Чернігівщина: «Дайте нам телефон!»

Це єдине, що просять жителі чи не найменшого хутора Борзнянського району

Напіврозібраний магазин, точніше сказати, понівечений заїжджими «ламайстрами», на околиці хутора Суховідка нічим особливим не відрізняється від ще одного свого «співвітчизника» і брата по нещастю – клубу.

Вони обоє, ніби згорблені старці, які вийшли на дорогу виглядати дітей та онуків, у сумному мовчанні зустрічають нечастих візитерів, котрі випадково чи у справах завітали у цей забутий усіма край.

Мовчазні свідки колишнього хутірського життя разом з вісьмома мешканцями тихо спостерігають за плином часу, який, здавалося, зупинився перепочити на хвилину серед густих некошених трав, чагарників, покинутих хат, щоб потім покотити своє колесо.

Шкода, що в об’єктив не потрапив «журавель» біля криниці – ще один покинутий старець.

Сумно і страшно було заходити в хутір, мало вірилось, що тут можна жити, але...

Срібноскроні люди із золотим серцем

Життя у хуторі, розташованого за кілька кілометрів від Іванівки, триває. Якщо можна назвати таке існування життям: без магазину, пошти, лікарні, клубу. Навіть телефон установлений на одному кутку, де живе троє людей, а решта ( а це переважно 80-річні пенсіонери), якщо потрібно зателефонувати, мусить долати майже півкілометра до апарата.

Спитаєте, як же вони взагалі спілкуються з навколишнім світом?

Ні, відлюдниками їх ніхто не називає. Приміром, наймолодший із суховідців Василь Срібний, який, до речі, працює у РЕМі, погодився бути нашим гідом і розповісти про особливості хутірського життя.

– Колись тут жила майже сотня людей. І весілля гуляли, і діточок народжували. У кожному дворі тримали корову, так що табун доводилось пасти раз на місяць, а то й більше. Потім – розвал Союзу... Он майже вся Суховідка там, – показує на кладовище. – А зараз корівчина тільки у Миколи Мигура.

Як виявилось вісімдесятирічний Микола Тарасович разом з Євдокією Дмитрівною тримають, окрім корови Чайки, ще й порося та конячину. Однак клопочеться біля худоби чоловік, оскільки дружина хворіє, тому й збирається збути господар годувальницю. Про конячину такого не каже, одразу переходить до наболілого.

– Ви там напишіть у газеті, щоб нам телефон провели. Може, хтось і заворушиться з начальства, – просить колишній колгоспник. – Невже оце в районі немає можливості це зробити? А то ж нізвідки й лікаря викликати. Або якого іншого лиха? Хто тоді знатиме, що нас треба рятувати? «Мобілки» не треба, не розумію, як нею користуватися.

Про цю ж проблему говорила й інша мешканка єдиної на хуторі вулиці – Островського – Євдокія Федорівна Рисенко. Жінка ніби ожила, коли побачила незнайомого чоловіка з фотоапаратом, тому розмовляла залюбки (нечасто сюди потрапляють гості).

– Коли я у 70-х роках переїхала сюди з Острова ( хутір у Бахмацьому районі за кілька кілометрів від Суховідки. – Авт.), хотілося жити. А тепер... Чоловік захворів, дітей немає. Кому ми потрібні? Без телефона пропадемо.

– Навіть хліба ніде купити, – продовжує жінка. – Спасибі, Вася Срібний ніколи не відмовляє. Як їде в місто, обов’язково привезе хліба, сірників. Недавно він у Бахмачі був, то привіз обмішки для поросяти.

 Птахи надії і щастя?

Єдина лінія електропередач привернула увагу не лише своєю ексклюзивністю. На дротах сиділа зграя ластівок. Візит стороннього у їхнє заповідне царство злякав птахів і вони пурхнули у небесну височінь, кружляючи над порожніми подвір’ями, порослими чагарниками та «плетушкою», копичкою сіна, котре заготовив Микола Тарасович Мигур для своєї худоби...

Неподалік обійстя Василя Срібного, у оточенні, напевне, столітніх тополь, на вершечку стовпа примостився лелека зі своїми малятами. Але його клекіт, мабуть, не сповістить про народження немовлят у Суховідці...