Останнє оновлення: 19:14 п'ятниця, 6 грудня
Урочистості
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Нагородження орденом Народний Герой у Чернігові
Нагородження орденом Народний Герой у Чернігові

Нагородження орденом Народний Герой у Чернігові

У Чернігові відбулася 29 церемонія нагородження недержавним орденом "Народний Герой України". Срібні тризуби отримали десятеро героїв, троє з них – посмертно.

Зал обласного театру імені Тараса Шевченка був заповнений не тільки Героями, їхніми родичами та друзями, а й військовими, школярами та курсантами військового ліцею.

Саме розповіді про тих, хто захищає Україну, хто віддав за неї життя, дають можливість побачити справжніх героїв поряд, і це стає найкращим уроком мужності та патріотизму. Кожна історія, про яку почули зі сцени у Чернігові, вражала. Нагородження трьох загиблих хлопців зал зустрічав стоячи, сліз не стримували ні жінки, ні воїни.

Нагороди вручали організатор добровольчої медичної служби "Вітерець" Галина Алмазова та легендарний боєць 2-го батальйону 95-ої бригади, житель Чернігова Дмитро, позивний Дєрзкій, якій воював у Донецькому аеропорту.

Віталію Олійнику, бійцю 3-го полку спецназу, було лише 19 років, коли він заїхав в Донецький аеропорт, який українська армія взяла під свій контроль, звідти він потрапив у Краматорськ, з якого тільки пішли бойовики. "Я пам’ятаю, як біля дороги стояла мама з маленьким хлопчиком, і, дивлячись на колону української військової техніки, плакала і повторювала: "Тепер все буде добре", - сказав Віталій, отримуючи нагороду. Цей молодий хлопчина рятував життя своїм побратимам, воював у найгарячіших точках, під час складного завдання потрапив у полон, але й повернувшись в Україну, продовжив захищати рідну країну.

Перед виходом лікаря добровольчої медичної служби "Вітерець" Миколи Жаренкова на екрані були показані кадри, зняті під час його роботи на передовій. На телефон хтось зафіксував, як пораненому ставить трубку в горло, щоб він міг дихати, вводяться препарати, які запускають серце. Так працюють люди на війні. Те, що глядачі побачили, прокоментувала організатор медичної служби "Вітерець" Галина Алмазова: "Це початок 2015 року. Півтори години Микола реанімував двох важкопоранених бійців безпосередньо на дорозі. Він все зробив високопрофесійно та грамотно, завдяки чому поранених живими довезли до лікарні. Після того я йому сказала: "Коля, всі гріхи, які у тебе були в житті, тобі простилися".

Двоє НароднихГероїв, двоє лікарів медичної служби "Вітерець" Микола Жаренков (ліворуч) та Генадій М’ясоєдов.

"Війна познайомила мене з чудовими людьми, - додав лікар-хірург Геннадій М’ясоєдов. – Микола – саме такий!" Приймаючи нагороду, київський анестезіолог Микола Жаренков був дуже схвильованим: "У анестезіологів-реаніматологів найбільший особистий цвинтар неврятованих пацієнтів. Саме нам доводиться приймати рішення про відключення людини від апаратури, яка підтримує життя, якщо немає шансів на спасіння. І це найважче. Іноді думаю, що хотілось би бути Богом, приймаючи такі рішення, але завжди розумієш, що над нами є вища сила, яка набагато сильніша за нас".

"Поки ми пам’ятаємо, ця дитина жива", - так про свого загиблого від вибуху в Харкові чотири роки тому сина сказав його батько. 15-річний Даня Дідік, шебутний та швидкий у школі, мав активну життєву позицію, патріотичні погляди, і для нього вже було важливо захищати Харків від будь-яких сепаратистських настроїв. Саме тому він не міг не взяти участі в ході, присвяченій річниці Майдану в 2015 році. І опинився в епіцентрі вибуху міни, яку підклали на шляху колони мітингувальників противники незалежної України. Від поранень Даня загинув наступного дня в лікарні. "Тільки ви, молодь, зможете зберегти Україну", - звернувся до присутніх у залі підлітків батько загиблого Дані.

"Мені завжди важко звертатися до батька Дані, - сказав журналіст Руслан Горовий. – Бо я стою на цій сцені, живий, а патріота, чудового хлопця вже не повернути. І зараз нашою головною справою є досягти все ж того, щоб школа, де вчився Даня, була названа його іменем. Ми зібрали понад п’ять тисяч підписів під необхідною для цього петицією. Але відповідне рішення міськрада ніяк не ухвалить. Час іде – таке відчуття, що у місті сподіваються, що спочатку наша ініціативі заглохне, а потім забудеться. Але ми маємо добитися цього заради пам’яті хлопця".

