Україна – інкубатор: Розум на експорт

Тонкими потічками тривоги надходила інформація про різний там високий рівень еміграції України, про відтік кваліфікованих робітників, але прогноз про зменшення населення Вітчизни у два рази до 2050 року просто вразив.

Очевидно, що такі розрахунки були сильно округлені та підтягнуті до сенсаційної цифри, бо мінус 50% населення до 50-го року звучить майже поетично трагічно, але все ж сама поява такої тези насторожує.

Врахувавши міграційний фактор та низький рівень народжуваності, розумієш, що не так уже і нереально звучить цей прогноз.

Питання українських заробітчан, які вже не можуть називатися повноцінними громадянами України, стає все гостріше: люди просто не повертаються назад.

Та й Європейський Союз не витрачає часу дарма на залагоджування міжетнічних та міжнаціональних конфліктів між представниками корінних європейських націй та мігрантами у кількох поколіннях, а бере приклад з США. Тепер матимемо на додачу до американської зеленої карти, ще й голубу, європейську. Це для виїзду на пошуки роботи, а потім і постійного місця проживання разом з родиною у країни ЄС.

Відмічу, що карта для пошуку роботи, тобто треба мати певну кваліфікацію, якусь освіту, знання, навички, досвід, здобуті на Україні.

Україна перетворюється на інкубатор для активних та голодних, яким не байдуже, які зможуть створити ґрунт для активного населення, які хочуть і можуть щось робити, креатині люди, які шукають кращого життя. І всі ці люди поїдуть звідси геть!

І куди? В заможні країни заходу, ЄС, де населення звикло до пільг, дотацій та загалом благополуччя та надійної державної підтримки, а тому вже нічого особливого не хочуть від життя, окрім накопичення ще більшої кількості матеріальних благ – техніки, машин, будинків, просто грошей абощо.

Усі українські вузи заполонили організації, що займаються обміном студентів, молоді, український третій сектор наповнений значним прошарком НУО, що спеціалізуються на обмінах. І що цікаво, термін обмінів намагаються зробити максимально довгим.

Молоді люди, проживши рік чи більше “там”, уже не відчувають потреби битися головою об стіну, коли поруч є двері.

Це така метафора, яку любила вживати моя вчителька математики у школі: навіщо розв’язувати цю задачку таким складним способом, якщо тут можна впоратися рівнянням на дві дії? Те саме розуміє кожен: навіщо битися з українськими реаліями – корупцією, кумівством, беззаконням, хамством та іншими чудовими особливостями вітчизняного життя, – якщо всі свої прекрасні якості та професіоналізм людина може без проблем реалізувати “там”?

З точки зору кожного окремого більш-менш перспективного громадянина України бажання мігрувати “у теплі краї” виглядає доволі раціональним, проте чи не варто згадати теорію обмеженої раціональності людини?

Прийняття рішення супроводжується рядом мислительних процесів, які включають збір інформації, її обробку та вибір кращої альтернативи для вирішення питання. Та очевидно на кожному з цих етапів людина скорочує обсяг роботи: всю інформацію зібрати просто неможливо, адекватно обробити усю зібрану теж часто не є досяжним, тому рішення приймається тоді, коли людина втомлюється думати.

То чи не втомилися ми думати над перспективами України та можливостями частково зміни, а частково пристосування (так, і це теж доведеться робити усюди і завжди хоч трішечки) до українського іноді жорстокого, але рідного життя?