"Бог усе бачить..."

Холодний пронизливий вітер, незважаючи на одяг, пробирає до самих кісток усіх, хто зібрався суботнього похмурого дня біля Чернігівського онкологічного диспансеру.

Охоронці з «пігулками» у вухах прискіпливо приглядаються до кожного із новоприбулих та, щось бубонячи собі під носа, переговорюються один з одним. Головний міліціонер області Іван Катеринчук сховав очі під козирок свого кашкету, а руки до кишень кітелю й неохоче з кимось розмовляє.

- Вона у середині? Юля тут? Ви її бачили? – питає кожний, хто щойно підійшов до громади чоловік зі 100, боячись щось не побачити та пускаючи пару з вуст і постійно шморгаючи носом. Почервонілі від холоду обличчя, тупотячи час від часу та поодиноке покашлювання не примушує людей розійтися по своїм теплим оселям. Вони чекають на неї.

Прем’єр-міністр та один з «прохідних» кандидатів на пост президента України Юлія Володимирівна Тимошенко приїхала на декілька годин до Чернігова. З царського плеча ВОНА роздасть сотню квартир чернігівцям та подарує медичне обладнання для обласного онкодиспансеру.

Електорат вистроїли метрах у п’яти від сходів, що ведуть до центрального входу онкодиспансеру. Кожне відчинення дверей медичного закладу вносить секундне пожвавлення у громади: «Вона? Невже? Невже вона?». Знову ні, знову виходить якийсь оператор чи фотограф.

Минуло хвилин сорок. Ніхто й не ворухнувся у бік виходу із двору обласної лікарні. Стоять. Чекають. Чекають, хоча декому з очікуючих доведеться брати з понеділка лікарняний лист або переносити хворобу на ногах. Мерзнуть, щоб хоч одним оком глянути на неї, почути хоч одне її слівце.

Неймовірно, при тому що силоміць нікого не приганяли й не тримають, але щось незрозуміле тримає людей, не дає піти, не дає звести очей із дверей.

Несподівано натовп якось ніби затремтів, мабуть, серце у кожного з присутніх забилося у рази швидше, всі завмерли на місцях і навіть не блимали очима.

- Вона! Вона! ВОНА! – неймовірна радість з’явилася на обличчі кожного присутнього, люди порозкривали роти та почали плескати у долоні. Здавалося, що зараз почнуться крики «Ура!» та підкидання шапок до гори. Обійшлося.

Юлія Володимирівна, оточена чиновниками усіх мастей, обережно, ніби кішка, спускалася сходами. З кожним кроком все з більшою посмішкою. Вона наближалася і з кожною секундою все навкруги неї нібито розпливалося, зливалося в одну однорідну мазню, залишаючи тільки іі божественний образ, котрий начебто світив яскравим теплим променем, змушував забути про холод і підкорятися будь-яким її словам.

Вона щось говорила, але, мабуть, ніхто й не чув її слів. Всі були зачаровані нею, її чарівним і солодким голосом, що пестив вуха. Здавалося, щоб вона не говорила, які б слова не випливали із її вуст, хай, навіть, лайки та прокльони, люди будуть мовчати, не зворухнуться з місця і скоряться будь-якій її волі.

Як же неперевершено вона виглядає, яка чудова у неї постава, який незрівняний колір обличчя. Стоячі поряд з нею чиновники, що мають подібний з нею вік, скоріше схожі на її батьків, аніж на одноліток.

- Не слухайте тих, хто говорить що у нас у країні все погано. Не вірте їм, бо це чиста політика, - говорила вона на останок, викликавши посмішку на обличчі Тетяни Бойко, засновника експертного клубу «Чиста політика». Кращої реклами годі й бажати.

Вона закінчила промову та протягнула свою тендітну ручку головному лікарю онкодиспансеру Володимиру Зотову. Лікар обережно, боячись не те щоб завдати їй болю, а навіть легко стиснути, доторкнувся до її руки та якось нервово посміхнувся у відповідь на її посмішку.

Слухаючи речи головних лікарів обласного онкодиспансеру та обласної дитячої лікарні, їй стало зимно і вона правою рукою стулила кінці коміру свого пальто та тримала їх біля шиї.

Відразу за нею стояв народний депутат Олег Ляшко, який, здавалося, приймав частину людського захвату, що відображався від неї, на свою адресу та нібито почувався у ролі її старшого ад’ютанта.

Валерій Дубіль стояв дещо вище та час від часу відходив кудись у бік, начебто віддаючи якісь накази й поради головному охоронцю.

Десь нагорі, на задвірках, розташувався і чернігівський мер Олександр Соколов. Його, здавалося, ніхто не бачив і не звертав на нього уваги. Він був серйозний, набундючений та з посинілим обличчям. Йому, здавалося, найменш за все хотілося тут бути, але він мусив.

Вона попрощалася й оточена охороною почала рух у напрямку свого авто, що стояло праворуч, метрах у 30, як раптово від натовпу відірвалася жінка у полетіла їй на зустріч. Жінка зробила декілька кроків, але чи перечепилася через бордюр, чи була збита кимось із охоронців. Впала прямо їй у ноги.

«Допоможи, Царице!», - лежача на холодній плитці жінка не говорила, а якби й сказала, ніхто напевне б не здивувався. Жінка ридала й просила про допомогу.

Як же болісно було за цим спостерігати. Нібито одна жінка й інша теж, нібито обидві вони мають рівні права, але ж яка колосальна між ними різниця. Одна спроможна майже не на все, крім вічного життя, перед нею відкриті усі двері, вона має, мабуть, все що забажає. Інша, не виключено, не знає й чим сім’ю ввечері нагодувати. Чому так? Хто так вирішив? Що це: гріхи предків чи «кожному своє»?

Спілкування з нею тривало дуже мало, хвилини півтори, після чого вона продовжила рух до авто, цього разу нічим не зупинена. З нею пішла й уся свита: народні депутати Ляшко та Дубіль, а також голова облради Наталія Романова.

Між тим, мер Соколов продовжував стояти на подвір’ї, покинутий та забутий. Здавалося, він поривався до неї, але, як закоханий школяр, соромився підійти. Раптом він зібрався із силами і полетів до її авто – чи то попрощатися, чи то щось попросити, але, здалося, він не встиг. Вона мабуть була уже в середині авто і вся його спізніла рішучість не мала жодного результату. Можливо тому він почав нервово палити та після кількох затяжок кинув цигарку в урну й пішов у середину диспансеру.

Авто Юлії Володимирівни швидко зникло з поля зору. У якій якості вона відвідала Чернігів: Прем’єр-міністра чи кандидата у президенти, так загадкою і лишилося. Але:

- Бог усе бачить, - сказав народний депутат Олег Ляшко, зручно умощуючись на заднє сидіння своєї карети.