Останнє оновлення: 11:04 неділя, 22 вересня
ФОТО
Ви знаходитесь: Культура / Література / Ірина Синельник / Спогади про квіти і людей - фото
 Спогади про квіти і людей - фото

Спогади про квіти і людей - фото

Своїм батькам Синельник Надії Миколаївні та Сергію Даниловичу присвячую з любов'ю.

Моє рідне село Конятин розташоване над Десною на межі Сосницького і Коропського районів. Територіально тепер відноситься до Сосницького.

Але мій батько пам'ятає час, коли нашим райцентром був Короп, однак транспортне сполучення через річку було ускладнене (міст за Оболонням з'явився пізніше), тому й з часом відбулися адміністративні зміни.

У дитинстві для мене Конятин видавався найкращим місцем не землі, між тим, і сторонні люди, побачивши красу наших краєвидів, більш глибоко починали розуміти "Зачаровану Десну" Довженка.

Це край ромашкових луків і суничних галявин, бездонної блакиті неба і зелених лісів. У молодшому шкільному віці для мене справжньою трагедією було довго не бути вдома, тому повертаючись у село, я вигукувала – "Мій ріднесенький, Конятин!".

Море на Десні

Перші спогади про вулицю мого дитинства Набережну (по місцевому Саливонівка – від поширеного прізвища її мешканців Салівон), десь у п'ятирічному-шестирічному віці, пов'язані з весною. У той час Десна розливалася, ніби море.

Сидячи на гойдалці, яку батько зробив на старій, посадженій ще моїм дідусем, яблуні, прив'язавши на міцну гілку мотузку і поставивши дерев'яну дощечку, я відчувала безмежне щастя і спокій. Дивилася на дзеркальну доріжку, що її утворювали на воді промені призахідного сонця, і чомусь вірила, що майбутнє буде обов'язково щасливим та майже казковим. Мабуть, дітям завжди потрібно у це вірити, навіть, якщо все потім складеться інакше.

Велика повінь – то було моє море. Справжнє море я побачила за кілька років у Криму. А тоді тільки про нього мріяла, спостерігаючи щодня навесні за розливом, граючись у прив'язаному сусідському човні, чи пускаючи на воду паперові кораблики, які навчила робити мама.

Через дорогу від двору – ставок, над яким схилили зелені віти чотири верби – єдина пам'ять про мого діда Данила, якого у житті мені так і не довелося побачити. Під час повені ставок ховався у водах Десни, й у нього потрапляли мальки риби, яку потім ловили сусідські старші за мене хлопці. Старші люди розповідали, що колись давно під час повені молодь каталася на човнах, і тоді над селом з різних кутків лунали народні пісні.

Коли була висока вода, що доходила до воріт батьківського двору, то ми ходили до школи і в центр села по доріжці через сусідські городи, а потім переходили через дерев'яний місток, що ставився тільки на період повені і був досить небезпечним, тому гратися на ньому дітям категорично заборонялося.

Краса природи навпроти дому завжди була надзвичайною. Тепер я розумію, що за постійними турботами і працею на землі, у батьків і моїх сусідів просто не було часу помічати довершеність навколишнього світу.

А малечі спостерігати за всім, приміром, як росте трава, і по ній повзають мурахи чи якісь інші комахи, було дуже цікаво. І нині природа мого батьківського краю дає невичерпне натхнення любити цей світ, незважаючи на розчарування.

За околицею села, де й нині мешкають мої батьки, розкинулися луки, що здавалися мені у дитинстві безкрайніми, хоч там, десь далеко, розташований Змітнів. І якщо в ясну погоду добре придивитися, то можна побачити, як аж ген вдалечині видніються крайні хати мешканців сусіднього села.

З однієї сторони від нашого помешкання за луками починається ліс, що називається Замурівкою. Там з болота та урочища Під селищем витікає маленька річка, що не замерзає навіть у люті морози і має назву Мурівка, а ліс розташований за тією річечкою.

Тривалий час ліс був забороненою територією для нас, дітей. Однаково, незважаючи на це, ми знали, де цвіте навесні ряст, де у другій половині літа можна знайти горіхи ліщини, а восени – назбирати опеньок.

