“Исконная русская земля”: як пропаганда РФ спотворює історію Криму

Нещодавні успіхи Збройних сил України на “південному” відтинку фронту російсько-української війни актуалізували питання належності Кримського півострова. ЗСУ, отримавши сучасне західне озброєння, наприкінці червня визволили острів Зміїний і проводять контрнаступальні дії на підступах до Херсона. На цьому тлі почастішали заяви офіційних осіб РФ про те, що посягання України на Крим може призвести до “Третьої світової війни”.

Таку заяву минулого тижня зробив колишній президент Російської Федерації Дмитро Медведєв. Російські чиновники просувають тезу про Крим як “невід’ємну”, “споконвічну” російську територію, яку Москва ніколи не уступить.

Історичне обґрунтування прав Росії на володіння півостровом сучасною російською політичною елітою найбільш повно викладене у статті Володимира Мединського - помічника Володимира Путіна, колишнього міністра культури РФ - одного з головних ідеологів “русского мира”. У березні 2020 року, до чергової річниці анексії Криму він підготував програмний матеріал “Крым - исконно русская земля”, опублікований у низці державних ЗМІ, зокрема, у “РИА Новостях”. Тези із цієї статті згодом кочували по заявах російських чиновників різного рівня. Тож спробуємо розібрати основні аргументи Кремля щодо “російськості” анексованого півострова.

Теза №1. “Исконно русская земля”.

Твердження про “споконвічну” належність Криму Росії потрапило до заголовка статті Мединського. Цю тезу російська пропаганда подає як аксіому. Справді, сперечатися з нею важко через розпливчастість самого поняття “исконный” - “той, що існує з самого початку, з незапам’ятних часів”. Який проміжок часу треба взяти, щоб по ньому відміряти ту саму “ісконність”?

Етнічна історія Криму, відображена у писемних джерелах, налічує приблизно три тисячі років. Вона нагадує калейдоскоп, у якому постійно змінювалися народи, племена та етноси, які населяли півострів. Помічник Путіна у своїй статті коротко перелічує назви цих народів - “греки, скіфи, римляни, сармати, гуни, готи”. До речі, “губить” ще низку етносів, які мешкали у Криму впродовж першого тисячоліття до нашої ери - першого тисячоліття нашої ери.

“На початку 13 століття на півострові виникла Трапезундська держава, на території якої деякі порти контролювалися венеційцями та генуезцями. Корінне населення було дуже пістряве: воно складалося зі скіфів, греків, римлян, таврійців, булгарів, кипчаків, готів і хозарів”, - стисло розповідає історію Криму вчитель історії із Литви, голова Ради Асоціації вчителів історії Робертас Раманаускас. Та додає: “Про споконвічну російську землю тут не може бути й мови”.

То коли ж на території півострова з’являються ті самі “исконные русские”? За версією Мединського, це відбувається приблизно тисячу років тому: “со времен походов легендарного князя Святослава в Х веке возникает в Крыму знаменитое русское Тмутараканское княжество. Оно располагалось на Таманском и Керченском полуостровах”.

Зазначимо, що розташування літописного Тмутороканського князівства на берегах Керченської протоки - гіпотетичне. Руські літописці нічого не кажуть про географію цього утворення. Також гіпотетичним є заснування князівства київським князем Святославом унаслідок перемоги над Хозарським каганатом. У “Повісті минулих літ” про це - жодного слова.

Локалізація Тмуторокані на Таманському півострові фактично базується лише на одному артефакті - так званому “Тмутороканському камені”, якого наприкінці 18 століття знайшли на березі Керченської протоки.

Напис на камені свідчить про те, що тмутороканський князь Гліб Святославич відміряв відстань від Тамані до Корчева (Керчі) та налічив 14 тисяч саженів. Автентичність цього артефакта піддавали сумніву ще з моменту його знахідки. Свого часу ще імператриця Катерина ІІ не повірила у справжність каменя та наказала повернути його назад до Тамані. Досі це питання - предмет суперечок між істориками.

“Список руських міст”, складений у Києві у 14 столітті, локалізує Тмуторокань на річці Десні. Із літописів відомо, що князівство було вотчиною чернігівських князів.

Навіть якщо Таманський і Керченський півострови у 10 - 12 століттях справді належали руським князям, немає жодних підтверджень, що населення цих теренів у той час було слов’янським. Археологи наразі знайшли тут виключно сліди грецьких, хозарських і аланських поселень. Жодної слов’янської кераміки чи інших слідів слов’янської присутності не поки не виявили.

Зрештою, найважливіше й очевидне: Росія не є спадкоємицею Русі і не має в цьому питанні пріоритету над Україною. Саме на території України знаходився центр давньоруської державності. Московська держава з центром у Москві, а згодом у Санкт-Петербурзі стала називатися «Росією» за указом Петра Першого лише у 18-му столітті, а назва «Російська імперія» була визнана в Європі у другій половині 18-го століття. У той самий час, коли князь Святослав гіпотетично заснував Тмуторокань, Москви й Московської держави, що успадкувала пізніше традиції «державного будівництва» Золотої Орди, ще не було навіть у планах. Очевидно, що змішання понять «Русь» та «Росія» є не більш ніж недобросовісною маніпуляцією ідеологів «русского міра».

Теза №2. “Кровожерливі кримські татари”.

У своїй статті про “русский Крым” колишній міністр культури РФ намагається максимально уникнути будь-яких згадок про корінний народ півострова - кримських татар. Володимир Мединський розповідає про “квітучий” період в історії Криму під час правління руських князів, Візантії та Венеції. Все змінюється після монгольського вторгнення та утворення у 15 столітті Кримського ханства.

Мединський цитує російського історика 19 століття Василя Ключевського, який називав кримських татар “лукавыми степными хищниками”. Вся історія існування Кримського ханства у помічника Путіна зводиться до постійних кривавих набігів на “південноруські” землі. Саме тому, каже Мединський, Російська імперія і була змушена завоювати Крим - щоб припинити страждання цивільного населення від татарських нападів: “Безопасность южных границ и включение Крыма в состав России стали не вопросом политической экспансии, а вопросом жизни и смерти тысяч и тысяч русских крестьян – мирных поселенцев Юга России”.

Дійсно, кримськотатарські набіги у 15 - 17 століттях - трагічна сторінка в історії України, Польщі, Білорусі та Росії. За різними оцінками, за ці кілька століть до двох мільйонів селян були захоплені кочівниками у полон та продані у рабство на невільницьких ринках Османської імперії. Проте зображення Кримського ханства виключно як “кровожерливого монстра”, який тільки те й робив, що знущався над сусідами - однобокий і неісторичний підхід. За кадром залишаються часто не менш жорстокі напади на Крим запорозьких і донських козаків, союзи кримських татар з українськими гетьманами, самобутня культура кримськотатарського народу, яка не зводилась лише до вбивств і пограбунків (одна з її пам’яток - розкішний Ханський палац у Бахчисараї).

Така демонізація кримських татар має на меті виправдати завоювання Криму Російською імперією наприкінці 18 століття. Нібито вторгнення російського війська до Кримського ханства мало не загарбницькі, а нібито виключно шляхетні, практично гуманітарні цілі. Така собі “спецоперація з денацифікації” кровожерливих кримських татар. Усе це вписується у концепцію “Росії - миротвориці”, яка нібито ніколи у своїй історії ні на кого не нападала, а лише захищалася, при цьому якимось чином стала найбільшою за територією державою у світі.

“Захоплення Криму було завжди імперських інтересом, але не з національних, а з чисто стратегічних міркувань, - зазначає вчитель історії Робертас Раманаускас. - Крим - це опорна точка, що дозволяє якщо не панувати, то, принаймні, мати сильні військові позиції для флоту на узбережжі Чорного моря”.

Знищення Кримського ханства у викладі Володимира Мединського нагадує виполювання бур’яну. Після ліквідації держави кримських татар півострів нібито знову “розквітнув”: “возникали курорты, осваивались земельные пашни, возникала промышленность. Строились великолепные дворцы, разбивались парки и виноградники”. Звісно, жодної згадки про руйнування російськими вояками вже згаданого Бахчисарайського палацу та інших архітектурних пам’яток Криму (того ж таки давньогрецького Херсонеса, якого розібрали на будівельні матеріали).

Кримський міст / AP nuotr.

Жодного слова - так нібито це зовсім незначна подія - і про сталінську депортацію кримськотатарського народу та інших корінних народів Криму у 1944 році. Ідеолог “русского мира” не згадує і про те, що кримські татари були найбільшим етносом у Криму до початку 20 століття, про те, що у другій половині 20 століття відбулась штучна зміна демографії півострова, коли замість виселених кримських татар завозили переселенців з Центральної Росії.

