Де ж усе-таки заробити?
Для українців це питання в останнє десятиліття є основним. Воно обговорюється всюди: у транспорті, при зустрічі на вулиці чи базарі, вдома і в гостях, на роботі і в кав’ярні, не кажучи вже про стояння в черзі у центрі зайнятості.
Особливо це актуально для нашої області, де офіційно зафіксований рівень безробіття вже не перший рік майже вдвічі перевищує загальноукраїнський.
Пошук заробітку для українського (переважно аграрного та історично невиїзного суспільства) – загалом проблема нова, а відтак складна.
За даними Міністерства закордонних справ України, за межами нашої держави на нелегальному становищі перебуває приблизно два мільйони громадян. За іншими підрахунками, Україну щороку покидають від двох до семи мільйонів наших співвітчизників. При цьому Польща продовжує бути одним з найбільших ринків нелегальної праці для українців. До 1998 року – початку наближення Польщі до вимог Шенгенської угоди – польсько-український кордон з метою працевлаштування щороку перетинало понад три мільйони осіб. Коли ж для українців відкрилися нові трудові обрії в Португалії, Італії та Греції, загальний потік міграції до Польщі зменшився до одного мільйона на рік, і ця тенденція залишається.
Нещодавно група українських та білоруських регіональних журналістів повернулася з Варшави, де брала участь в організованому польським фондом ім. Стефана Баторія семінарі на тему: ”Політична і заробітчанська міграція в Центрально-Східній Європі”. Журналістами розглядалося явище заробітчанської міграції в контексті правових норм у Польщі в зв’язку з її вступом до ЄС та в контексті порушення вимог законів щодо мігрантів і самими мігрантами.
Тепер – більш детально про ці та інші питання.
Явище міграції у світі існує давно, проте його визначення відсутнє
Принаймні у цьому впевнені фахівці: вони добре поінформовані, а відтак стверджують, що на даному етапі історії це явище не має чіткого визначення. Однак саме воно було, є і нікуди не зникне найближчим часом, тому необхідно з цим якось справлятися.
Протягом останнього півстоліття пересування людей по Європі в пошуках заробітків є звичним. З ним знайомі практично всі європейські суспільства, у тому числі і польське. Лише люди, які довго жили за “залізною завісою” своїм окремішнім життям, тобто ми, відкрили для себе явище заробітчанства лише на початку 90-х. Тому, напевно, суспільство так болісно його переживає. Поляки також не в захваті від виїзду своїх громадян на роботу до багатих країн: від цього, вважають вони, в першу чергу страждають діти, яких виховують бабусі, дідусі та родичі, маргіналізується суспільство через втрату цими громадянами активності та зацікавленості економічною і політичною ситуацією в своїй країні (“ми тут ніхто і від нас ніщо не залежить”), а також від напливу готівки дорожчає життя в Польщі. За різними даними, за межами Польщі перебуває від 50 тисяч до чотирьох мільйонів громадян.
До слова, громадян України у своїй державі поляки нараховують приблизно 200 тисяч, і на практиці влада підходить до мігрантів з України ліберально, в чому журналісти мали змогу переконатися під час зустрічі з легальними робітниками-будівельниками, нелегалами, депутатами Сейму та поліціянтами. Хоча загалом українські заробітчани за кордоном є безправними: за останні два роки їх загинуло лише в Польщі біля трьох сотень (згадати б хоча застреленого польським поліціянтом на очах у вагітної дружини українця Сергія Кудрю).
Отож нелегально українці у Польщі працюють на будівництві, польових сезонних роботах, жінки опікуються старими та хворими, виконують функції прибиральниць. Платять їм зазвичай менше, ніж полякам, але набагато більше, ніж ті можуть заробити вдома — в середньому 1000 — 1200 злотих на місяць, що становить 250 — 300 доларів (за твердженнями економістів, наплив нелегальної робочої сили завжди є економічно вигідним для цієї держави). До того ж ставлення поляків до наших робітників та домогосподарок є добрим, навіть поважним. По-перше, як правило, наші люди відповідально працюють, а по-друге, поляки добре пам’ятають, як кілька років тому самі виконували подібні роботи в Німеччині, Італії, Голландії…
Не останню роль у цій справі зіграли і ЗМІ, які від самого початку не залишали без уваги цей процес: писали про становище поляків за кордоном і про мігрантів у Польщі, тим самим сприяли більш м’якому ставленню до іноземців, ніж воно могло бути. Адже поляки 10-12 років тому не вважали себе багатими настільки, щоб надавати допомогу іншим, були навіть протести проти хорошого утримання в спецзакладах біженців зі східних країн. Однак гуманне ставлення поляків до людини як такої все-таки взяло гору.
Легально в Польщі працюють наші лікарі, медсестри, вчителі англійської мови. Платять їм так же, як і полякам, оскільки вони — “легали”. Відбувається таке собі природне явище: поляки, що мають подібні спеціальності, їдуть працювати в Німеччину та інші держави Центральної Європи, а їхнє місце займають українці. Бо висококваліфікованому полякові зі знанням іноземної мови польські заробітки не підходять. А оскільки багата Європа “старіє” (у них 1,4 дитини на сім’ю, а щоб нації не “старіли” – треба 2,7) — там не просто дуже потребують медсестер і лікарів, а ще й добре їм платять. До речі, поляки дуже добре відгукуються про наших медсестер: мовляв, якби вони знали, скажімо, німецьку мову, то були би цілком конкурентоздатними на загальноєвропейському ринку праці. І взагалі спеціальність медичної сестри входить до ряду професій, на які, попри все, попит зростає. А з учителями англійської вийшло дивовижно: їх у Польщі за старої влади у вузах готували мало, здебільшого захоплювалися російською як іноземною — тому нині там працює кілька тисяч українських вчительок. В основному, із тих же західних областей, де немає проблем з володінням польською мовою.
Польські поліціянти в свою чергу кажуть, що наші мігранти не є джерелом злочинності, у більшості випадків самі стають жертвами, як-то жінки, що втрапили в сексуальне рабство. Із задоволенням правоохоронці повідомили, що українські нелегальні робітники не помічені ні в наркобізнесі, ні в рекеті, ні в розбоях. Певна річ, такими справами займаються не будівельники чи домогосподарки, а дещо інші “фахівці”.
Проте є очевидним, що у тамтешніх правоохоронців у зв’язку з бурхливою міграцією та вступом Польщі до ЄС клопотів через порушників законів стало більше.
Українські журналісти відвідали поблизу Варшави заклад для затриманих безпаспортних осіб, Центральний осередок для біженців у Подкові Лесній–Дембаку, та нелегальну біржу праці. Про отримані там враження буде нижче.
Загалом же міграцію людей, і з України зокрема, у Польщі не сприймають як загрозу. Їхні спеціалісти з цього питання кажуть, що лише слабкі суспільства бояться напливу мігрантів. У Центральній Європі цей процес розглядають не як руйнівний, а як інтеграційний, як культурновартісний — можливість краще пізнати інших людей, допомогти їм, позбутися ворожості між націями. Приміром, у маленьких країнах Швейцарії та Люксембурзі до 18 відсотків суспільства становлять мігранти. Вважається, що лише завдяки явищу трудової міграції французи і німці позбулися взаємної ворожості. Напевно, поляки розраховують таким же чином примиритися з німцями — стараннями польського уряду права півмільйона польських “гастарбайтерів” у Німеччині надійно захищені. Німці погодилися приймати і поважати трудові права сусідів в обмін на більш жорсткий прикордонний і міграційний контроль на Сході. Це означає, що польський працівник легально отримує зарплату, не боїться переслідування поліції, може розраховувати на медичне страхування.
А от коли ж Україна в достатній мірі подбає про права своїх громадян, що їдуть на чужину не від хорошого життя? Заробітчанство у нас стало настільки масовим, що давно було пора розробити державні програми по запобіганню цьому явищу або хоча б дбати про правову захищеність своїх громадян за кордоном. За даними того ж Міністерства закордонних справ України, за рік там одержують по тисячі і більше заяв про вихід з громадянства України. А це, ясна річ, хороші молоді спеціалісти, позбуватися яких державі мало би бути шкода…
“Найкраще — бути в Польщі політичним біженцем”, – у цьому зізнався журналістам молодий чеченець з Центрального осередку для біженців у Подкові Лесній–Дембаку.
– Польське законодавство дає чимало пільг і соціальних гарантій, виплачує грошову допомогу людям з таким статусом, але ж одержати його дуже непросто. Треба довести, що твоєму життю та безпеці твоєї родини реально загрожує існуючий політичний лад у державі, яку ти покинув. Здається, нині Польща перебуває в складній ситуації: з одного боку, вона не може не виконувати вимоги ЄС стосовно політичних біженців, тобто повинна їх визнавати і надавати допомогу. А з другого боку виходить, що тим самим вона визнає Росію винною у воєнних діях у Чечні… Словом, політика. “Однак я все одно сподіваюся на позитивну відповідь Польщі на мою заяву”, – ділиться з нами своїми міркуваннями хлопець. А тим часом навколо збирається великий натовп його співвітчизників: чоловіків, жінок з дітьми, людей поважного віку. У всіх є бажання розповісти про пекельні події у себе на батьківщині, в Чечні: про так звані “зачистки”, масові розстріли, беззаконня, що становлять щоденну загрозу життю мирного населення, про те, як їм вдалося звідти втекти … У кожної молодої мами по п’ятеро-шестеро дітей, багато з цих жінок уже втратили спочатку батька, тоді чоловіка і братів, не мають житла, не кажучи про можливість працювати і утримувати своїх напівсиріт. Зустрічаються там жінки з вищою освітою і старенькі бабусі, яких родичі не покинули без догляду. В один голос усі твердять, що не мають наміру залишатися в Польщі або в якійсь іншій державі Європи — вони повернуться додому, як тільки там скінчиться війна.
— Гріх жалітися на щось у цьому притулку, ви ж бачите, — включається в розмову жінка середнього віку, — годують, лікують, вдягають, дають трохи грошей, кожна сім’я біженців має окрему кімнату з усім необхідним, у холі — телевізор, є де помолитися Аллаху, вільно можна виходити за межі притулку, пересуватися територією Польщі, і мову їхню ми розуміємо. А додому хочеться, бо немає нічого кращого за свою землю.
Подібних осередків для біженців у Польщі дев’ять. У них перебувало на час нашого візиту (статистика тут міняється щоденно) 1598 осіб. Той, про який іде мова, відкрито 10 років тому, він вважається найбільшим і найкраще облаштованим: це компактне селище в зеленій зоні. На момент нашого там перебування в осередку проживало 332 людей, 90 відсотків з яких — чеченці, були афганці, іракці, шрі-ланкійці і 25 білорусів.
— А під час довготривалого збройного конфлікту в Югославії у нас в основному були біженці з цієї країни, — розповідають працівники закладу. Усі люди, що оголошують себе біженцями, після перетину польського кордону, направляються до Дембаку, а після оформлення відповідних документів, у тому числі й прохання про статус політичного біженця, їх відправляють до інших осередків. Заяви про надання статусу розглядаються протягом шести місяців, і весь цей час люди живуть у центрах для біженців. Навіть ті, кому було відмовлено в бажаному статусі, мають право ще три місяці тут прожити і подати вдруге аналогічне прохання. Таким чином, особливо наполегливі, терплячі або ж послідовні біженці можуть практично роками перебувати в очікуванні. Ясна річ, держава перебування витрачає на це немалі кошти, але що робити — таких правил поведінки вимагає європейська демократія — таке життя. Полякам тепер дуже непогано коштами допомагає Євросоюз, до якого вони нещодавно вступила.
У хороших побутових умовах утримуються в Польщі і безпаспортні громадяни з так званих проблемних країн сходу. Трапляються серед них і українці з білорусами. Тамтешні чиновники тримаються толерантно, виважено, спокійно, чемно і навіть доброзичливо. Кажуть, що розуміють людей, яких негаразди гонять по світу в пошуках кращого життя, та й високі професійні вимоги до польських чиновників будь-якого рангу роблять свою справу.
Гнітюче враження справили наші нещасні люди, яких ми зустріли на нелегальній біржі праці. Тобто це ніяка не біржа, а перехрестя вулиць у передмісті Варшави, куди приходять українські нелегали з метою хоч якось продати всій труд. В основному, це мешканці знову ж таки західного регіону України: жінки і чоловіки, згодні працювати на землі, в господарстві, будь-де. На цьому ж перехресті відкрито “тусуються” рекетири з білорусів, про цю “біржу” знає поліція, але поки що все йде своїм порядком. Скільки подібних “бірж” у Польщі? Скільки в інших країнах Європи і Росії? Кого вони турбують в Україні, крім заробітчан? Питання риторичні…
А тим часом, одним з активних інвесторів української економіки і є заробітчани, котрі привозять до країни сотні тисяч своїх “кревних” доларів і єврів.
Чи зможе щось змінити на краще нова українська влада? Стомлені життям заробітчани мляво посміхаються – не звикли вірити ніякій владі, лише собі – і відповідають: “ Поживемо – побачимо…”
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 8696 |
Коментарі (1)
Юлія | 2008-10-24 13:40