Картопля, що росте над землею

Моє покоління переживає зараз якесь Дежа-вю. Немов нас знову кинуло в гірке післявоєнне дитинство. У містах – руїни заводів. У селах – лиш стареча та діти. Всі працездатні селяни виїхали на заробітки. Багато з них вже ніколи назад не повернуться. Як при Гітлері.

Ось тільки офіційні норми споживання у гітлерівських концтабірників були вищі, ніж у нинішнього пересічного пенсіонера. Не вірите – почитайте 8-томник «Нюрнберзького процесу».

Нюрнберзький трибунал тоді засудив винуватців геноциду. А хто засудить наших сьогоднішніх чиновників за геноцид народів на пострадянському просторі? Адже тільки в Казахстані і Білорусі прості люди ще живуть. У всій решті - животіють.

Основною нашою їжею стала картопля. Ось про ту картоплю з Дитинства і розповім Вам.

Жили ми з дідусем і бабусею тоді в лісництві біля села Гущинці на Вінниччині, недалеко від колишньої ставки Гітлера «Вервольф». Штат – десяток дідів шістдесятирічного віку. З дітей були тільки я, та брати Левицькі, діти одного з лідерів ЗУНР.

Після того, як наші ще в 1941 році висадили міст через Південний Буг, лісництво стало відрізаним від всієї України. Навіть звичайного репродуктора не було. Зате й голоду не було.

А в хатах було світло. Від жарівок, знятих дідом з розбитих танків і самохідок, якими рясно були засіяні навколишні поля. Акумулятори і устаткування він теж познімав. Отже була у нас своя вітро-дизель електростанція.

З парочки легких танків дід зробив трактори. У створеній ним кузні ковалі викували лемехи плугів. То ж ріллю для лісопосадок не копали лопатами, а орали плугом. Побудував він і водяний млин, а хліб з власного борошна, нечерствіючий тижнями, бабуся випікала на капустяному листку в російській печі.

Але більше всього з того далекого дитинства пам'ятаю самк і аромат печеної картоплі з поля, спаленого бандерівцями. Я не обмовився. Картопляне поле саме спалили. Тому що дідусь вирощував картоплю зовсім незвичним способом. Він не садив її, а закривав соломою.

Опишу, як це відбувалося.

Ні восени, ні весною він не копав землю під картоплю. Тільки підрівнював участок, щоб він був рівним. З кінця лютого в похмурому омшанику розстилав на підлогу картоплю для пророщування. У квітні у неї вже були могутні, короткі паростки.

Відразу після Великодня ми всією сім'єю йшли на ділянку. Дідусь стрункими рядами розкладав бульби, бабуся приносила снопи соломи і розв'язувала їх, а далі надавалося священнодіяти мені.

Я вистилав соломою, стеблами вперед край ділянки. Потім на цю смугу вистилав наступний шар соломи вже стеблами впоперек і так 3-4 рази, поки бульби повністю не зникали під соломою. Після цього в такому ж порядку вистилав наступну смугу, поки не доходив до протилежного краю ділянки. Тоді вже солому починали класти дідусь з бабусею. За тим же принципом, як і білять стіни – на подовжній шар лягає поперечний.

Коли шар соломи досягав 15-20 см, дідусь акуратно укладав упоперек стебел палиці, щоб свіжо укладену солому не здувала вітром. Коли поле покривалося зеленими паростками, він прибирав ці палиці. Тепер соломі вітер був не страшний.

Правда, паростки з'являлися на тиждень-два пізніше, ніж у сусідів на скопаному полі, зате сусідам доводилося весь час прополювати картоплю, а ми забували про неї до осені.

Колорадських жуків тоді до України ще не імпортували. Бур'янів на полі взагалі не було. Тільки зелені, могутні стебла картоплі та жовто-коричнева солома. Адже однорічні бур'яни, зазвичай, знаходяться у верхньому шарі землі і більше 10 сантиметрового. шару їм не подолати. А шар соломи над полем – 15-20 см!

В ті часи солому нікуди було дівати. Використовувати її на корм худобі, вносячи сечовину і інші добавки, ще не додумалися. Харківський завод ім.Малишева ще робив тільки танки, а не преси, за допомогою яких можна було б брикетувати солому. Отже тієї соломи у всіх було удосталь.

При цьому, яким би спекотливим літо не було, там, на ґрунті, де картопля, якщо засунути руку, завжди було волого, а не скопана земля здавалася рихлою. Так її обробили черв'яки! За літо солома пріла і, після прибирання картоплі, дід її перекопував під капусту або баштанні.

Коли наставав час копати картоплю, ми з дідом йшли на участок тільки з граблями. Адже не в твердій землі знаходилися бульби, а в прілій соломі. Тому і ніякого дротяника в тих бульбах не було.

Бульби – одна в одну, по 5-7 з куща. Поворушив граблями там, де солома зовсім почорніла, і вийняв з під неї чисті бульби.

Давно пройшли ті часи. Навіть від могили дідуся і сліду не залишилося.

Пару років назад мій друг-фермер Слава Тимчишин вициганив у доцента Львівського агроуніверситета Івана Тимошенко пару мішків картоплі експериментального тоді сорту «Дублянський». Зібрав з двох гектарів 1600 центнерів! Такі урожаї моєму дідові і не снилися. Просунулася наша агронаука в створенні сортів високоврожайних і хворобостійких. Ніяка Монтана не наздожене!

Але з агротехнікою нашим ученим до мого діда, як горбу до Казбеку. Думаю, що завдяки тим дідовим напрацюванням в чорноземній Вінниці і відкрили колись всесоюзний НДІ картоплярства. Адже картоплею на Україні завжди славилася не чорноземна Слобожанщина, а піщана Сіверщина. Чернігівська Менщина поставляла картоплю всьому Союзу.

Пройшли ті часи. Зникли картоплярські радгоспи. Чернігівщина тепер славиться тільки криком «Хто зжер моє м'ясо!»

Обличчя радянській промисловості, гігантський камвольно-суконний комбінат ледве-ледве животіє. Як і скрізь, в руїнах і інші заводи. Але недавно я почув про Чернігівського пенсіонера Анатолія Науменко, що експериментує з агрономією. Він теж вирощує картоплю під соломою. І згадався мій дід. Випускник лісотехнічного факультету Харківського Його Імператорської Величності Політехнічного Університету.

Я свого часу входив в першу сімку провідних фахівців Союзу в галузі безвідходної переробки сільгоспсировини. Облітав-об'їздив весь Союз, ставлячи ті безвідходні комплекси. Але куди мені до Діда! Він знав, умів і міг зробити своїми руками все, що потрібне було Господареві.

І основи тим знанням заклав університет. Тієї наукової планки не досяг вже жоден вуз Союзу, а тим більше нинішні вузи. Адже у діда читали курс унікальні фахівці-учені. Читали саме те, в чому були неперевершеними знавцями. Я теж читаю лекцію. Але я фахівець харчових виробництв, а читаю лекції з товарознавства, ціноутворення, стандартизації, розміщення природних ресурсів, ринкознавства. А ось по організації харчових виробництв не читаю.

Так і більшість викладачів. Читають ті дисципліни, про які знають тільки з підручників. Переписаних такими ж спецами з інших підручників. Тому в моїй пам'яті і сяє яскравою зіркою на тьмяному небосхилі нинішніх «єрундитов» мій дід. Що знав і умів майже все.

Ось і Ви, впровадивши його метод вирощування картоплі, згадайте його незлим, тихим словом і подумайте, а чи передали ви свої власні унікальні знання і досвід спадкоємцям?

К.т.н.Владимир Сиротенко (Вербицький)