Трагічна доля пастиря: Президент Карпатської України Августин Волошин

На ниві «Просвіти»

Вивчаючи життєпис Августина Волошина (1874–1945 рр.), його багатогранну культурно-релігійна, освітянська, громадсько-політична та державотворча діяльність доходиш висновку, що в його постаті не лише Закарпатська Україна, а й весь український народ мають масштабну фігуру, яка увійшла до золотого фонду нації та історії Східної Європи.

Наполеглива громадська й культурно-просвітницька діяльність А.Волошина, його зусилля із розвитку національної самосвідомості українців Закарпаття  дали підстави сучасникам ще за життя називати його Будителем – на зразок просвітителів інших народів Східної Європи ХІХ століття. Драматично складалася історії українців Закарпаття, котрі століттями перебували під владою іноземних держав, імперій, ставали об’єктом геополітичних спрямувань у боротьбі за вплив у Європі, географічний центр якої розташувався в цьому регіоні. Однак громадянська звитяга таких особистостей як отець Августин Волошин не давала згаснути почуттям самоповаги, рідній мові, вірі та культурі, державотворчим й соборницьким  прагненням народу.

На всіх ділянках роботи й творчості він домігся значущих результатів. Саме А.Волошин, який з дитинства  виховувався у дусі поваги до народних звичаїв, став засновником у 1920 р. й почесним головою товариства “Просвіта” в Ужгороді, редактором низки його видань. Як греко-католицький священик, професор і директор (у 1917–1938 рр.) Ужгородської греко-католицької семінарії, доклав зусиль до виховання генерації національно свідомих вчителів, які сприяли формуванню патріотичного духу населення Підкарпатської України, був іменований главою Ватикану Пієм ХІІ папським прелатом (1933 р.).

Доктор теології А.Волошин за 45 років педагогічної діяльності в Ужгороді та Українському вільному університеті у Празі (одним з ректорів якого він став) видав  чимало підручників для середніх й вищих шкіл з фізико-математичних наук, хімії, педагогіки, написав низку монографій. Став ініціатором заснування ряду закарпатських видавництв, редагував й видавав власним коштом тижневик “Наука”, вів активну публіцистичну діяльність. Був здібним письменником й драматургом.

Мабуть кращим свідченням щирої поваги народу до свого видатного земляка стало обрання його почесним громадянином багатьох міст та сіл Карпатської України.

Проте в історію України Августин Волошин увійшов насамперед як державотворець. Їм була заснована в 1919 р. Християнська народна партія (головував в ній з 1930 р.), у 1925–1929 рр. від неї працював депутатом парламенту Чехословаччини. На фоні територіального розпаду та нацистської окупації Чехословаччини він став 26 жовтня 1938 р. прем’єр-міністром автономного карпато-українського уряду.

Засноване А.Волошиним у січні 1939 р. Українське національне об’єднання (УНО, коаліція націонал-патріотичних українських партій лівоцентристського спрямування) на виборах до регіонального парламенту (сейму) в лютому 1939 р.  отримала переважну більшість голосів. УНО виступала за державну самостійність та територіальну цілісність українських земель.

Слід підкресилити, що ситуація в закарпатському регіоні була вельми непростою, адже на внутрішні соціокультурні особливості, конкуренцію місцевих політичних сил накладалося протистояння закарпатських «автономістів» з центральною празькою владою, а також вплив тривожних міжнародних процесів у передвоєнній Європі. Звісно, у цих умовах і діяльність самого А.Волошина не має підстав ідеалізувати.

Передовсім, серед закарпатських русинів здавна існували течії «москвофілів» та «українофілів». Чехословацька влада підтримувала українофілів, у тому числі – мала намір ввести українську мову у навчальних закладах. У 1937 р. мовне питання винесли на всенародне голосування. «Кожен селянин отримав два білета, – згадував закарпатський громадський діяч Михайло Прокоп. – На одному було написано: «малоруська мова (тобто українська – Авт.)», на іншому – «великоруська мова (російська мова)». 86% опитаних селян  віддали перевагу «великоруській мові».

Дестабілізована Мюнхенською угодою Чехословаччина змушена була піти на надання обіцяної з 1919 року автономії Закарпаття і враховувати вплив місцевих політиків-москвофілів. Представник останніх, русофіл Андрій Броді очолив перший уряд автономії, крім нього туди увійшло ще три русофільських діяча, а також українофіли Юлій Ревай та Августин Волошин – у ранзі державного секретаря.

Щоправда, в наукових працях наводяться відомості про наявність в Центральному історичному архіві Чехословаччини архівах численних телеграм протесту проти введення А.Волошина до уряду. Їх надсилали мешканці гірських округів Закарпаття (Свалявського та Нижньоворітського), які вважали, що місце пастора мав посісти учитель Василенко, котрий під час виборів у парламент у 1935 р. отримав понад 11 тис. голосів (Волошин – близько 4 тис.). У селищах цих округів навіть пройшли мітинги протесту проти несправедливо, на думку горян, рішення.

Однак уряд Бродія проіснував лише два тижні, адже Прагу не влаштовувала позиція москвофілів – теж послідовних прихильників автономії краю. 26 жовтня 1938 р. за надуманим звинуваченням А.Бродія заарештували, на думку деяких дослідників, свою роль тут відіграли інтриги українофільського крила. Новий склад уряду очолив А.Волошин, кандидатуру якого, зокрема, «рекомендували» чехам з Берліну.

Призначення Волошина земляки сприйняли неоднозначно. В Ужгороді і ряді інших імст сталися демонстрації протесту. Кореспондент "Українських щоденних вістей", (органу української діаспори США) повідомляв: «Адміністрація складається состоит із Волошина (Народно-християнська партія, котра набрала на останніх виборах 9327 голосів із 309 909 поданих) й Ревая (Соціал-демократична партія, котра набрала 29 717 голосів). Ясно, що ця влада не має ніякої опори в массах, не користується ні авторитетом, ні популярністю».

Демонстрації придушили із застосуванням армійських підрозділів, а в регіоні, по суті встановлюється, авторитарний режим  (що було лише окремими проявом загальної «політичної моди» міжвоєнної Європи – авторитарні або диктаторські режиму встановилися не лише в Італії та Німеччини, але Іспанії, Португалії, Польщі, Угорщині, Румунії, республіках Балтії, Фінляндії, деяких інших державах).  Всі політичні партії, крім волошинського «Українського народного обєднання» були заборонені, закриті газети опозиції, ліквідовано місцеве самоврядування (сільських старост замінили на урядових комісарів), зазнала утисків російська мова.

Ба більше. 18 листопада 1938 р. за наказом Волошина на горі Думен (поблизу Рахова) створили концентраційний табір, куди запроторили не тільки активних опозиціонерів, але селян, робітників, журналістів, які критикували «вождя» й «батька» народу (так сервільна преса іменувала тепер монсеньйора Волошина).

Не доводиться дивуватися, що на виборах 12 лютого 1939 р. УНО отримало 92% голосів (на 32 місця висунули 32 кандидати). Навіть історики щиро патріотичної орієнтації визнають: «Вибори до сойму Карпатськой України були проведені з рядом юридичних порушень, а їх результати фальсифіковані». Влада залучала до «контролю» над голосуванням січових стрільців, направляла рекомендації на місця щодо маніпуляцій із забезпечення «вірного» результату народного волевиявлення.

Розуміючи, що уряд Чехословаччини не захистить край від угорського поглинення, 14 березня 1939 р. А.Волошин проголосив державну самостійність Карпатської України та сформував тимчасовий уряд. 15 березня 1939 р. сейм карпато-українського уряду одноголосно, таємним голосуванням обрав його президентом Карпатської України, ухвалив закон про незалежність Карпатської України. В той же день почалося вторгнення 40-тисячної угорської армії, яка незабаром окупувала регіон.

Слід підкреслити, що Карпатська Україна стала однією з історичних форм національної державності, однак її засновники та захисники ніколи не розглядали її окремішно від долі Великої України, вважали осередком, з якого самостійницький, соборницький процес охопить всю Україну. Ідейно-духовний приклад Карпатської України справді мав історичне значення.

Слід обов’язково враховувати, що державотворча діяльність А.Волошина припала на період визрівання й початку Другої світової війни, коли землі Закарпаття стали предметом зацікавленості та агресії інших країн, а сама ідея незалежної української державності – розмінною монетою у геополітичної грі потужних держав – Англії, Франції, ІІІ рейха та її союзниці хортистської Угорщини, сталінського  СРСР.   За таких умов йому доводилося бути політиком-реалістом, враховувати справжній баланс сил, виявляти неабиякий дипломатичний хист при тому, що жоден з великих гравців не був зацікавлений у суверенітеті України, а самі українські землі опинилася у складі кількох держав.