Коли оголосили ім’я загиблого десантника Максима Перепелиці, в залі заплакала його мама. Командир Валентин Голуб, позивний Валіко, важко переживає загибель свого молодого бійця: "Дивлячись на своїх дітей, на іншу молодь, я довго вважав, що це покоління пепсі. Але в 2014 році побачив у "Правому секторі" неймовірних молодих хлопців, розумних, патріотичних, а потім саме такі почали приходити до нас в 95-ту десантну бригаду. І коли втрачаємо таких, дуже боляче". Максим Перепелиця загинув, рятуючи свого побратима на позиціях неподалік від села Верхньоторецьке Донецької області. Він кинувся до пораненого, намагаючись витягти його, щоб лікарі могли надати допомогу. Але ворог, очевидно, саме цього і чекав. Максим загинув на місці. Але пораненого хлопця все ж врятував. Той живий, проходить зараз реабілітацію. "Нестерпний біль не проходить вже рік і три місяці – саме стільки немає мого сина, - сказала мама Максима. – Син був справжнім патріотом нашої країни. Він, знаючи, як я переживаю, завжди говорив: "Матусю, потерпи ще трохи". Я не можу змиритися з його смертю, не можу!"

Другу Діллі, Андрію Кривичу з Конотопа було лише 19 років, коли він загинув на лінії вогню. "Андрій здав сесію, бо був відповідальним, і поїхав на війну, - розказав наставник добровольця Юрій Бачал, позивний Сапсан. - Він був світлою, талановитою особою. І мені дуже боляче, що ми його втратили". "Я пишаюся своїм сином", - сказала мама, отримуючи нагороду сина.

Майже на кожну церемонію з Краматорська приїздить мама Народного героя України Степана Чубенка, який загинув у 16 років в окупованому Донецьку за те, що не зняв з рюкзака жовто-блакитну стрічку. Сталіна Чубенко (зліва) знайомиться з батьками інших загиблих героїв, спілкується з ними, підтримує. На знімку вона з батьком 15-річного Дані Дідіка та мамою добровольця Андрія Кривича, друга Діллі

Максим Авраменко, позивний Богун, боєць 79-ої бригади, приїхав на церемонію з-під Маріуполя. Зараз саме там він несе службу. А починав її у батальйоні "Донбас". Потрапив в Іловайській котел, у полоні був 119 діб… "З полону в окупованому Донецьку Богун виніс прапор України, об який примушували витирати ноги всіх українських воїнів, - розповів побратим Максима Авраменка по батальйону "Донбас" Михайло Николов, позивний Лермонтов. – Він його сховав з ризиком для життя і врятував". "Головне – жити по совісті і честі, щоб коли перетнемося на небі з Творцем і загиблими побратимами, вони могли щиро потиснути мені руку", - сказав Максим Авраменко.

На церемонії був присутній і легендарний танкіст Євген Межевікін, позивний Адам. Він має найвищі звання країни: Герой України та Народний герой України, яке отримав під час першого нагородження 4 червня 2015 року. Відома режисер та акторка Катерина Степанкова разом із своїми колегами часто буває на передовій з виступами, спілкується з багатьма героями та постійно запрошує на свої вистави військових та родини загиблих.

На війні є багато бійців, які виконують настільки специфічну роботу, що ми дотепер не можемо називати їх імена, показувати їх обличчя. Але вони ефективні та професійні, виконують завдання вміло, не дивлячись на ризик. Їх не просто варто вдзначати нагородами, їх потрібно шанувати таким чином, щоб вони знали – ми їм вдячні. Один з таких бійців в день нагородження був у залі чернігівського театру. Але на сцену не піднявся, йому орден передав пізніше його друг, боєць з позивним Крим, який і сказав декілька скупих слів про героя: "Через два-три роки після початку війни в нашій країні ми, ті, хто прийшов на фронт у 2014 році, почали ставити берці в шафу, повертаючись до мирного життя. А він продовжує захищати країну, виконувати свій обов’язок. Всі, хто знає добровольця Тенгрі, підтвердить: ця нагорода варта героя, а герой вартий нагороди".

Богдан Рехліцький, позивний Пірат, служить у 36-ій бригаді морської піхоти. І для нього війна почалася 20 лютого 2014 року на Інститутській, де він виносив поранених. У серпні він потрапив у Луганський аеропорт, де під час виходу була розбита колона 80-ої бригади.

"Пірат евакуював військових, під вогнем підчепив підбиту броньовану машину та вивіз її, - розповідав про подвиги побратима боєць 3-го батальйону територіальної обороти Вадим Крайненко. – Він допомагав виходити бійцям навіть тоді, коли сам зазнав поранення: у нього були перебиті обидві ноги та рука. Попри це, він продовжував надавати допомогу іншим. Пірат – справжній герой".

Сюрпризом для героя стала присутність акторок з Києва, з якими він познайомився минулого літа під Маріуполем, куди вони приїздили з виступами до морпіхів. "У Водяному, де Ада Роговцева і Світлана Орліченко грали уривки з вистав на дорозі між розбитими домами, у Богдана була місія охоронця: він, знаючи, звідки може прилетіти, власною спиною закривав дівчат, як тінь повторюючи їх рухи і тримаючи бронежилет, яким готовий був накрити Аду Миколаївну, у разі небезпеки, - розповіла Катерина Степанкова. – Декілька днів, поки ми їздили небезпечними місцями, Богдан супроводжував нас, допомагав і дуже переживав, якщо ми забиралися майже на передову". Коли Богдан Рехліцький отримав нагороду, з-за куліс до нього з обіймами вийшла і Заслужена артистка України Світлана Орліченко. Герой був розчулений: "Дякую матерям, дружинам, батькам, донькам за ваші молитви і любов. Ця нагорода – продовження моєї боротьби за Україну".

Вихід на сцену лікаря батальйону "Айдар", а потім 128-ої бригади Тетяни Борисенко зустрічали неймовірними оваціями ще й тому, що вона – жителька Чернігова. Містянам, які прийшли на церемонію, було приємно саме те, що відзначили нагородою чернігівчанку.

У серпні-вересні 2014 року, коли відбувалися запеклі бої навкруги Луганського аеропорту, 29 добровольців загинули, багато хто потрапив в полон. Мама Таня – саме так її називали ще з Майдану, де вона надавала допомогу, - пішла до сепаратистів, аби домовитися і забрати тіла загиблих. Але жінку взяли в полон. "Ця відчайдушна людина 24 дні провела в полоні, двічі її виводили на розстріл, -сказав капелан Сергій Чечін. – Але ангели були на її боці. Мама Таня, попри всі загрози, сперечалася з чеченцями. "Почемы ты пришла на моя земля?" - питали загарбники Маму Таню. А вона зухвало відповідала: "Это ты пришла на моя земля". І зараз жінка продовжує допомагати військовим, передаючи їм необхідне.

Неймовірна історія вертолітного екіпажу вразила всіх. Те, що сталося 4 червня 2014 року під тоді ще окупованим Слов’янськом, може здатися переказом голівудського кіно. Але, на превеликий жаль, це все було насправді, а не в уяві кіношників. Про все, що сталося того дня, розповідав Сергій Титаренко, якого, власне, і врятував його командир Валентин Цигульський. Обидва, незважаючи на отримані важкі травми і опіки, продовжують служити своєму народові. "Той день особисто для мене був сповнений чудес, - розповів Сергій Титаренко. - Коли ми виконували бойове завдання, повернувши голову, бачив, як у наш гелікоптер цілила вже друга ракета. Так збіглось, що ми влучили в цілі, але в той самий час поцілили і по нас. Ми почали крутитися навколо своєї осі. Падали досить довго…" "Шість секунд", - додає Валентин Цигульський. "Вже на землі я побачив перед собою гілку дерева і… власні п’яти, - продовжує Сергій. – Диво, що я вижив. Несподівано в диму з’явилося обличчя командира. Він спробував витягнути мене за спеціальну ручку на розгрузці. Але вогонь вже плавив все позаду мене. І вона просто відірвалася. Валентин зник. Я відчував, як по шиї течуть розплавлені дроти зв’язку. Вогонь був ближче і ближче. Сам я рухатися не міг – не відчував тіла взагалі, крім правої руки. Мене паралізувало по груди. Я дивився на пістолет, який був закріплений у мене під лівою рукою, розумів, що правою до нього дотягнуся і зможу застрелитися, якщо почну горіти… І тут знову з’явився командир. Я до цих пір не розумію, як йому вдалося дотягнутися і вхопити мене за пасок штанів. Та й взагалі – як він, вдвічі за мене менший, примудрився мене витягнути з кабіни. При цьому у нього ж також був зламаний хребет… Коли Валентин відтягнув мене від вертольоту, якраз повністю спалахнуло моє місце… Це було ще одне диво – командир вчасно мене витягнув… Валентин мене тягнув, сам стогнав, а я просив його весь час, благав: "Тягни, Валіку, тягни!" Ще нам пощастило, що ми впали неподалік від розташування української армії, нас відразу підібрали, знеболили і гелікоптером відправили у шпиталь. Наступного разу ми з командиром побачилися через чотири місяці. За цей час він переніс операції, почав ходити. Валік зайшов до мене в палату і сказав: "О, маєш непоганий вигляд!"

Про своїх друзів-побратимів декілька слів сказав Василь Мулік, який отримав звання Народного героя майже три роки тому у Маріуполі за те, що врятував свій екіпаж, уникнувши ПЗРК

Вітаючи нагороджених, три чудові артистки Світлана Орліченко, Катерина Степанкова та Лариса Руснак прочитали вірші сучасних авторів Сергія Жадана, Романа Семисала, Івана Малковича.

Віолетта КІРТОКА, "Цензор.НЕТ"

закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  До Дня Збройних сил України представили книги із серії «Історії українських воїнів»

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор