Слова і справи, або Державні механізми самознищення

«Мы живем, под собою не чуя страны» (О. Мендельштам)

Який романтичний день 31 серпня! Останній день літа, яке ще живе в нас і навколо нас. Але ми вже відчуваємо його сумну усмішку: воно віддаляється, прощаючись. А завтра — перше вересня. Для тисяч дітей, молодих людей, їхніх батьків — стрибок у майбутнє, день найсвітліших сподівань і неземної тривоги: невже не збудуться?

Кілька десятків ліцеїстів сиділи серед сумок і валіз у вестибюлі гуртожитку, не знаючи, де вони ночуватимуть. До кімнат, де вони проживали минулого навчального року, їх не пускали. Як дізналися вони від своїх вчителів і директора ліцею — навчальний рік їм починати ніде. Декотрі з матерів зажурено витирали тихі сльози: як то тепер все складеться у дітей?

А як добре все починалось! Ще закінчуючи свої неповні середні школи у рідних селах області, вони приїздили іноді до ліцею, щоб взяти участь в олімпіадах з різних предметів, творчих конкурсах. Ті, хто показав найкращі результати, були запрошені на вступну співбесіду. Була співбесіда і з батьками тих, хто вирішив вступити до ліцею, бо ліцей — то велика родина, де вчителі разом із батьками дбають про гідне життя своїх вихованців, а учні поважають батьків і вчителів і вчаться цю повагу виявляти.

Для тих, хто досягнув своєї мети і став ліцеїстом, навчальний рік починається наприкінці серпня, на табірному зборі, у лісових будиночках на березі затишної річки. Ці три або п’ять днів для більшості з них були справжнім переворотом у їхній свідомості, їхньому попередньому досвіді. Вони тепер знають, що таке справжнє товариство ровесників, де ті, хто вже є справжніми ліцеїстами, готові тебе вислухати, порадити, допомогти. Їм було дуже незвично, що ввечері, біля запаленої свічки точаться такі щирі розмови, в яких юнаки і дівчата діляться своїми почуттями і роздумами про життєво важливі речі, не боячись, що хтось їх не зрозуміє і глузуватиме. А які вчителі! Привітні, доброзичливі. Не повчають, а розмірковують разом з учнями про найважливіше. Більшість із новобранців ліцею, які ніколи не виступали на сцені, відкрили в собі хто співака, хто танцюриста, хто гумориста. Бо коли ними є всі — і вчителі, і учні -- то це зовсім не страшно!

А скільки нового дізналися за ці дні: про типи інтелектів, про те, як пізнавати себе і вибудовувати стратегії власного саморозвитку, про те, як вміти бути здоровим, як знімати кліп, як робити газету і багато іншого. А головне — як учитися бути людиною серед людей. Це було свято справжнього життя, в якому ти талановитий, у тебе є друзі, є крила для польоту.

А потім почалися ліцейські будні. Якими ж важкими вони іноді були. Здавалося, що не витримаєш. І тоді вчителі казали: «Ти пам’ятаєш, як було на зборі? Ти хочеш так жити? Але то було свято справжнього життя. Свято не буває щодня, до нього ведуть будні — напружені і не завжди яскраві. І лише для тих, хто гідно їх долає, настають свята». І вони долали ці будні, іноді стискаючи від напруження зуби. Ліцейське життя починається о 7 ранку „годиною здоров’я”: біг, спортивні ігри, аеробіка, а для найбільш сміливих і підготовлених — купання в річці в будь-які погоду, зимою — в ополонці. Далі заняття з кращими викладачами університету і дійсно талановитими вчителями.

Друга половина дня — заняття у студіях (музична, театральна, хореографічна тощо), самостійна робота, в якій можна скористатися і бібліотекою університету, і прекрасним зібранням книжок, які має ліцей, і Інтернетом, і допомогою товаришів. А ще чергування, підготовка до свят і конкурсів, екскурсії, поїздки, театр. Жодної порожньої хвилини. За цей рік вони зрозуміли справжнє значення слів, уперше почутих на зборі: ліцейське братство. Ліцейське братство — це і молоді педагоги, які самі колись закінчили ліцей і тепер тут працюють. Ось якими, виявляється, мають бути справжні вчителі! Це і студенти — випускники ліцею, які кожної вільної хвилини намагаються побувати в ліцеї, беруть участь у ліцейських святах, допомагають ліцеїстам у навчанні, а в літніх школах і табірних зборах — працюють вожатими. Це й їхні вчителі, які не просто дуже розумні, а ще й уміють бути терплячими, в кожному з дітей бачать особистість, у світле майбутнє якої вірять, постійно нагадуючи їм: «Ти все зможеш, якщо захочеш, прагни щодня вирости над собою самим хоч трішечки». А ще всією організацією ліцейського життя стверджують: «Усі разом ми розумніші, ніж кожен із нас».

 

Ліцейське братство — це і київські педагоги, які приїздять до них на тижні й чиї візити називають «візит професора». Вони просто вразили їх не тільки своїм професіоналізмом, а й ерудицією, культурою, людяністю.

Отак і промайнув цей рік. По-різному склалися долі ліцеїстів, але кожен із них запам’ятає цей рік на все життя, бо в них «виросли крила». А як високо зможе хто злетіти і як далеко полетіти — залежить від багатьох обставин, та перш за все, від кожного з них.

Цього року вони самі вже готувалися до серпневого збору. Думали над тим, якими словами, у якій формі передати новачкам те, що пережили самі. Та чи доведеться тепер? Як могло статися таке, що їхній ліцей можна викинути на вулицю, знищити? Невже такі школи не потрібні Україні? Невже вони не потрібні своїй державі?

А ставалося це так.

Тринадцять років тому нинішній директор ліцею, доцент педагогічного університету, яка сама його колись закінчила, зібралася з колегами-однодумцями, котрі душею вболівали за те, які молоді люди приходять учитися до університету, яких студентів вони випускають. Разом вони дійшли висновку, що якість інтелектуальної , гуманітарної підготовки молодих вступників до університету з кожним роком стає все гіршою. А головне — у них немає моральної готовності до вчительства, до педагогічної діяльності. Вони розуміли , що головна причина -- в зубожінні, деградації сільської школи в усіх її аспектах, і вирішили створити ліцей для образотворчої сільської молоді при університеті. Відбирати таких юнаків і дівчат за спеціальним тестуванням. Тодішнє керівництво університету підтримало ідею і багато зробило для його становлення. Навчалися ліцеїсти в студентських аудиторіях. Отримали спочатку один, а потім і другий поверхи в студентському гуртожитку, де обладнали не тільки чисті й затишні кімнати для проживання, а й кімнату психолога, кімнату для вихователів, працювали не тільки вдень, а й чергували вночі. Мали в університеті дві невеличкі кімнати ліцейного деканату. І ліцей виправдовував турботу про нього. Найкращими студентами були його випускники. Вони не тільки добре вчилися, навколо них завжди вирувало університетське життя.

За 13 років ліцей став взірцем педагогічної культури, навчальним закладом, де якісно навчають, добре готують до вищої освіти (всі випускники ліцею стають

студентами різних ВНЗ) і дбають про загальнокультурний інтенсивний розвиток своїх вихованців.

Але за цей час змінилося керівництво університету, прийшло покоління освітянських керівників ( по всій Україні, не лише в університеті), які пишаються вмінням без грошей (бюджетних, державних) робити сучасні ремонти, інтер’єри і поліпшувати рівень життя своїх працівників.

Це зветься «бути сучасним керівником, уміти виживати в умовах ринку». Вищі навчальні заклади відчули смак «живих грошей» від навчання контрактників. Не будемо торкатися інших джерел доходів, бо це інша, невичерпна тема.

Державна політика «переведення стрілок» спрацювала. Кинувши напризволяще освіту, медицину, науку, культуру, держава намагалася не заважати їм виживати самим. От і навчилися вирішувати свої проблеми: хворі з лікарями, студенти з викладачами, батьки учнів з учителями, а підприємці — з чиновниками.

У цьому суспільному процесі і виробилася «нова ідеологія», яка виявилась в історії з ліцеєм, як один з випадків загального явища. Як стан моря можна визначити зі склянки води. Історія, яка поки що не завершилась.

Державний університет уже здавав частину приміщень в оренду приватному університету, банку. Це теж гроші. А якщо викинути зі стін університету ліцей, можна й ці площі перетворити на гроші.

Зменшиться кількість талановитих, хороших студентів? А хто це помітить? А хто оцінив те, що університет робив для цих учнів останнє десятиріччя?

Директору ліцею — Галині Василівні — було офіційно заявлено, що університет більше не може надавати приміщення для навчання ліцеїстів. Почали шукати вихід із ситуації.

У цьому ж обласному центрі працює військовий ліцей. Він існує на базі колишнього військового училища, яке було закрите, бо виявилося непотрібним для незалежної України. Ліцей фінансується як з бюджету Міністерства освіти і науки , так і з бюджету Міністерства оборони. Має багато приміщень.

Директор ліцею для обдарованої сільської молоді запропонувала обласній адміністрації об’єднати ці два ліцеї і створити багатопрофільний ліцей. І знайшла

 

 

розуміння та підтримку. Але щойно цю пропозицію донесли до керівництва військового ліцею — що тут зчинилися! Галину Василівну звинувачували в користолюбстві, намаганні захопити владу в ліцеї й т. ін.

Вона вже звикла бути шанованою людиною, й такі образи і звинувачення були надто болісними.

До приїзду у військовий ліцей керівників області було зібрано і відповідним чином налаштовано батьків майбутніх військових, одним із «аргументів» протесту яких були такі слова: «Ви хочете, до наших хлопців прийшли ці сільські повії?”

Директорку вразив цинізм і жорстокість цих слів, адресованих її дівчатам, яких ці матері, що, мабуть, мають не лише синів, а й доньок, навіть ніколи не бачили. Атака військових була дружною й добре підготовленою. І влада відступила, відверто натякнувши, що їй нема сенсу сваритися з військовими напередодні виборів, бо вони за них не проголосують.

Майже водночас Міністр оборони А.Гриценко, виступаючи на ювілеї Київського військового ліцею ім. Богуна, пояснюючи особливості військової реформи в Україні, перехід до невеликої професійної армії, сказав, що в Україні за умови реформи залишиться лише три профільні військові училища й одна Академія. Отже військові, яким відома така перспектива, прекрасно усвідомлюють, що вони обдурюють сотні батьків і дітей, яким немає перспективи стати військовими, вони розуміють, що, шукаючи впливу на місцеву владу в кабінетах Міністерства задля збереження й розширення військового ліцею, діють усупереч державній політиці й позиції свого Міністра. Та дарма! Гроші не пахнуть…

Статистика

1. До обласного ліцею для обдарованої сільської молоді 2006 року на три факультети (хіміко-біологічний, математичний та гуманітарний) прийнято 88 учнів, а до військового ліцею — 150.

2. В Україні зараз функціонує крім військового ліцею ім.. Богуна 14 ліцеїв посиленої військової підготовки.

 

 

Уявляєте, скільки хлопців накачуватимуть м’язи і вчитимуться володіти зброєю раніше, ніж осягнуть гуманістичну сутність буття?! І де вони застосують свою підготовку, не ставши військовими...

З ліцеєм для обдарованих ситуація зайшла у безвихідь.

Пального у вогонь конфлікту, що назрівав, додало рішення Міністерства освіти і науки про збільшення прийому студентів на навчання за бюджетні кошти. Вистраждане рішення, ще одна перемога Міністерства, крок назустріч людям! Але руйнівні механізми набирають обертів, перемелюючи як «поживу», так і «отруту». Університети зовсім не хочуть відмовлятися від «живих грошей» контрактників. А тому, не зменшуючи прийому на контрактній основі, збільшують прийом студентів за бюджетні кошти.

		2002	2003	2004	2005	2006
І. Кількість учнів у школах області		157710	150587	142600	134300	125900
ІІ. Кількість зарахованих до педагогічного університету студентів	бюджет	540       608	551       658	630       441	633       735	645         869
	контракт

Хіба не усвідомлює керівництво університету, що обдурює сотні батьків, беручи гроші за навчання дітей, які не зможуть скористатися своїми дипломами за обраною професією? Усвідомлюють. Та знову ж таки… Гроші не пахнуть.

Хіба ці факти не свідчать про те, що ми перетворюємося на суспільство, де кожен намагається нагріти руки на ближньому, де «кожен меншого стусає та ще й б’є, за тим, що сила є»?

У цій ситуації запровадження в школах курсу християнської етики є цинічним, ми виховуємо покоління дворушників, які навчаться в дорослих користолюбства і просторікуватимуть про любов до ближнього.

Керівництво університету заявило, що по закінченні навчального року опечатає приміщення, якими користується ліцей, разом з їхнім майном, що новий навчальний рік ліцей не зможе розпочати в університеті, бо у зв’язку зі збільшенням прийому студентів ці площі конче необхідні.

Загроза зникнення одного з кращих середніх навчальних закладів в Україні стала реальною. Розтривожилися батьки і все ліцейське братство. Було надіслано листа на ім’я Міністра освіти і науки С.Ніколаєнка, голови обласної ради, редакції обласної газети і редакції газети «Завуч», видавництва «Шкільний світ».

Крім публікації листа в газеті «Завуч», ніякої реакції на них ліцей не мав.

Ішов серпень, у лісі на березі озера працювала Літня екологічна школа ліцею, а його приміщення ніхто не збирався відкривати, щоб підготувати їх до нового навчального року. В полеміці з Галиною Василівною один із присутніх професорів і адміністраторів університету (гуманітарій) сказав: ”У наш час неприбутковий проект буде реалізовувати лише божевільний”.

Цікаво, чи помітив пан професор, що він констатував страшний для нашого суспільства факт: діти, навіть обдаровані, стали для нас „неприбутковим проектом”. Може тому населення України щороку скорочується на 1 %? розпочати новий навчальний рік, допоки обласне управління освіти знайде для нього інше приміщення.

Водночас у Києві відбувалося розширене засідання Колегії Міністерства освіти і науки. Йшлося про цілий ряд важливих і вкрай важливих справ, які треба вирішувати в освіті, які завжди були, є і будуть. Але на таких щорічних зустрічах найважливішим є те, яка ідея виокремлюється як орієнтир, що не дасть заблукати в морі проблем. І вона прозвучала: із вуст міністра освіти і науки С.М.Ніколаєнка, і з вуст віце-прем’єра з гуманітарних питань Д.В.Табачника: «Освіта не галузь, а майбутнє України». Скільки ж разів, добродії, вам ще доведеться повторювати ці слова, щоб бути почутими більшістю службовців вашої системи, які державою поставлені, щоб реалізовувати її політику, а не, користуючись цими можливостями, реалізовувати свою політику?! А яких зусиль доведеться докласти, щоб примусити здійснювати їх цю політику?!

 

А в цей же час машина освітньої галузі безжально трощила паростки майбутнього

Обласне управління освіти запропонувало ліцею безоплатну оренду частини приміщень у школі, наповнюваність якої учнями складає 39%. І запропонували перебиратися туди негайно. Але ж у ліцеї навчаються діти з усієї великої області, вони там і живуть. І це не лише питання побутове. До місця проживання учнів прив’язана змістовна й ефективна система виховної роботи. Потрібен час, щоб перетворити частину приміщень на житлові кімнати, створити елементарні умови для проживання. На ці аргументи Галини Василівни одна з чиновниць управління освіти відповіла: «Ну що ви з усього робите проблему?! Перегородіть у класах кімнати шафами — і хай живуть». Яке просте, професійне, відповідальне рішення! Треба було б лише на тих шафах написати сучасні популярні гасла, наприклад: «Збудуємо Європу в Україні!»

Та навіть варіант із шафами не пройшов.

Директорка школи, у якій управління освіти запропонувало оренду для ліцею, виставила зі школи Галину Василівну, звинувативши її в загарбанні чужого добра. Сказала, що в неї немає вільних приміщень. Хоча в деяких чиновницьких кабінетах уже лежала письмова згода директорки школи на оренду 3000 м² приватному університету. Ще кілька енергійних дій директорки — і влада знову відступила.

Ліцею запропонували поселитися в одному з професійно-технічних училищ, а в школу, розташовану досить далеко, підвозити учнів автобусом (200 учнів!). Директор ліцею відмовилася від цього варіанту. Здоровий глузд не потребує коментарів такого рішення. На що начальник управління освіти сказав: «Для Вас не підходять ніякі варіанти. То може напишете заяву на звільнення?”

Як легко їй було б прийняти таку пропозицію! Кандидат наук, доцент, прекрасний фахівець своєї справи робила б спокійно свою роботу, мала б багато вільного часу і завжди хороший настрій. Та як вгамувати свою совість, коли тобі не просто в очі, а в саму душу стривожено дивляться сотні очей твоїх учнів і їхніх батьків, які тобі вірили і вірять, що ти відстоїш їхні інтереси, святі інтереси: добре вчитися, бути розумними людьми, дружити, любити, служити своїй Батьківщині.

 

Середина вересня 2006 року

Після стресу, який триває півроку, гострої судинної кризи, реанімаційного відділення поступово набирає життєвих сил Галина Василівна: ректор університету у відпустці. У приміщеннях гуртожитку, де ліцеїсти живуть і навчаються, в другій половині дня почали ламати стіни, щоб перетворити приміщення на навчальні аудиторії для студентів.

Ліцеїсти та їхні вчителі, зціпивши зуби, підтримуючи одне одного добрим словом, теплим привітним поглядом, почали реалізовувати свій новий задум -- навчання епохами культурного діалогу. Ми у своїй рідній країні на початку ХХІ сторіччя теж, мабуть, живемо в якусь епоху? Як же її можна буде назвати в далекому майбутньому?

Може, це епоха сутінків громадянської совісті?

У боротьбі за виживання ліцею довелося звернутися по допомогу до Міністерства освіти і науки. До його честі, доля 200 учнів (з 5-ти мільйонів в Україні і кількох мільйонів студентів і науковців, якими має опікуватися Міністерство) – не здалася проблемою дріб’язковою. Перший заступник міністра Борис Михайлович Жебровський, який, досягши високої посади, зумів зберегти в собі вчителя, поставив на перше місце у вирішенні проблеми інтереси дітей: створив комісію з працівників Міністерства і сам разом з ними виїхав у область.

Багато „цікавого” вдалося побачити в обласному центрі: неврастенічну, скандальну директорку школи, яка частину шкільного подвір’я віддала (продала?) під стоянку автомобілів, з якою неможливо вирішувати будь-які питання й звільнити її з роботи не може ніхто, навіть з урахуванням того, що вона вже давно пенсіонерка. Порожні приміщення в місті й на території колишнього військового училища, які розграбовують, а віддавати їх для ліцею влада не може.

Закінчується осінь. Керівництво університету стало, не зважаючи на власні проблеми, на гуманістичну позицію, припинивши руйнацію гуртожитку до того часу, поки ліцею не знайдуть гідне приміщення.

Управління освіти докладає певних зусиль, щоб знайти таке приміщення. А керівництво міста й області зачаїлося в очікуванні чергових змін у владі.

Будучи причетною до життя обласного ліцею для обдарованої сільської молоді, радіючи кожному кроку їхнього зростання за 13 років, глибоко переживаючи драматичну ситуацію, в якій він опинився, я могла б поіменно назвати всіх учасників подій, бо всіх їх знаю, і все це правда. Та не роблю це ось з яких причин.

По-перше, всі ці люди, які перетворилися на могильників хорошої школи — не лиходії. Це освітні, енергійні, працьовиті люди. Ніхто з них не ставив за мету загубити ліцей, бо вони всі добре знають, що це прекрасний навчальний заклад. А на темному боці суспільного життя вони опинилися тому, що в них не вистачило мужності й громадянської совісті ризикнути своєю посадою, протистояти силі користолюбства, встояти від спокуси хоч і прихованих, та явно меркантильних інтересів заради майбутнього, заради дітей та їхніх учителів.

За 15 років політика трьох Президентів, п’ятнадцяти кабінетів Міністрів і тьми депутатів, більшість з яких не знає, якому Богу молитися, перетворила їх з учителів, філософів, гуманістів на функціонерів галузі. І статися це могло лише з тими, хто не вірить у себе, у своє призначення людини на цій Землі, хто пристав свою громадянську совість.

А приспати її є багато способів. Сказати собі, наприклад: «Я знаю, як треба чинити, і я радий би так зробити, та не я ж приймав ці закони і постанови, які мені цього зробити не дають”. Або ще красивіше. Вдягнути вишиванку, покласти руку на серце і з почуттям заспівати: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Та тільки хто ж нам воріженьки крім нас самих? А любити людство і країну взагалі -- легко, значно простіше, ніж виборювати інтереси тих, хто поруч.

По-друге, історія з ліцеєм, який може загинути, — це лише крапля в морі історій, коли влада, діючи формально, формує явища, що руйнують моральну основу суспільства. А суспільство, що не має такої основи, не тільки не здатне зміцнювати державу — воно навіть її не потребує.

За 15 років Української державності так і не сформульовано її Моральний кодекс, якого як закону мають дотримуватися всі державні службовці, яким керуватиметься найсвідоміша частина суспільства і на який орієнтуватиметься все суспільство. Без такого морального кодексу всі інші закони — як дишло…

Події останніх років свідчать про те, що Україна, відповідно до законів синергетики, перебуває в точці біфуркації, з якої рух можливий як по висхідній, так і по нисхідній… І тільки ті політики, котрі пробудивши свою громадянську совість, зможуть надати морального імпульсу нашому суспільству, збережуть і розбудують державу.

І не через революційні Майдани пролягає цей шлях. Вони не згуртовують, а розбивають, руйнують суспільство. На Майдані, де ніхто не знає, якого ти роду-племені, що ти зробив для людей, для своєї країни, легко кричати: «За свободу!» Ще й державну нагороду можна за це отримати.

А в цей час тисячі сумлінних, самовідданих патріотів свого народу, як на амбразуру, йдуть на чиновницьку байдужість, непрофесіоналізм, користолюбство заради перемоги розуму і добра, заради дітей. Вони не дуже переймаються тим, що залишаються непоміченими владою. Аби лише їм не ламали крила і не збивали в польоті.

Статтю надруковано в газеті „Завуч”
№35 (293) у грудні 2006 року