Чистiть черевики, панове модернiсти! Бо — смердить!

Звичайно, автор має право на власну думку, яку "Високий Вал" публікує без правок і скорочень:

Будь — яка рецензiя чи, тим паче, критичний огляд, передбачають цитування творiв, про якi йдеться — щоб переконати читача в правильностi своїх оцiнок щодо цих писань. Даруйте, але я цього робити не буду — гидко. А на роль асенiзатора не годжусь: не та освiта. Отже, мова пiде про сучасну, з дозволу сказати, лiтературу, яка не має жодного права так зватися. Та, власне, вона так себе i не зве — її творцi цiлком резонно називають свої вироби лише “текстами”.

Спочатку я думав, що мої думки i оцiнки читача з багаторiчним стажем не зовсiм “в ногу” i тому треба помовчувати. Тим паче, що я не критик i не лiтератор, то чого менi не в своє лiзти? Але мовчання професiйних критикiв, говорячи мовою наших модернiстiв, задовбує.

А остаточно наважитись говорити на цю тему мене пiдштовхнув Вiльям Фолкнер, який теж був модернiстом, але — форми:” Якщо письменник вiддав фiзiологiї мiсце, яке до того посiдала душа людини, зображуючи замiсть високих почуттiв функцiю залоз внутрiшньої секрецiї, загибель людства є невiдворотною”.

Власне, для мене давно є аксiомою, що лiтература — поле бою за душу людини мiж Богом i дияволом. Тож впору переадресовувати знамените “З ким ви, майстри культури?”. Хоча, власне, це невдало — творцi “текстiв” мають до культури таке ж вiдношення, як бомжi, що перетворили храм у туалет.

Зганьблений цибульками “укрсучлiт”, при всiх його недолiках, мав душу, а що в основi писань новiтнiх борцiв з класикою? По назвi одного з творiв —”майн кайф”, тобто власне задоволення, iнколи тваринне. Наскiльки мене вчили в школi та унiверситетi, такi писання звуться графоманством i мають стосунок до лiтератури такий, як писання пiдлiткiв на парканах. До речi, ви помiтили, що тепер на парканах не пишуть нецензурних слiв на три букви? А для чого, якщо це все вже пишеться друкованими лiтерами без жодної тобi цензури в “текстах”?!. Бiда, власне, не в цьому, а в тому, що тi ж таки пiдлiтки, задурманенi дебiльними комп’ютерними iграми, спогляданням бiсiвських пик з екранiв телевiзорiв та з обложок глянцевих журналiв, саме оцi “тексти” i вважатимуть справжньою лiтературою.

Я з жахом уявляю також, що росiяни, якi приязно ставляться до України (є такi!), прочитають твiр Оксани Забужко “Польовi дослiдження українського сексу”, як говорить критика — найкращий український роман i таку iншу нiсенiтницю, i подумають: “Так оце i є українська лiтература?! Мало нам своїх єрофєєвих-пєлєвiних, так ще й з України отаке читати?!” I потiм цього росiянина до творiв української лiтератури не навернути. Так книга ж Оксани Забужко, скажу я вам, ще й доволi цнотлива порiвняно з “текстами” її молодших колег. Наприклад, коли читати нову повiсть Олеся Ульяненка, в назвi якої обiгрується iм’я Бога Саваофа, а весь текст перемазаний такими сексуально-манiякальними вивертами, хочеться помити не тiльки руки, а й мiзки.  До речi, менi здається, що одну цензуру таки треба б ввести — психiатричну. Щоб люди брали книгу до рук i зразу читали дiагноз.  Принаймнi, це виконає хоча б таку застережну функцiю, як напис на цигарках — “Мiнiстерство охорони здоров’я попереджує: палiння шкiдливе для вашого здоров’я”.

Будучи “опущеними” самi по собi, нашi “текстовики” намагаються всiма засобами “опустити” i читача, щоб вiн бачив тiльки свiт “бомжатника”, смiттярки та притону. А для цього не завадить “опустити” i якогось класика — от люблять галичани поета Антонича, то й треба його обгидити, як це зробив Юрiй Андрухович новим романом “Дванадцять обручiв”. Навiть Богдан Бойчук мусив у журналi “Кур’єр Кривбасу” констатувати: “Можливо, i це найправдоподiбнiше, Антонич ще досi був надто популярний, надто великий i чинив конкуренцiю Андруховичу, тож вiн рiшив знищити його, стягнути в болото. Не було це, зрозумiло, стягання з п’єдесталу, як дехто думає, бо великi стоять на ногах, а не на п’єдесталах. А може, вiн керувався цинiчною настановою: якщо є кому таке друкувати, то чому не писати?”. Переповiвши всякi “трахання”, що є основою писань новоявлених i самозваних “класикiв” типу Андруховича, той же Бойчук говорить: “Звучить огидно? Так воно й є. Звучить нечесно? Так воно й є. Звучить як брехня? Так воно й є”. Якщо “Московiада” ще читалася хоча б через вiдворотне змалювання нелюбої українцям Москви, то надалi з розкрученого своєю “мафiєю” Андруховича виходить тiльки пшик, що не має права зватися лiтературою.

Якось доводилося читати в “Дзеркалi тижня” замальовку Ю.Андруховича про те, як десь у нiмецькiй “кнайпi” затягують росiйську пiсню, щось на зразок “Катюшi”. Намагається Андрухович виробити протистояння iмперськiй культурi, але нiчого в нього, бiдного, не виходить. I це зрозумiло —нема власної потуги, нема власної гiдностi, нема власного гордого i творчого духу.  “Молодий я, молодий, повен сили i одваги. Гей, життя, виходить на бiй — пожартуєм для розваги!” — писав колись ще не зламаний Павло Тичина. Хто з теперiшнiх “кайфонутих” може так сказати?! Тридцятилiтнi вичахлi “лiтератори, блiн” лазять на помийках духу i чують свiт тiльки через запах блювотини.

Навiть Вiктор Єрофєєв з росiян, який i сам доклався немало для поширення того запаху, пише: “В лiтературi, яка колись пахла першими квiтами i сiном, виникають новi запахи — це сморiд. Все смердить: смерть, секс, старiсть, погана їжа, побут”. Так, у життi цього запаху забагато, але ж до чого тут лiтература? У мене в дворi, коли викидають мешканцi смiття, з’являється дядько, що вибирає собi ще для чогось придатнi речi. I робить вiн це не вiд бiдностi, в нього, як i в наших “модернiстiв”, це стиль життя. Ну, подобається їм так жити — їх воля, але ж для чого весь свiй сморiд тягнути в нашi читацькi душi? А може для того i треба, щоб вiдучити нас читати — адже диявол знаходить багато способiв проникання в душу людини.

... З текстами у новiтнiх “модернiстiв”, як у героя роману Микитенка (хтось пам’ятає ще такого письменника?):”Сутуж, дiти, сутуж. I на землю сутуж, i на грошi сутуж”. Ось що навiть Iван Андрусяк пише в журналi “Книжковий клуб +”:”Оскiльки з текстами в молодих авторiв поки що, вочевидь, проблеми, то в часопису (мова йде про донiєву “Молоду Україну” — В.Ч.) радше з’являються їхнi фото — передусiм авторок i зазвичай у стилi “ню-ню”. Попутно критикує пан Андрусяк “Лiтературну Україну” за те, що коло авторiв у нiй не змiнилося ще вiд 1970-х рокiв. Агов, пане Перебийнiс, ну, надрукуйте щось I.Андрусяка — хай чоловiк заспокоїться!

