Визволення Лисичанська від російських окупантів: як це було вісім років тому

Три тижні тому українські війська відійшли з Лисичанська, після чого російські окупанти захопили майже всю територію Луганської області. Місто опиняється у ворожій окупації вже вдруге: у травні 2014 року його захопили проросійські бойовики, а 24 липня – визволили українські солдати.

19–24 липня 2014 року українські війська (сили антитерористичної операції) провели одну з наймасштабніших і найвдаліших наступальних операцій на Донбасі.

Тоді від російських бойовиків була звільнена агломерація Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська. Ці міста повернулися під український прапор, а звільнений Сєвєродонецьк на вісім наступних років став адміністративним центром підконтрольної України Луганщини. Під час Війни за Незалежність 2022-го року Сєвєродонецьк і Лисичанськ були останнім українським плацдармом в Луганській області, що тримав оборону понад чотири місяці.

Восьма річниця звільнення Лисичанська – зайвий привід згадати імена українських героїв, що визволяли рідну землю у 2014 році. Сьогодні досвід того нещодавного минулого як ніколи цінний – Збройним силам України доведеться закінчити те, що не вдалося зробити вісім років тому…

Лисичанськ, липень 2014 року. Фото Макса Левіна, вбитого росіянами у 2022 році

Перший бій: зрада місцевих еліт і вогонь з-за спин цивільних

Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ були захоплені проросійськими бойовиками на початку травня 2014 року. Окупація відбулась за бездіяльності, а подекуди – за прямої підтримки місцевої влади та правоохоронних органів. 11 травня сепаратисти провели в окупованих містах фейкові “референдуми”.

Агломерація, у якій мешкало до 400 тисяч населення, стала важливою опорною точкою російських бойовиків на Донбасі – разом з іншими великими містами – Маріуполем, Донецьком-Горлівкою, Слов’янськом-Краматорськом, Луганськом. Тут базувалися підрозділи так званої “Армии Юго-Востока”, що підпорядковувались фейковій “ЛНР” – батальйон “Прізрак” російського агента Олексія Мозгового, “1-й казачий полк імені отамана Платова” під керівництвом Павла Дрьомова та менші бандформування.

Олексій Мозговий

Бойовики вільно “хазяйнували” у захоплених містах до 20-х чисел травня. Нечисленні боєздатні українські підрозділи у той час були зосереджені на блокуванні російського загону полковника ФСБ Ігоря Гіркіна у Слов’янську. У середині травня українське командування почало підготовку до проведення президентських виборів, які були заплановані на 25 травня. На Донбасі вирішили встановити мережу блокпостів, що мала завадити бойовикам просуватися далі з уже контрольованої ними частини регіону.

22 травня відбулись перші серйозні бої російсько-української війни за межами Слов’янсько-Краматорської агломерації. Вранці того дня бойовики групи “Бєса” (колишнього офіцера російського ГРУ Ігоря Безлера) атакували табір військовослужбовців 51-ї окремої механізованої бригади поблизу Волновахи. Загинуло 17 українських військових.

Місце бою під Волновахою. Травень 2014 року

Того ж самого нещасливого для сил АТО ранку 5-та рота 2-го батальйону 30-ї механізованої бригади висунулась із базового табору в селі Стара Краснянка на північ від Рубіжного. Колона, що складалась з 9-ти БМП і кількох вантажівок з особовим складом, зайшла до міста. Бійці мали завдання обладнати блокпости на північних околицях Сєвєродонецька і Лисичанська. Сили бойовиків у Рубіжному командування, судячи зі всього, недооцінювало. Вважалось, що у місті є лише місцеві сепаратисти, що не чинитимуть серйозного опору.

У районі залізничної станції Рубіжного колону українських військ заблокували бойовики разом з цивільними мешканцями та представниками місцевої влади. Серед них – були секретар міськради Олександр Хоменко та депутат Луганської облради Сергій Хортів. Вони вимагали від українських військових скласти зброю. Щоб ці вимоги звучали переконливіше – з-за спин цивільних по бійцях відкрили вогонь “казаки” Дрьомова – зі стрілецької зброї та гранатометів. За деякими даними, команду стріляти “ополченцям” віддав Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко, у 2014 році – секретар міськради Рубіжного

Частина українських бійців здала техніку та затвори автоматів. Сепаратисти випустили їх з міста на вантажівках. Решта колони вирвалась із Рубіжного з боєм. Троє військових загинули – сержант Сергій Ярошенко, солдати Олександр Ковальчук і Олександр Фурман. Семеро – дістали поранення. Бойовикам дісталися трофеї: три українські БМП. Ще три бронемашини були спалені, лише трьом – вдалося вирватися.

Пам’ятник військовим 30-ї бригади, загиблим у бою в Рубіжному

Штаб АТО повідомив про двадцятьох загиблих з боку бойовиків. Українські місцеві ЗМІ писали про дев’ятьох убитих, всі з яких – були немісцевими. Блогер Necro Mancer на основі повідомлень на сепаратистських ресурсах встановив поіменно сімох загиблих окупантів. Серед них – троє “казаків”, троє бойовиків так званої “Стахановської самооборони” і бойовик батальйону “Лєшого” з Антрацита. Схоже, що загарбники готували цю акцію заздалегідь, стягнувши до міста значні сили.

Шокує те, що представники місцевої влади, безпосередньо причетні до вбивства українських військових, після визволення міста не були притягнуті до відповідальності, ба більше – продовжили керувати Рубіжним. Олександр Хоменко був заарештований наприкінці липня 2014 року, але згодом – звільнений. Сергій Хортів у 2015 році був обраний мером Рубіжного та перебував на цій посаді до березня цього року. 1 квітня 2022-го Хортів відкрито перейшов на бік російських окупантів і знову, як і у травні 2014-го, звернувся до бійців ЗСУ із закликом скласти зброю. Його син Іван усі роки, коли батько очолював прифронтове місто, – воював у лавах так званої “ЛНР”.

Сергій Хортів перейшов на бік окупантів і здає їм місцевих патріотів. Квітень 2022 року

“Зрізати” лисичанський “виступ”

Впродовж наступних майже двох місяців активні бої у районі агломерації не велися. Українські підрозділи просувалися західніше та східніше: оточували російських окупантів у Слов’янську, наступали на Луганськ. Бойовики, тим часом, зосередилися на знищенні мостів у районах Сєвєродонецька та Лисичанська, побоюючись можливого українського наступу. Всього підірвали шість переправ, останню з них українська влада відновила у 2017 році.

Знищений Павлоградський міст через Сіверський Донець, що з’єднує Сєвєродонецьк і Лисичанськ

20 червня новообраний президент України Петро Порошенко віддав наказ про припинення вогню з боку сил АТО. Голова держави сподівався, що російська сторона піде на перемови. Натомість – у наступні дні російські бойовики здійснили серію нападів на українські підрозділи.

1 липня українські війська перейшли у контрнаступ на Донбасі з метою взяти під контроль українсько-російський кордон і відрізати бойовиків від постачань із Росії. Початок операції був надзвичайно успішним: 5 липня найманці Гіркіна втекли зі Слов’янська. У наступні дні під український контроль перейшли три райони раніше окупованої Донеччини. Агломерація Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська тепер перетворилась у виступ, що був оточений українськими силами з трьох сторін.

Карта АТО на 18 липня 2014 року

У відповідь окупанти почали обстрілювати підрозділи АТО з території Російської Федерації. У ніч на 11 липня табір українських військ біля села Зеленопілля на Луганщині був атакований системами РСЗВ “Град” з російських Гуково та Куйбишевого. Загинуло 36 українських військових і прикордонників.

Того ж таки 11 липня сили АТО звільнили Сіверськ і впритул підійшли до Лисичанська з заходу. За час після 22 травня професіоналізм української армії значно зріс, бої з російськими найманцями загартували військових. До 15 липня в районі Сіверська було сформоване угруповання, що мало “зрізати” виступ ворожого війська. Звільнення Сєвєродонецька та Лисичанська мало важливе значення для налагодження комунікації між військами, що діяли на Донеччині та Луганщині.

Бій за Спірне: невдалий “Сталінград” російських окупантів

Для здійснення цієї операції з українського боку були залучені значні сили – 3 – 3,5 тисячі бійців, включаючи тили, забезпечення та резерви. Це було найбільше угруповання за всю історію АТО, що включало в себе приблизно 20% від усіх наявних на той час сил і засобів. Чисельність ворожих сил у Лисичанській агломерації штаб АТО оцінював у 1 000 – 1 300 бойовиків. Це – підрозділи згаданих Мозгового та Дрьомова, батальйон “Август” Олександра Костіна (“Баті”), а також – нещодавно прибулі найманці з Північного Кавказу. Ворог мав легку бронетехніку, міномети, кілька гаубиць, вдосталь протитанкового озброєння, завезеного з Росії.

19 липня українські війська розпочали “Лисичанську операцію”. У той день були зачищені ворожі укріпрайони на західних околицях міста – у районах Золотарівки, Верхньокам’янки, Лисичанського нафтопереробного заводу та Спірного. Згідно зі спогадами колишнього керівника штабу АТО, генерал-майора Віктора Назарова, російські бойовики добре підготувалися до оборони, збудувавши потужні укріплення:

“Вони встигли вирити і забетонувати щілини, бліндажі, траншеї, укриття були обладнані за всіма канонами фортифікації… Навколо нафтопереробного заводу були обладнані укріплення громадянської оборони на випадок ядерної війни, звідти вівся опір – бетонні укріплення до метра, заглиблені залізні двері. Вони навіть називали цей укріпрайон «Наш Сталінград», «Будинок Павлова»”.

Проте влаштувати українським бійцям “Сталінград” ворогові не вдалося. По вогневих точках бойовиків влучно відпрацьовувала артилерія та РСЗВ сил АТО. Штурмові групи української піхоти використовували ефективну тактику: наштовхуючись на спротив, частина сил сковувала противника з фронту, інші підрозділи у цей час обходили ворожі позиції з флангів.

Український БМ-21 “Град”

У районах Золотарівки та Верхньокам’янки наступала батальйонна тактична група 24-ї окремої механізованої бригади. Її бійці виконали завдання без втрат: з Верхньокам’янки бойовики втекли після артобстрілу. Цікаво, що між Золотарівкою та Лисичанським НПЗ ворог облаштував хитромудру лінію оборони вздовж залізниці: до рейок приварили цілу залізничну валку з вагонів, завантажених вугіллям. Переміщуючись за цим імпровізованим “муром”, бойовики вели стрільбу, залишаючись “невидимими” для українських бійців. З Білогорівки ворога прикривала мінометна батарея.

Схема боїв 19 липня 2014 року з сепаратистського ресурсу

На серйозний спротив наштовхнулись 1-й і 13-й батальйони 95-ї аеромобільної бригади, що просувались на Спірне та Лисичанський НПЗ. Поблизу Спірного – на висоті 233, бойовики облаштували сильний укріпрайон. Українським бійцям вдалося оточити та розгромити ворога, захопивши багато трофеїв. Бій був завзятий – згадував командир 13-го батальйону майор Олександр Порхун:

“В даному бою ми пробували з Ігорем Герасименком (командир 1-го батальйону 95-ї бригади, – ред.) за три заходи взяти цю висоту, оскільки у них позиції були набагато кращі, ніж у нас. І ми з ним тричі змінювали тактику. Спочатку спробували по-одному – не вийшло. Однак ми розуміли: якщо їх зараз не дотиснемо, то вже завтра цього не зробимо. Довелося приймати рішення під час бою, одразу евакуювати "трьохсотих". З Лисичанська на цю висоту швидко підкидали по дорогах живу силу противника. Також по нам працювали і АГС, і міномети – тобто вони були підготовлені і чекали”.

Ігор Герасименко

Висота була взята, але не обійшлося без втрат. Загинуло п’ять військових 95-ї бригади: командир взводу капітан Максим Савченко, військовий медик сержант Артур Пушанко, старший солдат Микола Бурлак, солдати Юрій Ляпін і Олег Клим. Приблизно двадцять бійців дістали поранення.

Капітан Максим Савченко. Загинув 19 липня 2014 року у бою за висоту 233

Бойовики втратили кількадесят убитих. Поіменно відомі (за даними Necro Mancer) – 14. З них – 11 бойовиків батальйону “Прізрак”, двоє “казаків” і бойовик невстановленого бандформування. У ЗМІ тоді були викладені фото документів кількох знищених найманців – громадян Росії: з Казані та Кабардино-Балкарії.

Ліквідований біля Спірного росіянин з Казані Олексій Куїмов

У 2016 році пошуківці гуманітарної місії “Евакуація – 200” виявили у Спірному масове поховання російських бойовиків, яких товариші кинули на полі бою. Всього знайшли рештки 18-ти осіб у камуфляжах з георгіївськими стрічками.

Ексгумація тіл загиблих російських бойовиків біля Спірного

Квартал за кварталом звільняли місто від ворога

Зачистка західних околиць Лисичанська тривала і впродовж 20 липня. У цей день смертельне поранення дістав командир взводу снайперів 95-ї бригади старший лейтенант Ігор Холо. Зрештою, до кінця дня місто було повністю заблоковане з заходу. Того ж дня сили АТО почали “підрізати” виступ з півночі та сходу: практично без бою було зайняте Рубіжне, з якого окупанти втекли. У ніч на 21 липня загарбники підірвали автомобільний міст через річку Борову, що з’єднує Рубіжне та Сєвєродонецьк.

Бойовиків охопила паніка: вранці 21 липня з Лисичанська до Сєвєродонецька втік Олексій Мозговий зі своїми людьми. Ще раніше “зник” “Батя” Костін: він, у підсумку, опинився в Росії. Також 21 липня інформаційно-аналітичний центр РНБО повідомив про спробу ворожої колони вийти з оточення у Лисичанську: втративши три одиниці техніки, бойовики повернулися до міста. З українського боку у бою загинув солдат 95-ї аеромобільної бригади Артем Стриженко.

Солдат Артем Стриженко. Уродженець Сватового на Луганщині. Загинув 20 липня 2014 року під Лисичанськом

Вранці 22 липня був визволений Сєвєродонецьк: у місто зайшли батальйонна тактична група 51-ї окремої механізованої бригади та 21-ша окрема бригада охорони громадського порядку Нацгвардії. Від ворога не лишилось і сліду: Мозговий продовжив “тактичний відступ” на південь до Первомайська, “казаки” Дрьомова відійшли до Лисичанська. У центрі міста, біля міськради, українських бійців зустрічали місцеві жителі, що вийшли назустріч з національною символікою.

Сєвєродонецьк. 22 липня 2014 року. З місцевими жителями спілкується полковник Нацгвардії Олександр Радієвський. Наступного дня він загине у бою за Лисичанськ

До кінця дня Лисичанськ був блокований по всьому периметру. Вночі стало відомо, що з Первомайська у напрямку міста рухається велика колона автотранспорту та бронетехніки – підкріплення, надіслане Мозговим. Українські бійці вчасно виявили колону та відпрацювали з РСЗВ та артилерії поблизу села Мирна Долина. Зазнавши втрат, бойовики повернулися до Первомайська.

Штурм Лисичанська розпочався вранці 23 липня. З півночі у місто зайшла БТГр 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, зі сходу, з боку Сєвєродонецька – БТГр 51-ї бригади та 21-ша бригада Нацгвардії, з півдня – БТГр 95-ї бригади, з заходу – БТГр 24-ї бригади та дві штурмові роти добровольчого батальйону “Донбас”.

Українські підрозділи висуваються в бік Лисичанська. 23 липня 2014 року

Українські сили на той момент вже мали велику чисельну перевагу, оскільки частина бойовиків розбіглась. Попри це, вуличні бої у 100-тисячному місті могли коштувати дуже дорого у плані втрат. Ворог добре організував оборону: всі головні дороги були перекриті бетонними блоками, на дахах і верхніх поверхах будинків влаштували кулеметні та снайперські точки. У дворах – стояли міномети, вогонь яких було дуже зручно коригувати з дахів.

Перед штурмом місто поділили на сектори. Тактика українських штурмових груп полягала в тому, щоб просуватися маленькими вулицями, уникаючи широких магістралей, де ворог готувався до оборони та міг вести кинджальний ворог уздовж вулиці. Бронетехніка “притискалась” до стін, її прикривала піхота. На зайнятих перехрестях одразу організовували кругову оборону.

Знищена ворожа бронетехніка

У другій половині дня українські БТГр з’єдналися. Основні осередки ворожого спротиву були придушені. З настанням ночі бойовики втікали з міста через поля на вкрадених у місцевих жителів автівках. В окремих випадках брали заручників – прикривались жінками та дітьми.

Вуличний бій у Лисичанську. Бійці батальйону “Донбас”

Зачистка міста тривала і впродовж наступного дня. О 20:30 24 липня над Лисичанськом замайорів український прапор. До рук бійців АТО потрапив ворожий арсенал зі зброєю, що мала російське маркування. Серед трофеїв: БРДМ, броньована вантажівка, гаубиця Д-30, 50 кг пластиду, 15 фугасних снарядів, протитанкові міни, понад три тисячі набоїв, радіостанції.

Ящики з боєприпасами на базі батальйону “Прізрак” у Лисичанську. Фото Макса Левіна

У вуличних боях за місто віддали життя шестеро українських воїнів: комбриг 21-ї бригади Нацгвардії полковник Олександр Радієвський, нацгвардійці підполковник Павло Сніцар і солдат Ігор Коцяр, підполковник Василь Спасьонов з 51-ї бригади, капітан медслужби Сергій Рокіцький і солдат Павло Лейба з 24-ї бригади.

Пам’ятник Олександру Радієвському у Сєвєродонецьку. Посмертно комбриг отримав звання генерал-майора

Справжній бойовий подвиг здійснив екіпаж танка Т-64 молодшого сержанта 51-ї бригади Богдана Макарова, що самотужки знищив чотири мінометних розрахунки та ворожого снайпера.

Втрати ворога під час вуличних боїв за місто, за повідомленнями українських ЗМІ, склали понад 40 вбитих. Поіменно встановлені п’ятеро з них. Щонайменше декілька бойовиків потрапили у полон.

Український БТР у Лисичанську. Липень 2014 року

Попри втрати, операція з визволення Лисичанська була успішною. Місто з майже 100-тисячним населенням було звільнене і без масштабних руйнувань (виняток – багатоповерхівка за адресою Східний квартал, 17, що під час бою зайнялась і вщент вигоріла). Натомість, після приходу російських “визволителів” у 2022 році у місті залишилось обмаль вцілілих будівель (станом на початок червня місто на 60% було зруйноване внаслідок ворожих обстрілів).

Перемога у липні 2014 року так і не призвела до перемоги у війні. Одразу після закінчення “Лисичанської операції” 95-та аеромобільна бригада здійснили знаменитий рейд по окупованій територій задля порятунку українських підрозділів, що потрапили в оточення біля Ізвариного на українсько-російському кордоні. Вже у серпні на територію Донбасу зайшли регулярні російські війська, що змогли переламати становище на фронті…

Сьогодні Росія веде відкриту війну, вже не прикриваючись “ополченням Донбасу” і не приховуючи своїх намірів: знищити українську державність і українську націю. Але і Збройні сили України нині мають те, чого не мали у 2014 році – новітнє західне озброєння. Приклади успішних наступальних операцій, проведених вісім років тому – у той час, коли українська армія лише вчилась воювати і мала обмаль технічних засобів, – доводять, що ми здатні перемагати росіян і цього разу – мусимо довести перемогу до кінця.