Пам’яті святих Михайла і Федора

20 вересня виповнюється 771-ша річниця героїчної загибелі в Орді святих князя чернігівського Михайла Всеволодовича і його улюбленого боярина Федора.

Князь Михайло був визначною постаттю свого часу, який зробив багато для консолідації руських земель. З початком татарської навали Михайло Всеволодович поїхав до Угорщини, а потім – до Польщі, шукаючи підтримки і допомоги. Даремно!

Після повернення на Русь Михайло побачив «нові порядки» встановлені ординцями. 1243 року Батий видав ярлик на княжіння в Києві Ярославу Всеволодовичу, який першим із значних князів Русі поспішив присягнути йому на вірність, а наприкінці 1245 року – Данилу Галицькому на Галич і Волинь.

Більше зволікати було неможливо і Михайло вирушив в Орду, де за відмову виконати принизливий язичницький обряд був страчений разом з боярином Федором. Останніми словами князя були «Християнин єсм». Ця страта, покликана залякати потенційних бунтівників, мала зворотній ефект: Михайло Всеволодович невдовзі став символом опору загарбникам, символом майбутнього відродження Русі. Князь Михайло набув ореолу святості і мучеництва, ставши першим князем-мучеником, саме цей вінець мучеництва приніс йому більше відомості, ніж усі його прижиттєві успіхи.

Останки страчених були викинуті на розтерзання псам, але залишилися неушкодженими і були доставлені в Чернігів і поховані у головній усипальні Чернігівської землі – Спаському соборі. А згодом культ святих Михайла і Федора набув офіційного загальнодержавного значення. У 1572 році за наказом Івана Грозного з великими почестями мощі мучеників були перевезені з Чернігова до Москви, де їх поклали у спеціально збудованому на їх честь храмі на Іванівській площі Кремля.  Така повага грізного самодержця до святих Михайла і Федора пояснюється тим, що Івану ІV, як першому московському царю, потрібно було підкреслити політичне й ідеологічне правонаступництво Московського царства від дотатарською Русі, зміцнити авторитет своєї столиці як «третього Риму», а мощі інших святих Київської Русі під час татарської навали зникли. Так майбутня Росія почала «запозичення» чужої історії.

Але й того разу тілам мучеників не судилося одержати остаточний спокій: 1770 року при реконструкції Кремля їх собор був розібраний, а мощі перенесені спочатку до Стретенського, а 1774 року – до Архангельського собору, де вони зберігалися у великій срібній раці, виготовленій за наказом Катерини ІІ. У 1812 році воїнство Наполеона, серед інших трофеїв, викрало й ту коштовну раку. Після звільнення Москви для зберігання мощів було виготовлено нову бронзову гробницю, яку незабаром сховали під підлогу храму і тільки нещодавно знову відкрили для поклоніння.

Сьогодні в російській столиці про найвідоміших святих Чернігівської землі Михайла і Федора нагадує ще й невелика церква святих Благовірного князя Михайла та боярина Федора, Чернігівських чудотворців, що знаходиться у Чернігівському провулку у Замоскворіччі.

Дерев'яна церква святих Михайла і Федора була побудована в 1575 році на місці зустрічі їхніх мощів, а 1675 року на кошти купчихи Малютіної на тому місці був зведений і донині існуючий храм. Будинок є типовим посадським храмом ХVІІ століття. З часом він неодноразово перебудовувався, а в роки радянської влади використовувався як складське приміщення і відповідним чином був перебудований – бані були розібрані, а тиньк згодом обсипався. У 1977-84 роки будинок був відреставрований, бані відновлені. 1991 року храм був повернутий віруючим, а 1993-го знову освячений.

Нащадками князя Михайла є великий російський полководець Олександр Суворов та великий російський письменник Лев Толстой.

Через століття образи чернігівських святих продовжують надихати митців. У 80-ті роки минулого століття дуже модний і улюблений владою московський художник Ілля Глазунов написав помпезну картину «Вічна Русь». На колективному портреті зображені 174 найвидатніших (на його думку) особистостей Русі, Московії, Російської імперії та СРСР, серед них – і чернігівські святі князь Михайло та боярин Федір.

Початок ХХІ століття ознаменувався в Росії, інтересом до історії (як дійсної, так і вигаданої) і сплеском встановлення пам’ятників, у першу чергу вуличної скульптури. Це явище яскраво відображено у вигляді міста Рязані. В цьому древньому місті споруджено дев’ять (!)  меморіалів та меморіальних комплексів (два з них присвячено радянсько-польському братству по зброї) і два пам’ятники літакам (Ту-16 та Ту-22М3). Ще тут стоять пам’ятники грибам з очами (у нас в Рязани грибы с глазами. Их едят, а они глядят!), пам’ятник чорному коту, пам’ятник Ліді з кінокомедії Гайдая, пам’ятник свині-скарбничці.

Та ближче до історії! На початку століття в історичному місті було споруджено дві величні кінні статуї – епічному герою Євпатію Коловрату та князю Олегу Рязанському. Далі стоять пам’ятники, більшість яких встановлено на початку нинішнього століття: Ціолковському, Сергію Єсеніну (дві штуки), академіку Павлову, космонавту Аксьонову, Салтикову-Щедріну, конструктору Уткіну, Пушкіну, полководцю Скобелєву, святому Юрію (Георгію Переможцю), бакинському комісару Петрову, героям Радянського Союзу Полєтаєву, Молодцову, Бєлякову, Маргелову (дві штуки), якійсь Чумаковій, професорам Костичеву і Попову, епіскопу Василю, військовому композитору Александрову, почесному громадянину міста Каширіну, революціонеру демократу Чернишевському, святому Миколаю, ритуальний – Леніну (дві штуки), окремо Марії Ульяновій і Володі Ульянову.

Для того, щоб зрозуміти яку роль відіграє міська скульптура у житті російської глибинки, треба перенестися, наприклад, до містечка Черемхово Іркутської області. Тут простий перелік міської скульптури займе цілу сторінку. Тільки Леніних в місті аж чотири! А поґуґліть, наприклад ще Череповець, Томськ, підмосковній Димитров, Йошкар-Олу…

Історична монументоманія трохи торкнулася й України. Помітне місце тут займає районне містечко Коростень, що на Житомирщині (65 тис. жителів), відомий з 945 року як колишній Іскоростень. На початку століття тут спорудили пам’ятник Добрині, князю Малу, княгині Ользі, пам’ятник Малуші і її сину майбутньому Володимиру Великому і окремий пам’ятник самому Володимиру. До речі, з художньої точки зору скульптури такі собі. Як могли, так і зробили. Та ладно!

До чого веду? Михайло Всеволодович став першим князем-мучеником в класичному розумінні терміну, тобто людина, яка прийняла смерть від язичників за вірність християнській вірі на відміну від «страстотерпців», що загинули від єдиновірців з політичних міркувань (як, наприклад, Борис і Гліб). І попри це ми, чернігівці, досі не спромоглися спорудити пам’ятник святим князю Михайлу і боярину Федору.

І це я вже не кажу, що лавочка черги людей, що чекають на своє монументальне увічнення, виявляється доволі довгою. З Чернігівщиною пов’язане життя та діяльність видатного церковного, політичного і релігійного діяча Лазаря Барановича, класика російської літератури Миколи Гоголя, космонавта Георгія Гречка, славетного мореплавця Юрія Лисянського, поета-лірика Павла Тичини. І поза всякого сумніву такої потужної постаті часів Київської Русі, як князь Мстислав, роль якого у розвитку Чернігова важко переоцінити і котра, тим не менше, постійно агресивно замовчується.