Звісно, будучи політиком-реалістом, А.Волошин не міг не шукати зовнішньої підтримки. Спочатку його орієнтація спрямовувалася на доволі поблажливу по відношенню до національних меншин Прагу (Волошин навіть «науково доводив», що закарпатські діалекти значно ближче до чеської мови, аніж до української, через що і входити регіон повинен у Чехословаччину, а не в Україну). Розуміючи скорий занепад Чехословаччини, політик переорієнтувався на Німеччину, домагаючись протекторату нової сили над Закарпаттям (існує версія, що з її спецслужбами пан-отець контактував тривалий час). Проте Гітлер розглядав регіон як геополітичний бонус для союзної хортистської Угорщини. А.Волошин вів консультації і з Румунією, прохаючи для себе посади голови місцевої адміністрації під владою Бухаресту (однак Антонеску не рішався йти проти міркувань Берліну відносно долі краю). Вже під час успіхів німецької армії у 1941–1942 роках пропонував Берліну свою кандидатуру як президента Української держави, водночас рекомендуючи заборонити православну церкву та поширити натомість католицтво.

Цікавим й змістовним  історичним джерелом з вивчення життя та діяльності А.Волошина є матеріали архівної слідчої справи, яку вело на нього Головне управління контррозвідки СМЕРШ Наркомату оборони СРСР. Копія справи зберігається у Галузевому державному архіві СБ України (фонд 6, № 71684  фп), її оригінал – в ФСБ Російської Федерації. Зрозуміло, що на багатьох свідченнях А.Волошина відбилися тиск слідчих та їх інтерпретація в інтересах дусі цілеспрямованої фабрикації чергової політичної справи, дискредитації національно-державницьких спрямувань українського народу.

Як свідчать матеріали справи, А.Волошин після поневірянь добрався через Румунію та Югославію до Праги, де займався науково-педагогічною діяльністю. 15 травня 1945 р. був затриманий відділом СМЕРШ 4-ї гвардійської танкової армії у м. Прага. Постанова на його арешт була виписана лише 3 червня у Москві, показово – що з санкції самого начальника ГУКР СМЕРШ генерал-полковника В. Абакумова та заступника Головного воєнного прокурора Червоної Армії.

Проти арештованого висувалися відверто неправдиві, ідеологізовані звинувачення в тому, що діяльність А.Волошина та його соратників спрямовувалася на створення в Закарпатті протекторату фашистської Німеччини як “плацдарму для збройного нападу на Радянський Союз”, організації “фашистського уряду”, спрямуванні діяльності УНО на “збройну боротьбу проти СРСР”. Нагадаємо, що звернення А.Волошина та інших діячів уряду розгромленої агресором Карпатської України до очільників ІІІ рейху відбулися вже після окупації Закарпаття Угорщиною, восени 1939 р., і були змушеним кроком у цілковито безнадійній історичній ситуації (лише через її призму і можливо безпристрасно оцінювати ті чи інші дії політика!).

Слідчий майор Вайндорф ретельно випитував від 70-річного, страждалого від “букета” хвороб в’язня подробиці життя, громадської діяльності, будівництва Карпатської України, спілкування з “ворогами радянського ладу” гетьмана Павла Скоропадського, лідера Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника, діячів Української Народної Республіки на еміграції та інших. До справи залучили протоколи допитів СМЕРШем одного з голів УНО Федора Ревая (брата Юліана Ревая, міністра пошт і шляхів сполучення в уряді Карпатської України), генерального секретаря УНО Андрія Ворона, міністра фінансів уряду Карпатської України Юлія Бращайка, в яких теж випитували про “ворожу діяльність” “главаря УНО” А.Волошина.

Цікаві до речі, слова з протоколу допиту Ю.Бращайка: ”...Волошин дійсно ставив перед собою мету створення “Самостійної України”... Згодом “уряд” Волошина мав жовто-синій прапор, був прийнятий націоналістичний гімн “Ще не вмерла Україна”, гербом являвся “трьохзуб” (так у тексті – Авт.) тощо. З цього можна заключити, що Волошин мав намір не обмежуватися автономією Закарпатської України”.

Тиск зробив свою справу, і на допиті 12 червня 1945 р. А.Волошин “зізнався”, що УНО керували “німецькі агенти”, а він “під впливом націоналістів та агентів Берліну, що мене оточували, скотився до націоналістичної діяльності”, став “співучасником антирадянської діяльності”, потурав творенню “банд січовиків” (тобто бійців Карпатської Січі – Авт.) тощо. І вже 20 червня А.Волошину офіційно висувається звинувачення  в тому, що він на посадах в уряді Карпатської Січі “проводив  ворожу діяльність проти Радянського Союзу”. А.Волошин змушений був визнати сфабриковане звинувачення – слід враховувати, що з 28 травня він скаржився на болі в серце, слабкість, зрозуміло, що протистояти добре навченим фальсифікаторам “потрібних” політичних справ не було навіть фізичних сил.

Знаючи зараз механізм фабрикації “справ” про “антирадянськеу діяльність”, не доводиться сумніватися, що “свідчення” давалися під “активним впливом”, офіційно санкціонованим в таких випадках Й.Сталіним ще в 1937 році. Але навіть протоколи допитів, укладені в Лефортівській в’язниці НКДБ СРСР, скрізь рядки дають уявлення про справжні патріотичні діяння Президента. Так, про УНО йшлося, що воно мало завданням “створення у кінцевому результаті самостійної української держави шляхом об’єднання всіх українських земель, включаючи Радянську Україну”. Інакше кажучи, не замикалося в регіоналізмі, а прагнуло до розбудови суверенної соборної Української держави. Інша річ, що саме це  трактувалося як небезпечний політичний злочин.

Не можна не проаналізувати і звернення А.Волошина до керманичів нацистської Німеччини (долучених до справи як “речові докази” його “підривної діяльності”). Так, у безвихідних умовах, 30 листопада 1939 р. з Праги він звернувся з листом до імперського міністра закордонних справ Й.Ріббентропа. В ньому колишній Президент докладно повідомляє про окупацію Закарпаття Угорщиною, її брутальну політику та  репресії в регіоні, утиски економічних  й національних прав українців, масовий протест українців та їх дезертирство з угорської армії тощо (при тому, що Угорщина виступала одним із основних союзників рейха!), а також симпатії закарпатців по відношенню до СРСР.  Він, наводячи продумані геополітичній й військово-політичні аргументи, прямо агітує Берлін вчинити вплив на Будапешт й покласти край окупації (не забуваючи про доводи для втіхи самої Угорщини). Пропонується провести в регіоні плебісцит для вирішення його долі під гарантії німецької армії. Оптимальним варіантом (і найменшим злом за тих умов, з огляду на помірковану довоєнну політику Чехословаччини) він вважає автономію в складі Словаччини, підконтрольній тоді Німеччині. Тверезо оцінюючи ініціативи А.Волошина, не можна відмовити йому в реалізмі, імперативності для нього інтересів земляків, пошуку шляхів пом’якшення становища закарпатських українців в обстановці початку Другої світової війни.

Отже, судити про політичні ініціативи А.Волошина можна лише в контексті того драматичного часу, коли йшлося лише про вибір між поганим і ще гіршим.

На початку липня 1945 р. стан здоров’я в’язня помітно погіршився, і начальник санчастини Лефортово майор медслужби Яншин діагностував “кардіосклероз із занепадом серцевої діяльності”, приписавши негайне переведення до лікарні Бутирської в’язниці НКВС СРСР для стаціонарного лікування, що й було зроблено. Зберігся акт, про те, що “в’язень Волошин Августин Іванович”, який страждав пороком серця, запаленням нирок та хронічним колітом, “19.07.-45 р. в 15 час. 20 хв. помер від паралічу серця, що підтвердилося актом судово-медичного обстеження.

За поданням органів державної безпеки України 12 вересня 1991 р. Августина Волошина реабілітовано. Службою безпеки України вживалися заходи із розшуку архівних матеріалів щодо долі визначного діяча. На жаль, відомості стосовно місця його поховання в слідчій справі, справі в’язня, Центральному оперативному архіві та в архіві московської Бутирської тюрми відсутні.

На завершення згадаємо слова Президента Карпатської України, отця Августина Волошина з його звернення “До всіх українців – на рідних землях і в розсіянні сущих” у важкому для закарпатців квітні 1939 року: “Доля всіх українських земель нині залежить передовсім од нашої праці й сили, і жодний громадянин не може нині усунутися од відповідальності. Тому, з Божою поміччю, з вірою у свої сили – усі до нової праці, до нових змагань за волю, честь і щастя Великого Українського Народу”.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити