Забута земля

«Населення прагне злуки з Україною», – писали 1918 року до Києва із Стародубщини. «Союз землеводства Стародубського повiту… прохає не роз’єднувати Чернiгiвщини вiд рiдної України», – з іншої телеграми.

Звісно, таку позицію не могла схвалювати жодна російська влада: ні царська, ні більшовицька.

Стародубці повiдомляли, як комунiсти збирали пiдписи за союз iз Москвою: «Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловiк із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, пiдписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу».

Стародубський повiтовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: «Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частинi повiту людей вирiзають, як баранiв».

Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорiзький полк пiд командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто для захисту вiд росiйських окупацiйних вiйськ району Новозибкiв - Новгород-Сiверський. Протягом трьох мiсяцiв українцi вели затяжнi бої з більшовиками. Допомагали й мiсцевi мешканці: для потреб української армiї зiбрали й передали 500 карбованцiв.

Та вже наступного року совєтам вдалося вiдторгнути Стародубщину вiд України завдяки українським комунiстам: у Москвi представники «українського уряду» з типовими «українськими» прiзвищами Iванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер (остання була основним доповiдачем) заявили про необхiднiсть приєднання Стародубщини до Великоросiї.

Договiр, пiдписаний Iвановим, затвердив «робiтничо-селянський уряд» України за рiшенням ЦК комунiстiв. Кордон установлено «вiд злиття рiчок Снову й Iстрицi приблизно бiля мiста Гiрська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоцi Ревна, приблизно до хутора Косовича…».

Невеликий окрайок Стародубщини – Семенiвську волость – повернуто 1925 року до складу України. Село Зноб Трубчевської волостi побуло в Українi… один тиждень. Президiя ЦВК СРСР ухвалила залишити його у складi Росiї.

1926 року Стародубський повiт було включено до складу Брянської областi Росiї. Пiсля цього iнших рiшень не приймалося.

Земля кряжистого дуба

Iсторично Стародубщина – складова частина Чернiгово-Сiверської землi. Стародуб засновано 1096 року. Наприкiнцi XII столiття ця земля була пiдпорядкована Чернiгову, та встигла, однак, сформувати свiй геральдичний знак iз зображенням кряжистого дуба.

Потiм тут було Стародубське удiльне князiвство, навала монголо-татарiв, входження до складу Великого князiвства Литовського, влада Московської держави, i в 1522 р. було лiквiдоване.

З 1663-го тут була територiя Стародубського козацького полку, а Новгород-Сiверський був лише сотенним мiстом Стародубського полку. З другої половини XVII столiття мiсто Стародуб стало ледь не найбiльшим ринком для українських товарiв. На два великі щорiчні ярмарки товари привозилися також iз Москви, Риги, Петербурга й Астраханi.

Як повiдомляє український фiлолог М. Желєзняк, використовують у цих краях схiднополiський (лiвобережнополiський) говiр – архаїчний дiалект пiвнiчного говору. Вiн зберiгає багато релiктових форм. Дiалектологи вбачають його генетичне корiння у говорах полян і сiверян.

Голова Злинківської адміністрації
хотів приєднатися до України?

На форумi «Української Правди» проводилося опитування: чи будуть українськi етнiчнi землi в Росiї (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складi України?

Бiльшiсть (понад 57 %) вважає, що «так», але за умови економiчної та культурної могутностi України. Тож i не дивно, що в часи Помаранчевої революцiї на територiї Брянської областi почалося сум’яття. Це було пов’язане з iнформацією ЗМI про бажання району приєднатися до України.

Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адмiнiстрацiї, нiбито на однiй iз районних нарад зробив пропозицiю всiм районом вiдокремитися вiд Росiї i увiйти до складу України. При цьому стверджувалося, що свою пропозицiю вiн мотивував географiчною вiддаленiстю Злинки вiд обласного центру, повним розвалом економiки району i тим, що «район постiйно вiддає все напрацьоване у виглядi податкiв до федерального центру i до обласної скарбницi».

Де подiлися українцi?

За переписом 1926 року, у Стародубськiй окрузi було 57726 українцiв, у Новозибкiвськiй – 24 863, Клинцiвськiй – 15 837.

Ученi вiдзначають неправдивiсть цих даних у бiк зменшення кількості українцiв, але через 63 роки у Брянськiй областi Росiї українцями записалися лише 27 122 особи – майже на 100 тисяч менше! Але й із тих менше половини (46,9 %) визнали українську мову своєю рiдною.

Сьогоднi в мiсцевому музеї, за свiдченням журналiста Сергiя Павленка, немає навiть окремої експозицiї про козацькi часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х рокiв у глухих селах краю були хати з проржавiлими табличками зеленого кольору «Козакъ». Зрозумiло ж, що не росiйський.

1993 року у Брянську було створено Товариство української культури «Блакитна Десна», в яке входило аж 15 осiб. Щоправда, є ще й об’єднання «Стародубське козацтво», яке шукає контакти з Україною.

До речi, про батуринський палац гетьмана Розумовського знають уже багато людей, але мало хто – про його палац у Почепi з чудовими парками. Останнi, на жаль, не збереглися. Але палац є і сьогоднi, хоча й у жалюгiдному станi.

Василь ЧЕПУРНИЙ,
Олександр ЯСЕНЧУК