А щодо суцiльного i хворобливого “ню-ню” в текстах i в головах наших “модернiстiв”, то психологи зi психiатрами помiтили — масове роздягання жiнок перед об’єктивами фото- та телекамер викликане чоловiчою слабiстю ... чоловiкiв. Простiше кажучи — жiнка, яка має нормальне статеве життя, не буде свiтити голою, вибачте, дупою, на весь бiлий свiт. Як було дружинi росiйського класика Блока не приймати перед дзеркалом всяких еротичних поз, якщо її благовiрний жив з нею, як iз сестрою, та ще й намагався теоретизувати про бруд статевого життя! Звiсно, вдавшись до змалювання Антихриста (пам’ятаєте:”В белом венчике из роз Впереди — Исус Христос”. Це на чолi революцiонерiв! Антихрист же, як вiдомо давно вiруючим християнам, в усьому буде намагатися наслiдувати Христа, на позiр, звiсно), не дивно, що чоловiча потуга випарувалася, якщо вона й була. Той, що йшов попереду всiх бiльшовикiв, нищив i нищить не тiльки тих, проти кого вони йшли, але й своїх вiрних слуг. Для вiруючої людини зовсiм не дивне, наприклад, нищення комунiстами своїх же комунiстiв у 30-i та наступнi роки — Святе Письмо це зве коротко i влучно:”Гад пожре гада”. Блок прийняв революцiю, бо вiн давно в душу прийняв антихриста. То ж чи варто дивуватися, що вiн не був мужчиною для своєї жiнки? I чи так уже треба дивуватися демонстрацiям у 20-i роки голих жiнок “Долой стыд!”. Покопавшись в архiвах, я впевнений, виявимо, що тi демонстрантки були “баєвiмi падругамi” революцiонерiв — iмпотентiв.

Це я, читач, дивлюся на лiтературу, як на величаве поле бою за душу людську, а “класики” цього, з дозволу сказати, модернiзму, дивляться на лiтературу цинiчно, як з перепою чи з обкурення:”... Тодi виходять якiсь стiхi, якiсь романи, що їх читають лише прищавi аспiрантки на затарганених кухнях, пожираючи вiд статевої незадоволеностi велетенську кiлькiсть шоколаду. Людина бо так влаштована в цьому життi, щоб бiльше поцупити в Бога кайфу” (Олесь Ульяненко. Есей для Павла. “Дзеркало тижня” № 39 за 2003 рiк). I — побоку такi поняття, як честь, вiрнiсть Вiтчизнi, совiсть, iдея нацiї, головне — поцупити у Бога “кайфу”. Один уже намагався поцупити у Бога Його славу та так, що аж загуркотiв з неба у темнi тартарари пекла i отримав назву Диявола. Якщо наших “модернiстiв” ця iстота не лякає, то кому вони тодi служать? На жаль, питання вже риторичне...

Слово “ модернiсти”, як помiтив читач, я беру в лапки, бо насправдi оця брудна пiна не має зватися таким термiном, адже справжнiми модернiстами були Михайло Коцюбинський, Юрiй Яновський, Євген Плужник, Олександр Довженко — i не хатнього рiвня, а таки європейського. Що може бути модернiшим сьогоднi навiть, не тiльки на початку ХХ столiття, за “Intermezzo” М.Коцюбинського? А от Михайль Семенко написав свiй викрутасний алiтерацiйно-алогiчний “Кобзар” i зараз, пiсля реабiлiтацiї того поколiння, хто його знає? А оглядуваним мною “модернiстам” далеко до модернiстiв, як куцому до зайця.

Зрештою, є у нас, слава Богу, справжнiй модернiст серед молодих — Євген Пашковський. Його можна читати з будь-якої сторiнки, вiн теж уникає сюжету, як його “колеги”, але вiн має дар Слова i має душу, якiй болить наша земля, її доля-недоля. “Модернiстам” же, нагадаю, нiчого не болить, iм бiль неприйнятний сам по собi, їм важить тiльки “кайф”. До речi, саме в iдеологiї сатанiзму i превалює власне “я”, обставлене комфортом всiляким, сам комфорт є об’єктом для поклонiння, особливо якщо вiн створений за рахунок завдання болю комусь iншому. Бiль, тобто, комусь, спочатку —собацi, коту, пам’ятi покiйних (руйнуючи могили), а тодi — ближньому своєму. До того ж, зi смакуванням натуралiстичних подробиць зўвалтування або вбивства. Ну, точно, як у наших “модернiстiв”, тьху через лiве плече!

