Херсонці, як і чернігівці, звикають жити в режимі прикордоння

П’ять днів у Херсоні в другій половині листопада були яскравими, теплими, незабутніми: світило сонце, на клумбах доцвітали троянди, навколо – привітні люди і синьо-жовті кольори.

Інтернет-видання «Свобода FM» («Високий вал») стало одним з українських засобів масової інформації, які взяли участь у польсько-канадському проекті «Схід і Захід разом – простір діалогу».

Як і чим живуть люди в протилежному до Чернігівщині краї? Над чим працюють, на що сподіваються, які успіхи мають? Про це та інше я намагалася дізнатися протягом п’яти днів відрядження на Херсонщину. Пропоную першу статтю з циклу «Південь очима жительки Півночі».

Чернігівців у степах Таврії повно

Кого найбільше хотілося побачити на Херсонщині – вихідців із Чернігівщини або їхніх нащадків. Адже незаселені землі Таврії (Скіфії) обживали переселенці з різних куточків України, в тому числі й сіверяни. Навіть у 50 – 60 роки минулого століття відбувалося активне вербування молоді на освоєння цілинних земель.

«Небесний диспетчер» мене почув: у купе вагону зайшов статечний, позитивний, відкритий до спілкування чоловік. Федір Федорович не виглядав на 75-річного пенсіонера. Він, повний вражень і бажання ними поділитися, повертався з Африки. Його син Олександр уже кілька років служить цивільним льотчиком місії ООН у Судані й Уганді.

Розповіді попутника про те, як живуть люди в цих африканських країнах (чим харчуються, на чому їздять, як навчають дітей, що святкують), непомітно перейшли у спогади про дитинство в селі Малі Копані Голопристаньського району на Херсонщині.

«От ви знаєте, як правильно варити варення з кавунів? – запитує Федір Федорович. – Не знаєте… І мої предки, доки не оселилися на цій багатій землі, не знали. Але чомусь це варення у них називалося чи по-татарськи, чи по-турецьки – бекмес. А посудина для вареників – чалпа. Її робили з рослини шелех. Хоча, думаю, на Чернігівщині, звідки родом мій батько, вона не росте. Серйозна річ – асиміляція. Часто у людини тільки прізвище й залишається».

Як виявилося, Федір Федорович чудово розмовляє українською і носить чернігівське прізвище Куліда. Але він упевнений, що спочатку воно звучало «Кулида». «У час, коли все робилося на російський манер, український твердий звук «и» росіяни сприйняли як м’який звук, – говорить земляк. – А при зворотному перекладі на українську вийшло «Куліда». Відтоді неправильно і називаємося. І це – один із прикладів втрати людьми ідентичності».

Незавершена ввечері розмова з Федором Федоровичем продовжилася вранці. Він розповідав про історичні об’єкти Херсону та про заповідні перлини Таврії. «Побувайте колись у селі Буркути Голопристаньського району. Ви здивуєтеся, коли побачите в степовій зоні справжню поліську природу з лісами й болотами. – агітує він. – Хоча я ніколи й не був на Чернігівщині, але мені здається, що в Буркутах саме так, як на батьківщині моїх предків».

На думку попутника-земляка, який свого часу закінчив судно-механічний технікум і все життя якого було пов’язане з флотом, чернігівців у степах Таврії повно. Вони селилися в різних районах і в різні часи. «У кожного була своя причина покинути землю батьків, – розмірковує Федір Куліда. – Але всі прагнули кращого життя. Як і тепер. І зауважте: де проживають нащадки переселенців із Чернігівщини, Черкащини, Полтавщини або Західної України – там на виборах голосують за Україну і проукраїнських політиків, а не як-попало. Може, чули, як кілька років тому активіст руху «Кримінальних суддів – на нари» Іван Куліда спалив себе біля апеляційного суду в Херсоні на знак протесту проти несправедливості. То він був моїм родичем. Отакі люди живуть у Таврії».

На центральній площі – «Скарбничка» і музика

Перше, що помічаєш, приїхавши до Херсону – це простір, геометрично правильно сплановане місто, шеренги південних дерев, клумби з трояндами і степовий вітер. На центральній площі Свободи – навпроти облдержадміністрації – щодня стоїть намет із написом «Скарбничка», в якому громадські активісти збирають допомогу захисникам України. Перехожі підходять, спілкуються з волонтерами, купують сувеніри або і просто так опускають гроші у скриньку. Я також долучилася до цієї традиції.

Високе ясне небо, сухе повітря, безліч платанів і різних видів софори, старовинні будівлі, хлопці у чорній морській формі не дають сховати у футляр фотоапарат. Хочеться зафіксувати все, у тому числі – відчуття і настрій.

Часто від молоді та літніх людей чутно українську мову: в магазинах, транспорті, на вулицях. Місцеві краєзнавці кажуть: це тому, що багато районів області заселені вихідцями із західних і центральних областей країни, а ці люди не соромляться своєї говірки, а навпаки – пишаються нею і поширюють.

Херсон вечірній вразив… музикою. Вона тихо лунала в центральній частині міста, здається, з гучномовців біля світлофорів. І це була не російська попса, не блатний шансон, а щось класичне. Навіть не хотілося йти додому. А назавтра вранці площа Свободи «звучала» по-іншому: бадьоро, оптимістично, світло. Гуляючи містом і їздячи в громадському транспорті також чула українську, французьку, італійську музику. І готова твердити, що музичний супровід суттєво впливає на настрій людей. Одна справа, коли вони слухають Патрисію Каас про мадемуазель, яка співає блюз, або Святослава Вакарчука про любов і зовсім інша – коли у вуха лізе брутальний блатняк.

У Херсоні є довга пішохідна вулиця Суворова з виробами місцевих майстрів, картинами, кав’ярнями, старими будинками, відпочивальниками на лавках, фотографами. Такий же величний осінній спокій був на двох набережних Дніпра: наприкінці центрального проспекту Ушакова і біля Парку слави.

У маршрутках тут розраховуються здебільшого при виході, а не при вході. Очевидно, щоб не затримуватися на зупинках.

Базар – у квітах, а театр загородив новобуд

Кажуть, доки не побачиш базар – нічого не зрозумієш про місто і його мешканців. І в тому є доля правди. На підході до Центрального ринку знову чую гарну спокійну музику. Повно квітів і… скіфська пектораль, виконана, очевидно, з радянського бетону. Але все одно – гарно і небуденно. Тільки зупинилася в центральному павільйоні й підвела очі догори, як до мене звернулася продавщиця: «Вам щось підказати?» «Так, – відповідаю, – підкажіть, чи давно ото під стелею висять вазони?». «Та вже давно, ніхто й не пам’ятає відколи, – пояснила жінка». «А музика торгувати не заважає? – цікавлюся далі». «Чого б вона заважала? – дивується сусідка-торговка ковбасою. – Навпаки, заспокоює людей, робить їх інтелігентнішими. А ви, мабуть, у нас уперше, що про таке питаєте?»

Херсонці люблять свій драматичний театр імені Миколи Куліша, вважають його красивим, і лише дуже допитливі знають, що він побудований за таким же проектом, як і наш – чернігівський. Підходжу, фотографую: схожий, тільки барельєф на фронтоні відсутній. І є велика прикрість: уже кілька років його не видно з пішохідної вулиці. Бо місцевий багатенький буратіно збудував навпроти нього величезну скляно-бетонну торговельну споруду. Однак вона тріснула, приміщення майже не використовується, але туристам театр одразу й не знайти…

Борцям за віру в Бога

Меморіальний комплекс борцям за віру в Бога було відкрито на вулиці Перекопській до 20-ї річниці Незалежності України. У його складі – молодіжний християнський центр «Велике доручення». У нього – серйозні сусіди: навпроти – храм Московського патріархату, а майже поруч – споруди пенітенціарної системи, в тому числі – слідчий ізолятор. Неподалік – меморіальні стели, присвячені героям Небесної сотні, Революції гідності, воїнам АТО.

Вечір 20 листопада: електронне табло у центрі показує +16, дачники торгують городиною і квітами, тротуарами ходять гарно вбрані люди. Але наявність «точок напруженості» на півдні області відчувається: про них пишуть і роблять сюжети місцеві ЗМІ, про них говорять на вокзалах, базарах, у транспорті. Херсонщина стала прикордонною областю, і херсонці звикають жити в режимі прикордоння, як і чернігівці.

P.S. Матеріал підготовлений завдяки польсько-канадській програмі підтримки демократії Міністерства закордонних справ Республіки Польща і Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади.

Любов ПОТАПЕНКО, фото автора