Чернігівська «Наталка Полтавка»: традиція, примножена сучасністю

Театральною подією червня у Чернігові стала прем’єра оперної вистави «Наталка Полтавка», що відбулася в академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка.

Вистава приурочена до ювілейної дати - 200-річчя однойменного твору Івана Котляревського і сама є частиною сценічної історії Чернігівського театру.

Саме з неї почалась творча діяльність колективу в жовтні 1926 року. Згодом, вже після повоєнної відбудови в 1969-му його нове сценічне життя також продовжилося постановкою "Наталки Полтавки".

Нинішня прем'єра - гідне продовження режисерської традиції - втілена заслуженим діячем мистецтв України Вірою Тимченко.

Завдяки її цікавому режисерському рішенню, комічна опера не лише зберегла яскраві народні образи й характери, а й набула актуального звучання.

Про сучасний театр і нову виставу в ньому, про творче довголіття та режисерський досвід Віри Андріївни говоримо за лаштунками прем'єри.

– Багато років поспіль ваше ім'я нероздільно пов'язане з чернігівською сценою, а як починалася ваша творча діяльність?

- Я почала з того, що була актрисою, закінчила акторський факультет Харківського інституту мистецтв. У мене був геніальний педагог Валентина Миколаївна Чистякова – дружина Леся Курбаса. Її портрети й досі в моєму кабінеті, я з ними не розлучаюся. Досі бережу листи від неї, ми підтримували спілкування і тоді, коли вона навіть не працювала.

Валентина Миколаївна була дуже інтелігентною та цікавою людиною, її шанувальники-харків'яни навіть вирощували квіти для неї. Я вважаю за честь бути її ученицею.

Попрацювала у Кіровоградському театрі чотири роки і, відчула, що мені цього мало. Після багатьох ролей, коли вже стала актрисою, захотіла стати режисером. Тож звернулася до Валентини Миколаївни за порадою і знову вступила до інституту, одразу на 2 курс, закінчила режисерський факультет.

– Якою була ваша перша вистава?

– Я отримала направлення після закінчення інституту до Запорізького театру, це на той час був один із кращих театрів України.

Запросив мене туди Володимир Григорович Грипич, який довгий час був його режисером. І моєю першою дипломною роботою стала п’єса Вампілова «Прощання в червні».

Вже у 1988 році Володимир Григорович запросив мене до Чернігівського театру, а взагалі режисером я працюю 43 роки.

– Чи вважаєте ви, що театр буде жити вічно і витримає конкуренцію з кіноіндустрією?

– Театр невмирущий, хто б і що не говорив. Живе спілкування з людиною мистецтва – таку можливість може надати лише театр.

– А за рахунок чого театр тримається на плаву?

– За рахунок актора. Найголовніша особистість в театрі – це актор. Є актори – є театр.

– Де ви шукаєте натхнення?

– У роботі. І я щаслива, коли моя робота принесла задоволення глядачу, я щаслива, коли пройшла прекрасна репетиція. Я бачу виставу, і це дає мені натхнення.

– Днями чернігівці побачили чергову прем'єру - "Наталку Полтавку". Чому ваш режисерський вибір випав саме на неї?

– З багатьох причин. По-перше, наш театр музично-драматичний, у нас є всі можливості, щоб ставити музичні вистави. Вокалістів дуже багато. По-друге, я звернулася до «Наталки Полтавки», бо у 2019 п’єсі виповнюється 200 років.

До того ж, вона дійсно пройшла випробування часом, вже багато років не сходить зі сцен українського театру, залишаючись відомою не тільки у нас, а й у світі.

Підростає нове покоління, і до "Наталки Полтавки" повертаються знову. На мій погляд, це перлина. Класика вічна, вона завжди сучасна, тому вона і є класикою.