«Мама Таня» отримала орден «За мужність»

Військовий медик Тетяна Борисенко з позивним «Мама Таня» отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня. Указ про відзначення державною нагородою Президент України Петро Порошенко підписав 13 березня 2019 року. Вручив її голова ОДА Олександр Мисник сьогодні на зустрічі з ветеранами області. Бойову історію «Мами Тані» розкаже наша Альона Макаренко.

«Указом Президента України за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня Борисенко Тетяну Григорівну, солдата запасу.»

Учасниця Революції Гідності, медик добровольчого батальйону «Айдар» та 128-ї бригади Тетяна Борисенко приймає вітання, фотографується з друзями, дає інтерв’ю. Після урочистостей в адміністрації чергову нагороду везе додому – до решти відзнак.

«Ця нагорода – вона дійсно зараз дуже важлива для мене.»

Бойова історія «Мами Тані» розпочалася в січні 2014-го на барикадах Революції Гідності.

«Я 19-го зібралась, сіла в електричку і поїхала на Київ, сама. Мама мені дала м’яса, сала, варення й каже: «А ти на скільки?», я кажу: «Ну, вже ж поїхала, так поїхала». Так на Грушевського я залишилась до кінця медиком Грушевського на перших барикадах.»

Там медик-доброволець отримала тяжке отруєння газами. Після безрезультатного лікування в Києві, літаком її переправили до Італії.

«Там мене поклали в токсикологічне відділення. Брали аналізи, лікували, і тоді встановили,що в газах був присутній тяжкий метал талій.»

Тим часом Мама Таня дізнається про перші втрати в АТО на сході. Жінка кидає лікування, повертається додому і добровільно йде медиком у батальйон «Айдар». Звідти - у 128-му бригаду. У липні отримує поранення й контузію.

«Я прокинулася в Старобільській лікарні, куди мене привезли. Я нічого не могла зрозуміти, штани всі були в крові, побиті. Потім, як я потихеньку стала пересуватися, поробили рентгени, побачили, що в мене нога в уламках, ті що зовні – повиймали. Один був біля кістки, в стегні, тягнули магнітом. А контузія була тяжка, вони нічого не могли зробити, мене кидало, дуже погано було. Тоді мене гвинтокрилом доставили в Харківський військовий шпиталь.»

Після лікування «Мама Таня» повертається на передову. У вересні під Щастям українські військові потрапили в засідку й понесли втрати. Аби забрати тіла загиблих, жінка добровільно йде на захоплену противником територію. Там потрапляє в полон.

«Мене вдарили прикладом в голову, а потім били об капот. Нам вдягли мішки на голову, закинули в машину й повезли. Ми не знали, куди нас везуть. Дізнались, що це онкодиспансер Луганської області. І це в морзі нас тримали. Водили на допити. Били. Коли мене водили на допити, то бачила нашого водія Дядю Мішу, який висів на наручниках мертвий. Нас також підв’язували на наручниках, одягали мішки й били палицями.»

У полоні Тетяна Борисенко пробула 24 дні. 2 жовтня її обміняли на бойовиків. Після нетривалого лікування жінка знову повернулася на війну.

«Я не була не в штабах, ніде, тільки на нульових позиціях. Що в «Айдарі», що в 128-й бригаді.»

Два з половиною роки на передовій позначились на здоров’ї медички. У 2016-му її комісували з армії.

«Я розуміла, що мені вже час повертатися, тому що здоров’я було не те. В мене з головою дуже погано було. По-друге, я не спала. Я вже не сплю 4 роки без снодійних. Мені сняться кошмари, воно, мабуть, залишиться на все життя. Війна сниться. А знаєте, ще десь хтось залізними дверима стукне, чи феєрверк якийсь, чи петарда – почуєш, тоді, мабуть, адреналін. І все знову по новому.»

Вручений сьогодні орден «За мужність» «Мама Таня» причепить на китицю – до решти відзнак, серед яких – орден княгині Ольги ІІІ ступеня та волонтерська нагорода «Народний герой України». Проте, каже, форму більше не вдягає.

«Ви знаєте, я не люблю виходити в цих нагородах, показувати, що я нагороджена. Є люди, які більше заслуговують на ці нагороди. Тому якось хизуватися під час війни, коли багато дуже загиблих, коли багато поранених, коли багато інвалідів і вони не мають нагород, виходити, але ж у мене й ноги й руки цілі. Але це пам’ять, це пам’ять для моєї доньки, це пам’ять для моїх онуків буде, що була в них така бабуся бойова.»