Ми – нація Мосьок або Правда очі коле?

Якщо завтра війна, хто з нас, інтелігентів, українолюбів, комп’ютерних гризунів піде на фронт? І що ми зможемо вдіяти, не служивши в армії? Полягти, як ті хлопці під Крутами? Героїзм, нічого не скажеш.

Будь ласка, не треба, закидати мені промосковські настрої. Я ЛЮБЛЮ СВОЮ УКРАЇНУ! Просто давайте розплющимо очі.

Ай, Моська, знать, она сильна…

"Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
і пощасливити кожен трутень!" Ліна Костенко, "Берестечко".

Ми крутимо головою на всі боки і вставляємо свої 5 копійок. Ми говоримо, що от-от російський ведмідь суне лапи на наш Крим. А там і до втрати незалежності недалеко.

Ми про це не просто ГОВОРИМО. Ми гавкаємо на всі боки, як ті Моськи, погрожуємо своїм нещасним замурзаним кулачком. Але не маємо навіть мамки, за спідницю якої заховатися. Не кажучи вже про тата-армію із сучасною технікою.

Ми розгубили свою силу, як ті діти в казці. Ішли-ішли, кидали хліб на доріжку. Прилетіли птахи – склювали. Нема ні їжі, ні доріжки.

Не будемо ходити далеко. Просто порахуємо – що треба для того, щоб виставити хоч проти когось дієву армію?

На раз-два-три – розподілись!

По-перше – техніка. Це зрозуміло, її нема. І парад на Хрещатику ще вкотре довів.

По-друге – треба вміти нею користуватися. Знову-таки, нестачі палива, ракети у житлових будинках і льотчики, що літають лише уві сні.

Третє – жива сила. Тобто – фізична підготовка і дух.

Ану, духовні наші інтелігенти, українофіли, націоналісти, скільки разів ви можете підтягнутися? Коли востаннє ви брали до рук автомат? Скільки мішеней ви поцілите?

Що, ви не були в армії? Звісно, у цей час ви освоювали науки в інститутах. І можете прекрасно говорити про любов до Батьківщини і патріотизм. Але РЕАЛЬНО? ЩО ВИ МОЖЕТЕ? Піти на гарматне м’ясо? І кому від цього буде користь? Ну хіба що землю собою угноїти.

Агов, сильні і витривалі робітники, меблярі, слюсарі, вантажники! Ви готові кинути своє нормальне, тепле життя з холодним пивом увечері і піти в окопи? Так і виходить – або сили не вистачає, або – духу.

"Для себе — жив би я в Суботові,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!" Ліна Костенко, "Берестечко".

Ви уже б’єте себе у груди і готові піти на фронт? У вас для цього є снага, уміння і знання? А тепер озирніться і подивіться в очі своїй мамі. Переведіть погляд на дитину і дружину. Не стискається серце? Дивно, а я думала, що на Україні живуть ЛЮДИ.

Що там казати, я сама молода, здорова і цілком національно свідома жінка. Але у разі чого зв’яжу коханого чоловіка по руках і ногах, і не пущу нікуди. Бо маємо дитину і хочемо просто жити. Мало того – зізнаюся як на духу. Якщо завтра нас завоюють, якщо нам пригрозять і засадять під колючі дроти – я ні словом, ні ділом не буду виступати. Так, я боюся. За себе і за дитину. І не соромлюся у цьому зізнатися. Можу навести сотню причин для цього, як і будь-хто із нас.

Хто не заховався – того в армію?

А чому воювати повинні ми? Правильно, у нас є кадрові військові, є призови і навіть контрактники.

Так, у нас є офіцери, що сором’язливо замовчують побиття рядового у своїй частині.

У нас є призов…. Який більше скидається на гру у піжмурки – хто не заховався, я не винуватий.

А, ще є контрактники. Принаймні серед моїх знайомих їх кілька. Усі – із тих, хто нічого не вміє робити ні руками, ні головою. Так і притулилися до служби. Ви можете навести інші, позитивні приклади? Із задоволенням вислухаю.

Горе на нашу голову зайди ці прителепані!

А ми продовжуємо патякати. Про любов до Батьківщини, порядність, політиків і інфляцію. Ще про дружбу між країнами і неприйняття агресії.

Ми сидимо по своїх шпаринках і пищимо про злого, хитрого, гидкого кота та перебіжчиків-щурів. Насправді ми можемо робити тільки це.

Будь ласка, переконайте мене, що я помиляюся! Бо не маючи жодного захисту жити СТРАШНО.

Карикатура сайту www.prikolist.biz