
Плацдарм культурного спротиву
25 лютого, за старим стилем, 1861 року в петербурзькій кімнаті-майстерні найближчі друзі вже тяжко хворого Тараса Шевченка у вузькому колі востаннє відзначили його день народження. Наступного ранку Тараса не стало. Лише три роки вільного життя подарувала йому невблаганна доля після десяти літ виснажливої солдатчини.
Відтоді ці шевченківські дні відзначають мільйони людей в десятках країн і на всіх континентах
Поруч із Тарасом Шевченком, а рівно і з Лесею Українкою, Іваном Франком незатишно почуває себе будь-яка влада. Воно й зрозуміло, прагнення справедливості історичної, національної, соціальної у поєднанні з бунтарським духом перетворювало їх талановите слово на найнебезпечнішу зброю.
Тараса відверто ненавиділа й боялася царська влада, і вона цього не приховувала.
Радянська влада, пролетарські шевченкознавці, не покладаючись на здатність читача почути сказане Тарасом, своїми коментарями до «Кобзаря» переконували, що Шевченко не завжди мав рацію, інколи навіть помилявся в оцінці історичних подій і постатей, вдавався до емоційних перебільшень.
Українська влада в усі двадцять років незалежності офіційно демонструє, з більшим чи меншим пієтетом, свою повагу до постаті Кобзаря. Водночас це не заважає їй відгороджуватися від його слова щільними міліцейськими кордонами, як це практикується у Чернігові. З тією лише різницею, що у 2001-му році очі місцевих урядників від гірких, але правдивих слів Тараса оберігали невстановлені особи у цивільному, то цього року живою стіною стояли кадрові офіцери рідної української міліції.
Можна зрозуміти чоловіків у мундирах, що за командою старшого стали спинами до незручних текстів:
Раби з кокардою на лобі!
Лакеї в золотій оздобі...
Онуча, сміття з помела.
Єго величества…
Дійсно, таке читати неприємно, але це ж Шевченко, і сказано наче року 2012-го, а не патріархального 1859-го.
А хіба не злободенним звучить «держслужбовцям дружнєє посланіє» від року 1844-го? :
По московські так і ріжуть,
Сміються та лають…
Україно! Україно! Оце твої діти,
Московською блекотою заглушені!..
А прочитай свого часу Президент шевченкове:
Ото дурний!
А ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві…
можливо так безоглядно й не пішов би на «харківські угоди».
Ну хіба не про наші часи політрепресій писала Леся Українка далекого 1897-го ? :
Народ, наш мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
А хіба не Михайло Коцюбинський зі своїм:
Зведись народе!
Простягни руку по свою правду.
Як сам не візьмеш,
ніхто не дасть!
веде під Верховну Раду ветеранів-чорнобильців і «афганців»?
Перечитуючи рядки духовних велетів, ловиш себе не крамольній думці – краще б вони втратили свою актуальність і лишилися як свідчення своєї доби. Але геніальність якраз і полягає в тому, щоби бачити крізь століття і застерігати нащадків від повторення помилок. Є щось таке у нашого народу, що давало підстави висловлюватися класикам жорстко і безкомпромісно. Проте ми вперто ходимо колами, які звужуючись, ведуть нас до «чорної діри» безперспективності.
Не виходить у Тараса об’єднати Україну:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю…
Не виходить – ані політично, ані історично-ментально, ані духовно, ані соціально. Та мабуть це й неможливо – настільки ми, українці різні. Попередники теперішньої влади були ладні обійматися з найлютішим ворогом, але не зі своїми вчорашніми побратимами по Майдану.
Навіть до Тараса ми не можемо прийти разом. Начебто представники народу, - влада приходить окремо у супроводі мовчазного номенклатурно-чиновницького почту. Народ приходить сам по собі.
Калейдоскоп шевченківських днів
Довкола шевченківського комітету сновигають нащадки містечкових табачників, різників, олійників. Не випадково з вуст очільника комітету, як найвища оцінка геніальності Кобзаря, зривається крилата фраза Шолома Рабіновіча, більш відомого як Шолом-Алєйхєм, з властивим гендлярським колоритом: «Талант, він як і гроші – або він є, або нема».
Вечір 9-го березня на Першому національному проходить не під зіркою Тараса, а під сузір’ям московських «звьозд юмора».
У день пам’яті 10-го березня, там же відривається на повну команда «співочого ректора».
Як апогей безглуздості у день народження біля пам’ятників Тарасові по всій країні тужливо пливе «Як умру, то поховайте мене у могилі…».
Музеї Шевченка без відвідувачів, шевченківські місця без екскурсантів.
Депутат, бізнесмен і меценат, колишній єнакіївській авторитет дарує модернізованому музею на Чернечій горі полотно Іллі Рєпіна. Чи прийняв би цей дарунок сам Шевченко?
Гуманітарний віце-прем’єр, зачитавши з томика російськомовні рядки Шевченка, підніс його до рівня ну майже Пушкіна. А в голові міністра культури і до сьогодні гудуть хрестоматійні хрущі.
Інтелігентствуючі в першому поколінні патріоти з неподоланими комплексами селюків укупі з «регіональними» культурологами із завзяттям заходилися здирати з Кобзаря кожуха й смушкову папаху, натомість вбираючи його у накрохмалені панталони, сюртук і лаковані штиблети. Салонний Тарас для них явно зручніший, ніж бунтар і борець.
У Львові молодь під гітару співає Шевченка у міських трамваях. У Чернігові, на княжому Валу, поруч з легендарними гарматами і в оточенні міліції, яка ще два роки тому була начебто з народом, студентство облаштовує плацдарм культурного спротиву.
Молодь, як ніхто, відчуває затхлість суспільно-політичної атмосфери, що опановує країну. Але незламний оптимізм Лесі Українки їх згуртовує:
Часи глухонімії не заглушать
Дзвінких думок, вони бринять, бринять…
Гаслом справедливо звучать слова Івана Франка:
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пітьмі поля.
Велети духу не помиляються. І це є запорукою перемоги.

Збільшити
9 березня 2001 року. Того дня у Києві незгодні викинули квіти Президента Кучми від пам’ятника Тарасу Шевченку.

Збільшити
Необхідності закривати від влади оце страхіття, яке вже кілька років ганьбить місто в очах туристів, правоохоронці не бачать. Не спішать вони виконувати і рішення суду.

Збільшити
Наступного дня в день пам’яті Тараса Шевченка. Непоказна шана і преклоніння перед Кобзарем.
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 11003 |
Коментарі (9)
Саня | 2012-03-13 09:53
Оля | 2012-03-13 05:25
Іскандер | 2012-03-12 22:15
"Свідомі" українці, у свою чергу, ідеалізують поета - наче поклоніння йому дасть чудодійний рецепт від усіх проблем країни!
Вважаю, що ставлення до Шевченка і у часи Союзу і зараз тхне пафосністю, від якої треба тікати, якщо хочемо бачити в очах один одного відвертість, а не замаскованість. Тому актуальне вивчення істинного "обєктивного" обличчя тієї чи іншої постаті в історії, а не "підкрученого" під вимоги часу і ситуації.
Николай | 2012-03-12 20:26
Ервін | 2012-03-12 18:06
Пекуру | 2012-03-12 14:41
Саня | 2012-03-12 14:23
Білочка | 2012-03-12 12:30
Freddy | 2012-03-12 09:40