Останнє оновлення: 13:14 понеділок, 13 липня
Конкурс МедіаЧ -2018
Ви знаходитесь: Політика / Регіон / «Про що нагадала світлина 14-річної давності» - МедіаЧе-2018
«Про що нагадала світлина 14-річної давності» - МедіаЧе-2018

«Про що нагадала світлина 14-річної давності» - МедіаЧе-2018

З 1 червня триває другий, вирішальний етап конкурсу журналістських робіт «МедіаЧЕ» 2018 року. Оргкомітет конкурсу відібрав 10 кращих матеріалів медійників Чернігівщини у 3 номінаціях. Переможців у кожній з них визначить спеціально сформоване експертне журі.

Тим часом усі фіналісти «МедіаЧЕ» змагаються за перемогу у номінації «Чернігівщина: голос спільноти», лідера у якій обереголосування аудиторії.

Один із матеріалів-фіналістів конкурсу  —стаття «Про що нагадала світлина 14-річної давності» Світлани Томаш. Проголосувати за неї у номінації «Чернігівщина: голос спільноти» можна буде до 5 червня.

 

У старих підшивках газет – море подій, спогадів, відчуттів. Гортаєш їх, мов дорогоцінний скарб – ось вона, справжня, жива історія Городнянщини. Погляд зупиняється на життєрадісній фотокартці, зробленій у 2004 році. Два юні красені у військовій формі.

Два солдати, які несуть службу в почесній 101-ій бригаді охорони Генерального штабу. Два городнянці. Два Сашки. Олександр Найдьон і Олександр Павлович. Хто ж знав у той сонячний день, коли робилась світлина, що обом з них доведеться відстоювати незалежність держави на палаючому сході країни, дивитись смерті у вічі і зі зброєю в руках доводити присягу Батківщині на вірність.

Тільки один з них – Сашко Павлович, дякувати долі, повернеться додому, продовжить службу в прикордонних військах і навіть стане дядьком мого маленького онука, а мамі другого Сашка, з якою ми сьогодні говоримо вже три години про все-все, мені не завжди вистачає сили волі дивитися у вічі – стільки в них приховано болючої туги.

Сашко Найдьон став другим городнянцем після Ігоря Сергієнка,  вістка про чию загибель накрила Городню чорним крилом. Яким його пам’ятаємо ми? Для мами Валентини Олексіївни та тата Віктора Васильовича це довгоочікуваний первісток, який наповнив їхнє життя новим сенсом. Для сестрички Юлі –старший брат, який у всьому давав приклад, підтримував і в разі необхідності захищав.

Для друзів та однокласників – такий же невгамовний хлопчисько, який всіх довкола заряджав своєю нескінченною енергією, хлопчачими вигадками й пустощами, обожнював КВН, для проведення й участі в яких не шкодував часу. На маленького Іллюшу ж дядя Саша, який і не встиг вдосталь натішитись племінником, дивиться з гранітної фотокартки на Алеї Героїв.

Маленький ще не все розуміє, але жаль ятрить дитячу душу, коли бабуся застигає перед поглядом сина і з очей її мимоволі горошинами капають сльози... Ховає Іллюша й іграшкові військові машинки, коли бабуся приходить у гості – вони нагадують їй ту, в якій обірвалось життя сина.

* **

--Яким був Саша? – Валентина Олексіївна пригадує дитячі роки сина й на її вустах з’являється світла посмішка. – Як і всі хлопчиська. Шкодив, а потім так щиро просив пробачення, клав мені голівку на коліна і казав: «Мам, погладь сину...». За свої дитячі витівки завджди просив пробачення. І терпеливо зносив всі заслужені й незаслужені покарання... Якби можна було повернути час назад, я б багато що змінила в своєму житті. Ми ж з батьком завжди виховували сина в суворості й казали: «Значить, ти винуватий». А так не можна робити. Ніколи. Кожна мама в першу чергу повинна захищати свою дитину. Бо хто ще в житті це зробить, крім неї?

Після закінчення служби в армії Олександр переевівся на заочний відділ навчання в Чернігівському педагогічному університеті на історичному факультеті й поєднував навчання зі службою в спецпідрозділі «Грифон». Через п’ять років він вступив на навчання до Київського університету внутрішніх справ на спеціальність правознавствою. Рік він навчався на пільгових умовах як працівник міліції, а коли звільнився з «Грифону», пільга відмінилась. Тож Сашко пшов працювати у Городнянську школу-інтернатвихователем та заступником начальника оздоровчого табору.

--Коли зявилось повідомлення по те, що в спецпідрозділ «Чернігів» набирають добровольців, Сашко поділився з батьком своїми намірами продовжити службу в поліції, -- розповідає Валентина Олексіївна. – Надіслав запит до міністерства. А я все ніяк не могла второпати, чого він щодня перевіряє поштову скриньку. Думала, може, чекає листа від дівчини. А коли надійшла позитивна відповідь з міністерства, радів, як дитина. Отоді я й дізналась про його наміри.

Звичайно, ми знали, що обовязковою умовою є проходження служби в зоні АТО. Я дуже, як і будь-яка мати, цього боялась. А син сказав: « «Мамо, я служив в армії. Мене все одно мобілізують. І ти ж знаєш, що я ховатись не буду. Коли мені було 19 років,  ви з батьком не дали дозволу на те, щоб я їхав служити в Ізраїль, де теж точилась війна. А зараз мені вже майже 30. І я все одно піду. Я так вирішив».

Валентина Олексіївна не приховує, що все її материнське єство протестувало проти рішення сина. Але вони з чсоловіком, як могли, заспокоювали мене – мовляв, чого ти одразу думаєш про пагане, адже на першій лінії оброни стоять війська ЗСУ, а підрозділі міліції знаходяться далі від вогняного рубежу. А маиеринське серце боліло й кричало криком – адже на той час перша чорна звістка про загибель Ігоря Сергієнка вже докотилась до Городні.

* * *

Прослуживши місяць в підрозділі «Чернігівський», Сашко 19 жовтня 2014 року разом з іншими бійцями поїхав на схід. Місцем служби їм було визначено Станицю Луганську. Хоча, звісно, батьки про це не знали.

--Я й сьогодні яскраво памятаю той день, як він відїжджав від нашого порогу, -- тремтячим голосом каже Валентина Олексіївна. –Така днина була гарна, сонячна. Пообідня пора. Сашко жмурився від сонця. Я хотіла їхати з ними в Чернігів, але син відмовив: «Мамо, ти проведеш мене наступного разу. Я клянусь, що повернуся живим»...

Сашка з Чернігова проводжав батько Віктор Васильович. Хто ж міг тоді подумати, що це було востаннє, коли батьки бачили сина живим... Мати й досі в телефоні зберігає смс-повідомлення від Саші, яке надійшло 20 жовтня об 11.59. «Доехали ХОРОШО. ЖИВ-ЗДОРОВ».

7 листопада у Сашка був день народження. Це було вперше й востаннє, коли мати сама йому дзвонила. Потім на звязок виходили тільки тоді, коли в сина була така можливість. Дзвонив часто. Розповідав, що живуть у гарних умовах. Ні на що не жалівся. Ніколи не розповідав, що доводиться брати участь у бою. Казав тільки: «Та, пострілюють інколи». Довго не говорив. Та матері головне було почути голос – впевнитись, що живий.

16 листопада Сашко подзвонив рано-вранці – ще не було й семи годин. На запитання, чогго так рано, відповів, що видалась вільна хвилинка. Валентина Олексіївна ніколи не забуде голосу сина, який несподівано сказав: « Мамо, я тобі ніколи не казав, але я тебе дужу й дуже люблю...Я приїду і ми з тобою про все-все поговоримо...». Як дізнаються потім батьки, тоді він встиг передзвонити й сестрі Юлі, й колегам по роботі, й друзям. Ніби передчував, що ці дзвінки виявляться останніми...

 

** *

Того злощасного дня 16 листопада 2014 року старші командири відбули в Севєродонецьк –якраз надходила чергова ротація. Аж раптом надійшла інформація про напад терористів на сусідній блокпост Збройних Сил та спробу прориву. Хоча в міліцейського підрозділу й була команда нікуди не виїжджати, не відгукнутись на призив про підкріплення вони просто не могли. Військовики просили хоча б п’ятьох бійців для підкріплення. Вирішили, що поїде п’ятірка Андрія Іщенка. Крім того, знайшлось ще четверо бажаючих. Діяли по принципу «в бой идутодни старики». Сашко Найдьон легенько відсторонив від  мікроавтобуса вісімнадцятирічного Максима Креса:

--Ти, салаго, ще повоюєш. Зараз постоїш за мене на посту, а я – в бій.

Про це потім розповіли батькам ті хлопці, яким вдалось вижили у пекельній мясорубці, куди направлялась «газель».

--Ваш Сашко не тільки Максима, а й мене врятував, -- скаже потім Слава Панченко з Ріпок. –Я вийшов з машини на кілька секунд, а Сашко вскочив і сів на моє місце. Мені ж довелось їхати ззаду, майже лежачи. Це стало вирішальним фактором. Я залишився живим, а Сашка нема...

На підїзді до блокпоста їхній мікроавтобус потрапив у засідку бойовиків.  Диверсійна група вже чекала наших бійців. На блокпосту автобус обстріляли з автомата. Машина зупинилась. Тоді поцілили кумулятивною гранатою з гранатомета. Автобус спалахнув. Андрій Іщенко й Сашко Найдьон, які сиділи попереду, одразу загинули.

Решта чернігівців, незважаючи на поранення, прийняли нерівний бій і відстрілювалися до прибуття підмоги. Вона не забарилася й атаку вдалося відбити, а бойовиків відкинути. Проте батальон «Чернігів» заплатив за цю перемогу страшну ціну: троє бійців загинуло (дорогою до Біловодської лікарні помер від поранень Віктор Запека), п’ятеро отримали поранення.

* * *

В останню путь Героїв проводжали 20 листопада. Панахида відбувалась у кафедральному соборі Святої великомучениці Катерини в Чернігові.

--Мені чоловік до останнього не говорив про загибель сина, -- каже Валентина Олексіївна. –Вже чорна звістка облетіла всю Городню, а він не наважувався це сказати.  Того дня в мене страшенно боліла голова, я нічого не сприймала. Чула, що хтось дзвонив чоловіку на мобільний, потім він виходив у двір.  Тільки вранці він сказав: «Приїжджали два чоловіка й дівчина, сказали, що був бій, три чоловіка загинуло, а п’ятеро поранено. І наш Саша».  Саме в такому порядку сказав. І я до останнього думала, що Сашко поранений. Все насідала на чоловіка: то ж дзвони, дізнавайся, що там? А він все вигадував – то не відповідають, то не можна додзвонитись...

У ту криваву ніч Валентині Олексіївні наснився сон: її руки тримають видовжену банку з яскраво-червоного кольору варенням. Тож, почувши повідомлення чоловіка про бій, подумала:  син може бути поранений, але живий – адже банка не розбилась... У той день все прожите життя промайнуло перед матір’ю  і думалось: тільки повернись, синочку, як же я тебе леліятиму й голубитиму, й ніколи-ніколи не сваритимусь...

Правду нещасній матері відкрив інтернет. Новина про загибель чернігівських міліціонерів швидко розповсюджувалась. Валентина Олексіївна побачила чоловіка й доньку, які завмерли перед екраном. А з нього дивились фотокартки розстріляних, серед яких – і такий знайомий погляд сина...

--Все, мати, сироти тепер ми з тобою...—вичавив з себе чоловік.

А потім приїхали волонтери Олександр Хомазюк і Ліана Білоус. Місто вже готувалось проводжати в останню путь свого Героя... Віктор Васильович висловив припущення, щоб Сашка відспівували дома, в Городні. Така думка мов обшпарила Валентину Олексіївну:

--А я кажу: ні, хлопці разом загинули, хай і тут будуть разом. Мене ніби хто наштовхнув на цю думку. Мабуть, Сашко хотів саме так... Це я відчувала всім єством тої ночі, коли труна з сином востаннє пееребувала в батьківському домі. Всю ніч гуляв вітер і раз по раз стукали ворота. А мені здавалось, що то Саша відкриває калитку рідного обійстя і ніяк не може увійти...

У той день городнянці скорботною процесією йшли за труною вулицями міста. Багато хто ще не розумів, що саме відбувається на сході країни й чому за все це ми повинні платити непомірну ціну гірким карбованцем обірваних життів. Рідні, друзі, бойові побратими, знайомі й незнайомі люди йшли на кладовище, проводжаючи Сашу і прощаючись з ним. Лунали залпи над кладовищем прощальним салютом Герою, який не тільки віддав найдороже, що в нього було – молоде життя – за волю й свободу для всіх нас, а й врятував від неминучого двох бойових товаришів...

Три довгих роки минуло відтоді. Городнянщина за цей час ще поповнила список жертв недолугої війни. Не одна мати зігнулась під тягарем непомірної ноші. Вони дивляться на нас з фотокарток – усміхнені, молоді й щасливі. Вони спостерігають за нами з неба – як добрі янголи з обпаленими крилами від вибухів снарядів. Мабуть, колись мине час і Вкраїна оправиться від нинішніх подій, розправить плечі й підніме голову. Історики віддадуть данину сьогоденню, вписаному кривавими рядками в долю нашої країни.

Різні джерела розповідатимуть про це по-різному. Але одне залишиться незмінним: ці хлопчики назавжди будуть для нас Героями. Героями, які не ховались за чужими спинами, а мужньо дивились війні у вічі. Війні, яка не спитавши дозводу, увірвалась в наше життя і чорним мечем нависла над кожною родиною. Не зміліє материнське горе, не висохнуть батьківські сльози і не померкне пам’ять, яка житиме серед нас. І вклонятимуться Героям нові й нові покоління земляків. Бо насправді свій останній подвиг вони звершили в ім’я життя кожного з нас. 

На знімках: у день прийняття присяги під час служби в армії; на шкільній сцені під час вечора, присвяченого Дню закоханих – Сашко був активним учасником художньої самодіяльності; він дуже любив життя – саме цю його посмішку пам‘ятають городнянці; для одинадцятикласника Сашка Найдьона звучить останній дзвоник, а для малят – перший; останнє фото матері з сином – Олександр на батьківському порозі. Через мить він зробить звідси крок – крок на схід країни, назустріч війні...; всі хлоп‘ята цікавляться військовою технікою і Сашко не виняток. Хто ж тоді знав, що йому доведеться випробувати зброю в дії...

Автор — Світлана Томаш
Статтю вперше оприлюднено
у городнянській районній газеті
«Новини Городнянщини»
2 березня 2018 року

закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Планета «МедіаЧе» у Всесвіті

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор