Голодомор на Чернігівщині: Сліди злочину

У Мені, поблизу вулиці Просужого, збереглося кладовище жертв голодомору. Могил на ньому зосталося три ряди, решту ж забрали час і земля.

– Ось тут воно, те кладовище, – каже  Антоніна Омелюта (на знімку зліва) Ніні Стешенко, чия садиба поряд з ним.

Ні хрестів, ні табличок з підписами, кого саме навіки прихистила матінка-земля. Замість них – старий сад, сумний і мовчазний.

Гіркі вишні

Коли у «Нашому слові» з’явилися перші публікації про голодомор в Україні, серед них була інформація, що у Менському районі нема офіційних кладовищ жертв голодомору 1932-33 років.

Зателефонувала жителька райцентру Антоніна Омелюта, сказала, що знає у Мені таке поховання. Хоча воно і не офіційне.

Антоніна Харлампіївна у ті страшні голодні роки ще була малою, її дитяча свідомість не сприймала достеменно усього того, що відбувалося в країні, у місті.

– Мене батько дуже любив, він був розумною людиною, – каже Антоніна Харлампіївна, – багато чого розповідав, учив. Малою бігала я до болота (тепер це кінець вулиці Просужого), а там на чиємусь городі було багато вишень. Брала з собою друзів і гуртом ласували стиглими ягодами.

Якось батько нагодився, коли ми аж гілля попригинали до землі. Татко так сумно на нас подивився, не стримав сльози і сказав, щоб ми більше тих ягід не чіпали, бо вони гіркі.

Ми закричали в один голос, що вони, як мед, солодкі, стиглі, аж лопаються від духм’яного соку.

А батько знов: «То не сік, а сльози і кров людська. Ідіть геть звідси, бо ще угрузнете в могилу яку, а в ній немає гробів, самі тільки мерці!»

Батькове слово

Антоніна, мабуть, і забула б ту історію, якби не батько.

Він був тямущим чоловіком, грамотним. Колись, ще у голодні 30-ті роки, послали його на навчання у Сосницьку агротехнічну школу. Звідти мав вийти з посвідкою, яка б дала йому право працювати головою колгоспу.

Поїхав, але скоро і повернувся. З голоду померли мама і четверо братів. Дали Харлампію довідку зі школи, що не довчився він через домашні матеріальні труднощі. Пішов Харлампій у колгосп на рядові роботи. Мав він ще сестру-калічку Лукерію.

– Якось зумів батько взяти на ім’я тітки Лукери клаптик землі поблизу болота, – розповідає Антоніна Харлампіївна, – ніби під будівництво хати. Насправді ж там городину і садок посадили. Коли почали люди падати від голоду, батька приставили звозити підводою мерців і хоронити їх.

А де хоронити? Місцева влада спочатку мовчала, коли таких ховали на загальних кладовищах, а тоді заборонила.

– Батько був жалісливою людиною, – каже жінка, – не міг він мертвих скинути з підводи у якусь канаву чи яр за містом. Став копати могили на городі, який узяв для тітки. А люди вмирали десятками. На вулицях лежали, під парканами, у дворах і хатах.

Копати для одного небіжчика могилу не було резону.

– Рив глибоку і широку яму, – розказує Антоніна Харлампіївна. –  Сьогодні, приміром, поклав у неї троє мертвих, прикрив рядниною, а назавтра додасться стільки ж або більше. І ото як яма наповниться, закидає землею.

Спочатку і хрести ставив на могилах. Ножем вирізував російською мовою: «Здесь покоятся люди, умершие зимой 1932-1933 годов». Після голодомору на тім кладовищі більше не хоронили нікого. Час зробив своє діло – хрести погнили, попадали.

А садок зостався. Старий уже. Тільки він і знає, скільки душ, померлих голодною смертю, покояться під його крислатими вітами.

Батько казав, що було 200 могил. А людей у них? Не пам’ятав. Нині ж час зберіг три ряди ледь помітних, а де і ні, горбочків, які колись були могилами.

Пам’ять має жити

Від тієї страшної доби минуло більше семи десятків років. І сад той майже не родить, пустоцвітом піниться щовесни.

Забудували вулицю Просужого світлими і сучасними оселями. Болото колишнє вже майже не болото, на ньому молодь звела оселі.

Старше покоління розказувало молодшому про кладовище, його історію. І нинішні жителі вулиці і третього провулку Просужого знають, де воно. У голодні 1946 – 1947 роки його трохи розорали під городи, аби щось посадити, виростити і не пропасти з голоду.

– І моя тітка-інвалід так робила, – каже Антоніна Харлампіївна, – а тоді перестала, і ніхто вже не розорював і нині не чіпає того святого місця. Я часто буваю там, поплачу від душі.

Вітер заніс було насіння берези, і виросло деревце, низько опускало свої довгі віти на ледь помітні горбики могил. Мені здавалося, що ми тужимо удвох. А це років зо два, як березу хтось спиляв. А сад зостався. Ні в кого із менян не піднімається рука викорчувати його, зрівняти із землею та й мати за додаткову площу до городу.

Я вважаю, що рештки цього кладовища треба упорядкувати. Бо гріх наш безпам’ятства буде нам ніким не простимий – ні Богом, ні прийдешніми поколіннями.

Раїса Михайленко, «Наше слово»