявся творчістю батька Григорія Павловича.

Леся Григорівна член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1994 р.), лауреат Київської обласної премії в галузі народного мистецтва ім. Петра Верни (2005 р.), заслужений майстер народної творчості (2009 р). Її твори зберігаються в Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові, у Національній спілці майстрів народного мистецтва України, приватних колекціях.

Майстриня є знаковою фігурою української кераміки, охоронцем духу традицій народної творчості В її руках ця традиція одержала "друге народження". У своїй творчості пані Леся тяжіє до скульптурних композицій, що можуть виконувати функції побутової речі – чи свічника, чи вазона, а також слугувати прикрасою для інтер'єру.

Фантазія та винахідливість майстрині допомагають створювати цікаві скульптури та композиції. Кожен її образ утримується в сюжетній канві української народної казки, прислів'я чи приказки. Тут і чудернацькі леви, і тендітні кізки, і гонорові баранці, і райські птахи. Її зооморфні композиції спрямовані до історичного русла національних звичаїв і традицій.

Багато гумору й життєвої правди у композиціях: «У кожної свій клопіт» (2000 р.), «Витримаємо!» (2008 р.), «Сватання» (2008 р.), «Ой, дівчата» (2008 р.).

Художня кераміка мисткині вирізняється своєрідною пластичною мовою, глибиною задуму та майстерністю виконання. Витоки творчості Лесі Денисенко-Єременко коріняться у народних традиціях, творчості знаних попередників, серед яких був і її батько Григорій Павлович Денисенко.