До лісу вела доріжка через вигін, а потім там зробили городи, і простір у дитячій уяві дещо звузився. Саме на тій доріжці я вчилася кататися на велосипеді. Було багато падінь і синців, але врешті-решт досягла своєї мети.

З іншого боку за нашим городом – невелике урочище Пастовник, де випасалася худоба, а також трохи заболочена місцевість. Там якось бачила чапель, часто влітку і зараз кричить птах бугай. А одного разу розквітла квітка жовтого ірису (по-місцевому півники).

У дворах росли сині півники, а жовті були дикими та справжньою екзотикою (це тепер можна побачити іриси неймовірних кольорів). Я так довго хотіла її зірвати, але квітка залишилася недосяжною, бо росла на невеликому острівці серед води.

Півонії із сусідчиного саду

Сьогодні проходжу майже порожньою вулицею свого дитинства, де у дворах ростуть бур'яни чи не у людський зріст – тільки місце для схованок чупакабр. А понад двадцятиліття тому наша вулиця була живою і жвавою, сповненою турбот дорослих, галасливих розваг дітей, вечірніх балачок на лавках попід дворами в очікуванні череди корів. І в дитинстві хотілося пробігтися чимдуж чи  проїхатися велосипедом дорогою вулицею (хіба можна ходити повільно, якщо стільки справ навколо!), щоб вітер шумів у вухах, а величезні верби закривали небо.

Центр якогось особливого життя на нашому кутку припадав на подвір'я баби Саші. Вона була вдовою, жила самотньо (дорослі діти з родинами проживали у містах), але готова завжди була всім допомогти, нікому ні в чому не відмовляла, а тому і сусіди дуже часто за порадою чи допомогою йшли до неї.

Чи не найбільше бабуся допомагала нашій мамі, адже поєднати вчительську роботу, господарство і виховання двох дівчат без сторонньої допомоги було досить складно. Тому і досі зберігаю вдячність до цієї жінки, яка стала нам із сестрою ніби рідною бабусею (наша бабуся Дуня із дідусем Колею жили в іншому районі).

А ще вона залишилася у моїй пам'яті своєрідним моральним авторитетом, незрадливістю своєї віри, зразком невичерпної людської мудрості. Саме сусідка вперше розказувала про голодомор і політичні репресії у селі, як постраждав і не повернувся із Сибіру її батько (родину розкуркулили та вигнали з їхнього житла). Це було тоді, коли про ці події прагнули мовчати.

У її скромній оселі з вишитими рушниками та іконами на покуті з лампадкою, що горіла на релігійні свята, лавками біля стін, я вперше побачила, як тчуть доріжки на верстаті, печуть паски у печі – традиційні жіночі заняття, що нині відходять у минуле з поколінням наших бабусь.

А ще дуже подобалося взимку, коли бабуся Саша приходила до нас ввечері дивитися телевізор. Тоді можна було досхочу спілкуватися, дізнаватися, як жили у рідному селі колись, як, можливо, люди житимуть у майбутньому. І видавалося, що так буде завжди. Але ні, ми не владні над часом і долею.

Найбільшою гордістю баби Саші був сад, у якому росли полуниця та малина, за якими вона майстерно доглядала. І справжнім святом для нас, малечі, був дозвіл поласувати ягодами. Але то було влітку, а навесні моєю радістю були півонії – три кущі під вікнами сусідки (вдома тоді ще цих квітів не було).

У бабусі Саші росли рожева, біла та черва півонії. Квіти були такими великими, а розквітали, залежно від кольору, по-черзі – кожний кущ у свій час. Я так раділа, коли червона півонія розквітала до свята Останнього дзвоника, щоб привітати улюблену учительку у школі не півниками чи розбитим серцем, а красивими квітами півоній.

 Уже майже 10 літ, як двір сусідки порожній. Півонії там більше не ростуть. Я навіть не знаю, де вони поділися. Якось пізніше ми теж посадили вдома півонії, але чомусь спогади про дитинство повертають до півоній із саду бабусі Саші. І мої рідні бабуся з дідусем, і бабуся Саша залишили цей світ в один рік однієї дуже холодної і непривітної осені – у моїй свідомості вони просто зібралися і пішли, щоб іноді повертатися тільки у снах.