Теза №3. “Земля, политая русской кровью”.

Крим “навічно записаний у літопис слави Росії”. Це ще одна пропагандистська теза, яка проголошує: півострів окроплений кров’ю російських солдатів, тому, мовляв, по праву належить Росії. У першу чергу, в цьому контексті згадують дві оборони Севастополя - у 1854-1855 роках та у 1941-1942 роках. Пише про “славу російських моряків” і Володимир Мединський.

По-перше, варто зауважити, що така аргументація хибна у своїй суті. Так можна згадати і про литовську та польську кров, якою окроплений Смоленськ, а що вже казати британцям, які проливали свою кров мало не на половині земної кулі.

По-друге, українці також проливали кров за Крим, можливо, навіть більше, ніж росіяни. Вище ми вже згадували про козацькі походи на Кримський півострів у 16 - 17 століттях. Чорноморські козаки відіграли не останню роль і у російсько-турецькій війні 1787-1792 років, за підсумками якої Крим був анексований Росією. Що стосується Кримської війни у 19 столітті, то відомо, що Чорноморський флот Російської імперії приблизно на 70% комплектувався вихідцями з так званих малоросійських губерній. Інтернетом гуляє групове фото матросів-ветеранів оборони Севастополя, зроблене у 1904 році - до 50-річчя Кримської війни. Під світлиною - поіменний список “героїв-севастопольців”: із 41-го ветерана лише троє мають російські прізвища, решта - виразно українські: Бульба, Гринько, Руденко, Євтушенко тощо.

Вихідці з України - і легендарні матроси Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка.

Що стосується оборони Севастополя під час Другої світової війни - варто нагадати, що у Червоній армії українці у різний час складали 20-25% особового складу. У статті помічника Путіна перелічені імена героїв битви за Севастополь у 1941-1942 роках: “Адмиралы Левченко и Октябрьский, снайпер Людмила Павличенко, юнга Боря Кулешин, санинструктор Мария Байда, летчик Михаил Авдеев”. У цьому списку - четверо вихідців з України, один білорус і один росіянин.

Теза №4. “Помилка Хрущова”.

У статті російського чиновника, передбачувано, жодної згадки про Кримську Демократичну Республіку - державу кримських татар, проголошену на півострові у грудні 1917 року. Першу в історії мусульманську демократичну державу. Замовчує соратник Путіна і Кримський похід армії Української Народної Республіки у квітні 1918 року, коли кораблі Чорноморського флоту підняли синьо-жовті прапори.

Натомість не обійшлося без традиційних докорів на адресу Микити Хрущова, що у 1954 році “подарував” Крим Україні. Мединський називає таке рішення “дивним”. Далі висловлює ще низку пропагандистських тверджень. Зокрема, опускається до прямої брехні: “Удивительно, но в ходе распада СССР не было проведено ни одного (!) гражданского волеизъявления: хотел ли вообще народ Крыма стать частью новой "незалежной Украины"?”

Нагадаємо, 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, у якому взяли участь і жителі Криму. Понад 54% підтримали Акт проголошення незалежності України. Цей референдум, на відміну від фейкового у 2014 році, був легітимним і проводився не в умовах військової окупації півострова армією сусідньої держави.

Чому Росія шукає за кордоном “исконные” землі?

Зовнішня експансія, загарбання чужих територій - в основі політики сучасної путінської Росії. Такі імперські амбіції, здавалося, несумісні з реаліями 21 століття. Епоха імперіалізму та колоніалізму минула ще кілька століть тому. Найдивовижніше, що кидати колосальні людські та матеріальні ресурси на розширення кордонів готова найбільша за територією країна в світі.

Така політика означає ідейне банкрутство сучасної Російської Федерації - вважає вчитель історії Робертас Раманаускас: “Всі їхні розмови про велику Росію, яка не має кордонів, видають одну слабку ланку. Найбільша проблема нинішньої Російської держави - відсутність бачення майбутнього. Розвиток спрямований не на майбутнє, а на минуле, в якому компенсується неповноцінність нинішньої ситуації. Всі розмови про споконвічні землі лише показують, що у держави немає перспективи”.

Статті з циклу "LRT Факти. Україна" публікуються в рамках міжнародної програми MediaFit, що фінансується Європейським Союзом, для підвищення інформаційної стійкості регіонів України.