Афганістан: Ретроспектива вражень неучасника (ДМБ-75, ЗакВО)

Кінець 70-х. Введення.

Усіх переповнює гордість за Союз – покажем „кузькіну мать” підступним янкі! Молоді офіцери масово подають рапорти про направлення до „обмеженного контінгента радянських військ в Афганістані”.

Курсанти-однолітки не дочекаються закінчення навчання. В газетах – фотоілюстрації допомоги братньому афганському народу...

„Десантники облаштовують дитячий садок”, „Десантники висаджують молоді деревця”, „Десантники роздають одяг, харчі знедоленим”...

По вечерам, у перервах між музичними програмами, „ворожі голоси” подають дещо іншу інформацію: „народний спротив, партизанська боротьба, втрати агресора, численні жертви серед мирних афганців...”

Закрадаються перші непевні сумніви.

Початок 80-х.

Після інститута працюємо в Узбекістані – практично прифронтова територія з усіма наочностями.

Під час перебування в Ташкенті вперше вражає непомірна кількість покалічених у районі летовища, як у формі, так і без. На кожному кроці патрулі. Неподалік від будівлі аеропорту спеціальний сектор під охороною.

Постійно під”їзджають тентовані вантажівки, шикуються колони з величезними речовими мішками і зникають за огорожею. Звертаєш увагу на відсутність азіатських облич – частини боєздатні.

У відпустці, за кухлем у „Прохолоді” на запитання друзів викладав побачене. Реагували неоднозначно, що зрештою було типовим для першої половини 80-х.

Друга половина відкрила очі тим, хто хотів побачити, і ті, хто мали розум – зрозуміли.

Під кінець 80-х з'явилася можливість отримувати „неформальну” пресу з Прибалтики. Якщо Україна і надалі перебувала у статусі соцзаповідника, то в Росії, особливо у Москві та Пітері, гласність зробила свою справу.

Все більше вимальовувалась аналогія з в'єтнамською авантюрою Штатів і невідворотністю її плачевного завершення.

Партизанські дії в усіх країнах породжували каральні відповіді з боку військових. Сліпа помста за загиблих сослуживців збирає жертви без розбору – чи то жінки, діти, або старі і немічні. Ми відчули, що за своїми наслідками фактично нема різниці між спаленою Сонгмі у тропічних джунглях, без'іменними гірськими аулами, або поліськими Корюківками і Хатинями.

Кінець 80-х. Виведення.

Ветерани-офіцери по поверненні зривали з кителів бойові нагороди (не у нас, у Росії). Покалічені і психічно нестійкі солдатики або спивалися, або переносили набутий досвід у мирні умови.

А наш ветеран-землячок, депутат останнього союзного з'їзду, наче навіжений кидався на Андрія Сахарова – тодішнє уособлення громадаянської совесті Союзу.

І якщо в Росії на початку 90-х більш-менш з'ясували, що то було, то у нас, в Україні, відвертої розмови на „афганську” тему так і не відбулося.

Можливо тому все відвертішею стає тенденція ототожнювання подій Великої Вітчизняної і афганської воєн, особливо за своєю ритуальністю та атрибутикою. Ще кілька років – і діючими особами днів Перемоги будуть виключно „афганці” (з польовими кухнями, фронтовими ста грамами і свічками народної пам”яті).

Пригадую, як категорично проти цього виступав мій батько – офіцер, фронтовик, піхотинець. Це його, щирого захистника Сталіна, оцінка:”Бездарна, ганебна поразка! Якщо почали – будь-що треба було перемагати”. І він мав на це право...

Нещодавно на поминальному обіді пам'яті друга один з колишніх однокурсників, ветеран-„афганець”, уже після першої екзальтовано засукував рукави – „Та в мене руки по лікті у крові!”. „Афган” болить в його душі.

Збільшити

Збільшити