Натомiсть справжнiх модернiстiв цiкаво читати, навiть якщо вони, як немолодий прозаїк Петро Дiдович у романi “Буття зелене”, не вiрять у iснування Царства Небесного. Але воно вiдсвiтами своїми все одно падає на творене слово, за яким стоїть душа письменника. Потiпана вiтрами минулого столiття, але не витiпана до остюкiв. Це — як сонце, чи ти в нього вiриш чи нi, чи ти його бачиш чи нi, але воно свiтить на тебе, навiть якщо ти в тiнi сховаєшся. А нашi “модернiсти” намагаються залiзти в таку смердючу нiрвану, щоб i сонце перетворити у вiдблиск наркотичного видiння.

Тобто проблема “модернiстiв” (i пост, i post) не є проблемою форми, як вони на цьому не педалювали, а проблемою душi. Багата душевно людина не буде “випендрюватися” (насадили все ж своїх словечок!), вона дихає повнотою Слова. А блиск слова у “модернiстiв”, якщо iнколи i є, то нагадує райкинськi штани “блестящие в некоторых местах”, не бiльше. Зiпсутiсть душi не дозволяє побачити (по Довженку) в калюжi зорi.

... Роман Iваничук, що i радянськi часи вмiв добувати “воду з каменю”, болiсно перейнявся сучасним занепадом лiтератури:”З’явилися лiтературнi ерзаци, слiпе калькування з вiдомих, проте в сучаснiй Європi застарiлих матриць — тi iздрикiвськi манiпулювання над манерою захiдних модерних авторiв й бездумне прищеплювання чужих зразкiв на гiлки нашої садовини i несумiснi з кров’ю української штуки, вони зачахли i, звiсно, плоду не дали; не мiг прийнятися невластивий нашiй моралi жаданiвський содомiзм, який допускає злягання сина з матiр’ю, а теж винничукiвсько- покальчукiвська порнуха, начитавшись якої й жiнки не захочеш... I всюди — ригачка, сморiд фекалiй, шарудiння тарганiв i всюди — злодiї, садисти, мазохiсти, наркомани i вбивцi...” (Роман Iваничук, “Нещоденний щоденник”, журнал “Дзвiн” № 2, 2004, стор. 37).

Цiєю ж темою письменник думає i в повiстi “Море” (журнал “Березiль”, № 7-8, 2003). Вона виходить з нацiональних країв i стає болячкою всесвiтньою — письменники в сюжетi Романа Iваничука мандрують на кораблi трьома морями. I там є еротика польської поетеси, є дискусiї  з росiянином Борiсом, який вiдскакує вiд слiв Ключевського — якби, мовляв, Київ не зруйнували монголи, то i Пушкiн писав би українською. Є i гренландка Йоганна — така ж далека вiд всесвiтнього почамрiння, як i українець Северин. Але ж є i образ Червоноголового — привидом вiн ходить мiж митцями, читаючи непристойнi вiршi. I зникає раптово. Не вистачає для повноти картини тiльки запаху сiрки...

Закiнчує автор повiсть нагадуванням слiв апостола Павла iз першого послання до коринтян:”Кли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?” Скисленi обличчя наших “модернiстiв” скажуть про нехiть лiтератури до боротьби — мовляв, скiльки можна, давайте вже дорогу мистецтву для мистецтва! Ця дискусiя давня, як i давньою є боротьба за душi людськi. I та боротьба втягує у свiй вир всiх, хоч як би хто не уявляв себе вiльним вiд свiту.

Тож замiсть дискусiї я слiдом за Остапом Вишнею ставлю вимогу до цих “модернiстiв” — входячи в лiтературу, чистiть хоча б черевики. Бо смороду багато несете.