Бузок, черемха і ромашки

Окрасою нашої вулиці був і залишається нині, попри значні зміни у мешканцях, великий куш бузку, що ріс під хатою баби Надежди (на свій місцевий манер сільські люди називають жіночі імена, у цьому випадку – Надія. Сестра, коли хотіла розізлити мене у дитинстві, то говорила – постарієш і будеш бабою Оришкою).

Я не знаю достеменно історії життя цієї жінки (але видається, що там була трагедія, пов'язана з війною), вона була похилого віку і жила самотньо поодалік від нашого дому. Єдине, що пам'ятаю – відчуття відчаю і безпорадності, коли зайшли провідати її з бабусею Сашею, а вона плакала, бо через поганий зір перекинула у печі горщик зі стравою і залишилася голодною. Сусіди допомагали їй, іноді приносили їжу.

Щороку кущ бузку як величезний букет розквітає під вікнами хатини, де вже понад два десятиліття ніхто не живе. Надеждин бузок нагадує про свою господиню. Дивлячись на квіти, я чомусь думаю, що ніхто з нас не застрахований бути самотнім на схилі літ, але незнищенною має бути надія на підтримку оточуючих людей, якщо свого часу допомагати іншим, і просто не бути байдужим.

Черемха п'янким ароматом розквітала у сусідів, які жили поближче до містка через рівчак, що тік із Пастовника. Біля їхнього паркану росла черемха, а поряд з нею висока ялина. Хоч у селі доводилося чути, що не можна на подвір'ї садити ялину – це принесе у господу нещастя. Баба Ганна та дід Петро (по-вуличному – Котики) часто сиділи на лавці під парканом і випасали кіз, бо корови у них не було.

Чи то ялина у їхньому дворі так вплинула, чи інші обставини мали вагу, однак багатодітна родина якось не довго трималася разом – їхні діти залишили цей світ у дуже молодому віці (не без впливу алкоголю),  а онуки вже не приїздять до села,  і хата стоїть пусткою.

У моїй душі спогади про Котиків теж залишаються теплими, як і про всіх наших сусідів. Одного разу саме вони забрали мене в дім, коли я трохи провалилася на льоду та добряче промочила ноги. Це була, мабуть, чесна бідність (адже жили вони, як більшість людей, дуже скромно), і ще мабуть, якесь безталання.

Оптимізм на початку літа та величезну естетичну насолоду дарують мені ромашки, що цвітуть на луках на березі Старої Десни (або просто Стариці – це колишнє русло Десни, річка з часом змінила свою течію, обравши новий шлях). "Мої маленькі сонечка щастя" – так називала ромашки я колись і думаю про них  тепер.

І виїжджаючи велосипедом на вузеньку стежку на луках, з обох боків якої видніються білі вкраплення на зеленому різнотрав'ї, я посміхаюся. Так мало потрібне для моменту щастя – блакитне мирне небо над головою, сонце і квіти. Страшно подумати, що десь на таких же луках можуть стріляти. Відведи, Господи, лиху годину від рідної землі…

Їдучи через луки, на випускний екзамен з української мови та літератури  у сусіднє село Спаське, де закінчувала середню школу, бо у нас тільки 9 класів) я була зачарована і натхненна красою придеснянської природи, і пам'ятаю, що тоді подумали, якби отримати вільну тему, щоб написати про рідну землю. Але не склалося, і тільки через багато років по тому я написала про свою любов до місць, з яких розпочалася моя захоплююча життєва подорож.

Я вдячна батькам, Богові і долі, що народилася у поліському краї, що вмію глибоко відучувати красу природи і духовну красу людей, вмію любити. Вірю, ніщо не розірве мого міцного зв'язку із своїм корінням, усім тим, що я ціную і люблю, що назавжди береже пам'ять мого серця.

Ірина Синельник

Коментарі (2)

володя змітнів | 2018-04-24 17:43

Нічого кращого напевно немае як згадати свое дитинство коли розливалася ДЕСНА і луг між Конятином і Змітнівом покривався водою на паску у церкві в Конятині дзвонили дзвони луна від яких доходила до Змітнеа і так було радісно на душі що не забуваеться і до сьогодні через 65 років

старожил | 2014-06-16 10:09

Дуже добре написано!
закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Андрій Макаревич - володар часу

Владислав САВЕНОК, SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор