За тисячі кілометрів – до щастя

Приклавши лінійку і з’єднавши дві точки на географічній карті, виміряти найкоротшу відстань між населеними пунктами зуміє кожен, хто вчився в школі.

Давайте зараз перевіримо, як ви впораєтесь із цім «дитячим» завданням? Отже, візьміть карту колишнього Радянського Союзу і втрахуйте відстань від старовинного прибалтійського Калінінграда до мальовничої камчатської Паратунги, яка розташована майже на узбережжі Тихого океану.

Отже, скільки хвилин потратили на виміри? Так що не кажіть, що це легко зробити. Для тих, хто не зумів вирахувати, скажемо правильну відповідь: 10948 кілометрів.

А от Людмила Кудряшова з Ядут цю відстань вимірює не кілометрами, а роками, бо кожне з цих міст, – так само як і Хабаровськ, Київ. Черкаси, Москва, Сухумі – залишило в її житті особливий слід. Отже, давайте разом із Людмилою Василівною помандруємо кілометрами її пам’яті.

У сентиментальних чоловіків і жінок одразу ж навернуться сльози на очі, коли йому добрі люди принесуть звістку про рідних, які, здавалося б, назавжди пропали. Тому й розплакалася в московській квартирі Олена Березняк, мама нашої героїні, коли отримала від батьків із Київщини лист. Вони писали, що її чоловік Василь, який не повернувся з війни… живий та неушкоджений.

Після стількох років самотності, відтоді як покинула вона Україну та перебралася до Москви, коли вже загоїлася рана від воєнкоматівської відписки «Ваш чоловік, старший лейтенант Березняк… пропав безвісти», і раптом – таке щастя. 

– Діточки, їдемо до тата, – сказала вона, міцно притискаючи до себе маленьку Людмилу, яка зовсім не пам’ятала батька, та ненабагато старшого Валерія.

         Швиденько пішла розраховуватися до школи, де Олена Федорівна викладала фізкультуру. Людині, яка пропонувала руку та серце, теж відмовила у взаємності:

         – У мене законний чоловік знайшовся… 

         Трясучись майже тиждень у вагоні, вона думала, про що запитає одразу при зустрічі після тривалої розлуки: чому не довго не відгукувався, чому не шукав їх? Чи впізнає чоловік свою Айгуль («місячну квітку»), яка народилася 2 серпня 1941 року в містечку Ахалцихе на півдні Грузії, де він проходив службу? Чи згадає він, чому дівчинці змінили ім’я на Людмила. Думки роїлися в голові а в голові раз по разу пролітали картини їхнього щасливого довоєнного життя.

         Сім днів родина Березняків жила одним очкуванням. І ось нарешті столиця Приморського краю. Розпитали на вокзалі, як проїхати до вказаної у листі вулиці. Чим менше часу залишалося до зустрічі, тим дужче калатало серце в грудях.

         Та краще б вона не їхала в таку далечінь, бо на порозі її зустрів… зовсім чужий чоловік. Хоч і був він Василем Березняком, батьком Людмили та Валерія, але не тим, який любив дружину та дітей.

         – Пробач, – ледь вимовив чоловік, винувато опускаючи очі.

         Опинися за тисячі кілометрів від рідного дому, щоб почути отаке! Ноги не тримали, руки тряслися. Що їй, бідолашній, залишається робити? На щастя, незнайомі люди хто скільки міг зібрали жінці з дітьми на зворотну дорогу.  

         Але жінка ще не знала, що такий поворот долі – лише простий екзамен на витривалість. І якби вона його не витримала, хтозна чим би закінчилася

         Батьки не побачили жодної сльозини на обличчі дочки, хоча й зрозуміли її відчай після тривалої подорожі:

– Що ж, жити далі треба хоча б заради дітей. Хіба вони винні, що доля така немилосердна до них?

Та недовго побула Олена Федорівна в рідних. Через кілька тижнів у відділі освіти їй дали направлення в одне із сіл Західної України. Думаю, не варто пояснювати, у яке пекло могла потрапити жінка, адже «борці за державу» вороже ставилися до інтелігенції, яка приїжджала з іншого боку Збруча. Звісно, вчителька залишила маленьких дітей у батьків, а сама вирушила на нове місце роботи.

         – Одного разу мама з подругою, дружиною командира військової частини, вирушили на базар. Мама була в платті, а її знайома – в гімнастерці, – каже Людмила Василівна. – Добиратися до міста потрібно було через ліс, тому господиня будинку, в якому жила мама, попередила: «Зустрінеш незнайомців, кажи, що ти – моя двоюрідна племінниця».

         І справді на галявині жінки побачили чоловіка з косою. Розпитали в нього, чи правильно йдуть до міста. У відповідь почули сміх: «Скоро дійдете». 

За кілька хвилин із-за дерев повискакували озброєні люди.

– Військову повісити, іншу – розстріляти, – наказав головний бандерівець своїм посіпакам, які вже крутили руки вчительці. – Не топтати вам нашу землю.

У ту хвилину Олена Березняк думала не про смерть, а про дітей. Як вони житимуть сиротами. Напевне молитва у хвилини відчаю врятувала її від бандерівської кулі.

– Ти теж, може, дружина «совєтів»? – раптом почула вона.

– Ні, я двоюрідна сестра Марічки. До неї з лісу парубок ходить, – ледь вимовила жінка.

– То чого ж мовчала, дурна. Гей, хлопці, відпустіть її, – гримнув головний на «вояків». – Дивись, тільки пикнеш кому – знайдемо й тобі таке саме буде.

Не пам’ятаючи себе, жінка прожогом кинулася з лісу. «Тільки б не стріляли в спину!» – роїлася в голові думка.

Раптом неподалік почувся звук мотора: по дорозі їхала військова машина.

– Рятуйте! – підняла руки Олена Федорівна і пішла на зустріч солдатам. – Там людину вбивають.  

Через кілька хвилин радянські автоматники почали прочісувати ліс сантиметр за сантиметром, але від «борців за волю» і сліду не залишилося. Лише на смереці гойдалося тіло повішеної подруги.

Більше ні про яку роботу жінка думати не могла і попросилася додому на Київщину. Вона ще не знала, що на неї чекатиме

Життя тихо котило своє колесо. Гарно вчився у школі Валерик, пішла до першого класу маленька Людмилка.

Одного разу в село прийшов лист із Далекого Сходу. «Невже від Василя?» – думала Олена Федорівна.

– Та це ж Степан відгукнувся. Брат рідний знайшовся. Синочок!

Виявилося, що Степан Нероба служив у політчастині, де серйозно перевіряли родинні зв’язки. Тому й не давав довго про себе знати, боячись, що рідні могли співпрацювати з окупантами. І лише дізнавшись, що сімейна совість нічим не заплямована, дав про себе знати.

Степан писав, що мешкає з дружиною у висотному домі майже в центрі Усурійська і кличе до себе в гості батьків та сестру.

– Ми, напевне, уже не доїдемо з бабою, – скрутно хитнув головою батько. – Доведеться, мабуть, Олені з дітьми збиратися в дорогу.

– Ми тоді не знали, що покидаємо Україну на довгих тридцять років, – згадує Людмила Кудряшова. – І напевне не знала й мама, що ця дальня поїздка через усю країну стане для неї останньою і … щасливою.

Степан Федорович зустрів їх прямо на вокзалі, привіз на службовому автомобілі додому і запропонував:

– Поживіть у мене кілька днів. Сподобається – залишитесь назавжди. З роботою і школою допоможу.

Порадившись із дітьми, Олена Березняк відіслала на Київщину телеграму, що житиме і працюватиме тепер на Далекому Сході.

Брат виконав обіцянку. Жінка почала викладати фізкультуру в школі, де навчалися її діти.

Якось до Уссурійська приїхав з гастролями Хабаровський театр драми та комедії. Слід сказати, що жінка була закохана у мистецтво, мала гарний смак і завжди слідкувала за своєю зовнішністю. Але востаннє чула вона академічного співу, коли в одній із компанії разом із чоловіком слухали виступ відомого тенора довоєнних років Рашида Бейбутова. Тому на пропозицію піти з братом на концерт прийняла одразу.

Під час дійства Степана Федоровича викликали в службових справах, тому повертатися додому Олена Березняк мусила одна.

Стоячи у черзі до гардеробу, жінка побачила високого симпатичного чоловіка з віолончеллю, який наближався до неї. Доля чи випадковий зустрічний?...

         Черга складалася виключно із чоловіків. Та ніхто з них не збирався пропустити вперед себе жінку.

         Тоді ініціативу взяв у свої руки віолончеліст Олександр Биковський:

         – Дозвольте Вам допомогти, – і, взявши жетон, покрокував за плащем.

         У повній тиші чоловіки попустили музиканта, який кілька годин тому віртуозно грав на сцені, а тепер дав урок шанобливого ставлення до жінки.

Тепер він мав повне право попросити про ще одну послугу: провести Олену Федорівну до її будинку.

         І хоча вона жила неподалік театру, за цей короткий час, чоловік та жінка сподобались одне одному. Вона познайомила музиканта з дітьми. Після закінчення гастролей попросив руки в Олени Федорівни.

         – Мама одразу ж погодилася, – каже Людмила Василівна, якій чоловік згодом замінив батька. – У парі вони прожили більше двадцяти років. Щоразу після концерту батько приносив мамі який сувенір чи косметику. За весь час ми з братом не чули, як він підвищує голос на маму, а про те, що руку підняти – мови взагалі не було. Одним словом, інтелігент.

         Хоча життєва дорога Олександра Биковського не була увінчана лаврами. Він рано втратив матір, згодом не стало і батька. Під Ленінградом юнака поранило. Коли настав час виписуватися з військового госпіталю, разом із товаришем він вирішив помилуватися краєвидами Північної Пальміри. Хоча які були пейзажі в засніженому блокадному міста на Неві, можна тільки здогадуватися. Але й така прогулянка для чоловіків, які не знали, як складеться їхня подальша фронтова доля, була кращою за будь-яку екскурсію. 

         На одній із вулиць до солдатів підійшла циганка.

         – Ой, не хотілося казати, але доведеться. Тебе, – показала на чоловіка, – чекає казенний дім, а тобі –, другові, – скоро загинеш.

         Фронтовики лише розсміялися і рушили далі. Через кілька метрів, на мосту, чоловік зупинився, щоб витрусити сніг із взуття. За мить неподалік вибув

Знаючи, що він уже не встигає вчасно повернутися в свою частину, попросив водія, який стояв неподалік від госпіталя:

         – Браток, відвези мене, тут недалеко. Не хочу, щоб мене вважали дезертиром.

         Той відповідає, що ніяк не може, бо возить генерала, і він ось-ось повинен з’явитися.

         – Що тікати зібрався? – ніби постріл пролунав суворий генеральський голос. І не ставши розбиратися що до чого, грізно наказав водієві: – У комендатуру його.

         За законами воєнного часу солдата мали б розстріляти, але трибунал над ним чомусь «змилостивився»: дев’ять років таборів, які він провів від дзвінка до дзвінка в «сонячному» Магадані.

         Після війни в Колималазі тягнули арештантську лямку відомий співак Вадим Козін, трубач, скрипаль, композитор і диригент Едді Рознер. На прохання тюремного начальства із в’язнів-музикантів – а їх було чимало – сформували оркестр, в якому пощастило грати і вітчиму Людмили Кудряшової.

Часто артистів на домашні «концерти» запрошував сам начальник в’язниці. А після смерті «вождя народів», коли артистів амністували, але в’їзд у великі міста був дозволений не всім, він допоміг багатьом музикантам влаштуватися на роботу в театри тих міст, де жили його впливові друзі. Олександр Федорович, як відомо, потрапив у Хабаровськ, де окрім роботи йому надали й кімнату в гуртожитку. Після одруження молодій сім’ї надали невеличку квартиру.

У Хабаровську діти росли вдома та в театрі куди батько часто їх брав. За лаштунками Людмила та Валерик гралися зі своїм ровесниками. Приміром, маленьким В’ячеславом Войнаровським, який через багато років стане знаменитим оперним товстуном із «Кривого дзеркала». Бувало, що дітвора разом і співала.

Батьки також усіляко схвалювали доччине захоплення.

–       Твоє призвання – сцена, – часто говорив їй батько.

Але артисткою Людмила Василівна не стала. Її більше приваблювала мамина професія – вчитель. Однак музику дівчина не забувала. Маючи від природи гарний тембр голосу, вона співала в студентському хорі Хабаровського педагогічного училища, який їздив із виступами навіть у Китай.

Після здобуття освіти молоду вчительку початкових класів направляють на роботу в Комсомольськ-на-Амурі. В місті ентузіастів героїня нашої розповіді працювала 10 років. Там вона вийшла заміж за Геннадія Бородіна та народила сина Едуарда й донечку Оленку. До того ж, жінка вступає заочно в місцевий педагогічний інститут, що здобути спеціальність вчителя географії.

Але щастя тривало недовго: раптово помирає чоловік. Щоб якось утішити сестру, старший брат Валерій кличе її до себе, на Камчатку.

Залишивши старшу дочку у батьків, Людмила Василівна разом із сином їдуть у невеличке село Паратунгу. Окрім уроків, жінка вела ще й «Клуб цікавих зустрічей», оскільки поруч із селом, на термальних джерелах був розташований санаторій Міністерства оборони. Зокрема, діти мали змогу поспілкуватися з телеведучим «Клуб мандрівників» Юрієм Сенкевичем, космонавтом Олексієм Леоновим, хокеїстами збірної СРСР, фігуристами тощо.

Не полишила Людмила Василівна мрії про вищу освіту. Якраз у цей час у Петропавловськ-Камчатському педагогічному інституті відкрився історичний факультет і жінка подає документи на заочне відділення. У прийомній комісії не розуміли, чому після двох курсів геофака вона вирішили змінити спеціальність:

– Ви ж два роки втрачаєте, бо ми не маємо права вас прийняти на третій курс. Тільки на перший.

– Я згодна бо дуже люблю історію, – відповіла Людмила Василівна.

Чотири роки пролетіли в шкільних клопотах та домашніх турботах.

– На п’ятому курсі мені дають класне керівництво. І що цікаво, у дітей, яких я вчила з першого класу. Це був один із кращих періодів мого шкільного життя.

Про облаштування особистого життя Людмила Василівна не думала, бо всю себе віддавала роботі й дітям. Кому вона була потрібна з двома дітьми? Та одного разу приїхала в гості мама і побачила оголошення про вечір-прощання моряків у санаторії з танцями та конкурсами. Вирішили сходити.

А вечорі до них підійшов молодий моряк та запросив Людмилу Василівну на танець.

– Я зрозуміла, що танцювати він не вміє. Коли скінчилася музика, я полишила його полишила й пішла до подруг. А моряк підсів до мами та почав розпитувати про мене. По дорозі додому мама сказала: «Це твоя доля!». «А ви не сказали його про двох моїх дітей?», – запитала я. Бо чоловіки тільки чули про дітей, одразу кудись зникали. Та Лев Кудряшов був не з таких. Він коли побачив Олену та Едуарда, сказав: «Хочу бути їхнім батьком», – згадує Людмила Василівна. – Лев Іванович того дня знайшов свою тиху сімейну гавань, про що й повідомив свою маму, яка жила на Уралі.

У 1985 році родина Кудряшових із молодшою дочкою Анею переїжджає в Київ, куди перевели служити Лева Івановича. Людмила Василівна влаштовується працювати в методичний кабінет відділу освіти Ватутінського району.

Через кілька років Знову треба було покидати обжиті місця переїжджати слідом за чоловіком у Калінінград. Однак прибалтійська погода негативно вплинула на здоров’я дівчини. Лікарі рекомендували міняти клімат. Мати з Анею вирушають у

 У Черкасах у Людмили Василівни жили двоюрідні сестри, тому саме їх вони обрали своїм новим місцем проживання. Аня вийшла заміж, народилися онуки Едуард і Софійка. Життя знову потекло своїм тихим руслом.

Однак будинок, у якому вони мешкали, був настільки холодним, що взимку в родини почалися проблеми зі здоров’ям. Та на гроші, які вони вторгували після продажу, купити якусь більш-менш пристойну хату не виходило. І от київська лікарка, у якої родина проходила терапію, порекомендувала прицінитися до будинку в Ядутах, звідки була родом:

– За такі гроші, що є у вас, зможете собі підібрати житло.

Приїхавши з онуками на Борзнянщину, жінка була вражена до глибини душі чуйним ставленням сільчан:

– Уявіть собі, незнайома бабуся із малечею сидить на порозі хати. Сусіди, здавалось би, зовсім чужі люди, принесли картоплі, яєць, молока, варення. Такі славні ядутинці.

Про те, що в селі збирається купити хату колишня вчителька, дізналася й Катерина Іванівна Романенко. Вона порадила колезі придбати квартиру в учительському домі:

– І вам, і дітям буде краще, бо житимете якраз навпроти школи.

Але доля знову підкинула чергове випробування. Від невідомої хвороби помирає чоловік молодшої дочки.

– Ніби якесь родове прокляття по жіночій лінії, – із сумом констатує жінка.

Та Людмила Василівна не впадає у відчай. Відрадою для її душі стали онуки. Двоє живуть біля неї, в Ядутах. Ще одна минулого року вийшла заміж у Німеччину, але 2 серпня телефонувала, щоб привітати бабусю із 70-річчям.

Знімок 1941 року. Ахалцихе. Грузія. Олена Березняк із сином Валерієм та донькою Людмилою.

На основній світлині: 2011-й рік, Ядути, Україна. Людмила Кудряшова з онукою Софійкою.